Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Най­гірше ж було те, що тепер для нього, як то ка­жуть, світ зійшовся клином: він не бачив ніяко­го майбутнього. Ще коли б дістав ті скарби, або, принаймні, мав Данкові гроші — тоді міг би утекти до Параґваю, чи Болівії, чи взагалі куди— небудь, і там би вже дав собі раду. Але що буде робити без засобів до існування, без ніякого фа­ху, без документів?.. От волочитиметься з цим чорним ваґабундою[66], поки їх не піймає по­ліція, або поки той старший Оба його попросту десь не заб'є. А втікати від нього Арасі також тепер неміг, бо відчував свою цілковиту безпо­мічність у самостійному житті.

На небо ніби хтось безперервно насував нові й нові велитенські сірі кожухи, таке воно стало тяжке. А індіянинові здавалося, що то не небо, а його серце задихається під навалою безпросвітних, гнітучих думок. Він так поринув у них, що опам'ятався аж тоді, коли шарнув буйний, холодний дощ.

— О, свинство! — вилаявся Семипалий. — Те­пер щойно почнеться!..

І дійсно, "тепер щойно почалося"!.. Вже й перед тим іти було тяжко, дарма, що наші герої йшли не пралісом, у повному розумінні того сло­ва, а місцевістю, де ліс мішався з чагарником, голими камінними галявинами та в безладді на­громадженими уламками великих скель. Але те­пер, коли почався густий дощ, подорожні почули себе, немов зав'язані в мішку. Що-кілька кроків, вони натикалися то на стовбури дерев, то на колючі загорожі корчів, то на велитенські, мов копиця сіна, кам'яні шапки, об які мало не розбивали носів. Ті перешкоди чим далі, то ста­вали частіші, ліс робився густішим і непроходнішим, поки нарешті мандрівники не зрозуміли, що збилися з дороги.

— О, прокляття! — закричав у безсилій злос­ті Оба. — Ту печеру напевне чорти ковтнули!.. Ходи сюди і стань тут під виступом цієї скелі. Далі не підемо, поки не перестане дощ. В тій проклятій мряці перше, ніж отямишся, можна опинитися під пекельною брамою...

Арасі послухав і став побіч Семипалого під нависаючу скелю, котра, правда, не була дуже вигідним притулком, але все ж захищала трохи від немилосерної зливи.

— Ох-хо-хо! — зітхнув Оба. — Заплатить же мені той рижий зрадник за все і за цей дощ та­кож!.. Хай но тільки я піймаю його у свої ру­ки. Дай но там закурити...

— А як не піймаєш, то тоді що? — спитав Арасі, подаючи торбинку з тютюном.

— Я? Не впіймаю?! Ого! Ти мене ще не зна­єш!.. Зрештою, його зовсім не так трудно пій­мати.

— В цьому лісі? Не трудно?

— Ет, дурний!.. Він в цьому лісі й так не бу­де сидіти. Він зараз же подасться на Ґваїру. От тільки, коли б його випередити!..

— На це треба мати човен.

— Човен є.

— Де?

— О-ба! Та ти стаєш надто цікавим! Напевне від Данка навчився, е?

— Та, ні... Я просто так...

— Ну, ну, нічого... Добре, що цікавишся. Мо­же й з тебе толк буде... То, бачиш, ми пливли з тим рижим зрадником на човні. Потім, коли почався дощ, ми човен сховали й до печери пішли пішки.

— Ну, то тепер той Пойзе, чи як там його, цей човен візьме.

— Можливо. Але, як ти думаєш, Данко схоче їхати з рижим до Ґваїри?

— Ой, напевне, ні.

— Власне, я також так думаю... Він може взяти Данка хіба зв'язаним... Ха-ха-ха! Слово чести, той Данко прекрасний хлопець!.. Ка­жеш, хотів тебе втопити?.. Ну, то він і рижого напевне втопить, коли не буде зв'язаним... От­же, рижий мусить чекати принаймні доброї погоди, бо при цих дощах сам не дасть ради з рікою, особливо, коли йому заважатиме у плавбі Данко. Але ми удвох можемо навіть і в таку погоду рі­ку переплисти. Дістанемося на Ґваїру і засяде­мо на них обох. Хіба би... Ат, що там! Дивися, дощ перестає. Скоро можна буде йти.

Справді, дощ стихав, і Оба, вже навіть не че­каючи, поки він перестане зовсім, скомандував:

— Ходім!

Вийшли з-під свого захисту і рушили далі.

— О-ба! Але ж то з мене дурень! — скрикнув Семипалий. — Дивись, та он же й печера!

— Де?

— Та он, за тими деревами, не бачиш?

Дійсно, за високими верховіттями дерев рябі­ла скеля Ітакватії.

Посувалися далі з великою обережністю, але й з подвійною скорістю. Оба все маневрував так, щоб не спустити з ока скелі, в якій здалека чор­ніла ледве помітна розколина входу до печери.

В міру наближення до цілі Семипалий ставав все нервозніший і похмурніший. Він щохвилини шипів на Арасі то за те, що той відстає, то за те, що занадто висувається з-під прикриття зелені, а то й просто без всякої причини. Індіянин, у котрого під впливом попередніх спокійних роз­мов уже стерлося трохи почуття ворожости до свого нового зверхника, тепер починав йрго не­навидіти ще з більшою силою. Оба відчитував ту ненависть в очах Арасі, у виразі його облич­чя і злостився ще більше.

Останніх сто метрів, що відділяли їх від під­ніжжя скелі, повзли по землі, як ящірки, і нарешті залягли під густими зарослями. Оба ше­потом видавав накази:

— Слухай, ти, Арасі!.. Пам'ятай, що Данка треба взяти живцем. Його не можна ні вбивати, ні ранити. Але того рижого собаку не жаліти, а найліпше застрелити.

— З чого буду стріляти? З пальця? — бурк­нув сердито Арасі.

— Я маю зброю — і того досить. Стріляю так, що куль даремно не трачу. Рижий також не з тих, що погано ціляють. Тому вважай, щоб твоя дурна голова не вдарилася часом об кулю, бо це мусить бути страшно неприємно...

До самої печери було ще зі сто метрів, і вхід, не дивлячись на мрячливий день, виднівся, як на долоні. Тільки ж підступити до нього непо­мітно було неможливо, бо корчі росли тут рідко, а між уламками скель, лишалося багато вільного простору.

Лежали, затаївши віддих, може, яких чверть години, але не побачили і не почули нічого.

— Прокляття! — вилаявся нишком Семипалий. — Виглядає так, що печера порожня!

— Певно! — з погано укритою радістю пого­дився Арасі. — Я ж тобі казав, що нема чого йти. Вони вже давно повтікали.

— Думаєш?

— Не лише думаю, а переконаний у тому.

— Ну, як переконаний, то — марш наперед!

— Що?!

— Йди до печери і подивися!

— Або ж я дурний?.! Там, може... Ох!.. — скрикнув, почувши, що його щось кольнуло бо­ляче в бік.

— Ваша високосте, — забуркотів йому у вухо Оба, злегка натискаючи на кинджал, — або ви зараз підете до печери, або за хвилину ваша шляхетна душа стукатиме у браму до святого Петра.

Арасі спробував відсунутися вбік, але рука Семипалого, немов ґумова, розтягалася й розтя­галася, і кинджал лишався так само близько.

— Добре, я піду, — тоном переможеного вис­тогнав Арасі, — але здійми з мене ту ношу.

— Ні, ваша високосте, ви підете з цією но­шею, бо, як що до чого, то потім не буде часу її натягати. Уявіть собі на хвилинку, що ви — во­як і перебуваєте на маневрах... Зрештою, боя­тися нема чого, бо печера й справді, здається, порожня.

Індіянин обдарував свого тирана поглядом, повним ненависти, стиснув зуби і поплазував наперед.

— Сеньоре! — донісся до нього ззаду насмішливий голос Семипалого. — Але прошу не забу­вати, що я тримаю тепер в обох руках наготов­лені пістолі. І коли б ви надумались мене зради­ти, то це був би останній ваш підлий вчинок на нашій грішній землі... Вперед!..

Арасі закусив від злости уста і поповз далі. Хоч недавно переконував Семипалого, що пече­ра порожня, тепер ліз дуже обережно, ховаю­чись за кожний камінь, за кожний кущ, припа­даючи в кожну яму, що стрічалася на дорозі. Він тремтів зі страху, бо йому здавалося, що ось-ось ззаду, або з печери сухо трісне постріл і пришиє його навіки до землі. Всоте проклинав ту хвилину, в яку підманив Данка на подорож, а ще більше ту, в яку, опанований газардом[67] гри, зрадився тим двом пройдисвітам з таємницею скарбів. Та тепер вже вороття не було, і єдине, що йому залишалося — це виконувати накази Оби і клясти в душі.

Ледве проповз третину небезпечної дороги, як почув позаду остережливий оклик Семипалого:

— Арасі, стій! Не рухайся!..

Оклик, на нещастя, застав індіянина саме на відкритому місці, і він припав до землі, навіть не подивившись, звідки грозить небезпека. По­лежав нерухомо кілька секунд, а тоді підвів обережно голову і зі страхом подивився на пе­черу. Там не було нічого помітно. Сковзнув по­глядом далі і побачив те, чого шукав: з самого вершка скелі, ховаючись за каміння, визирало дві голови, а за ними, десь трохи далі, виднілося два осідланих кінських хребти. Видно було, що вершники підкрадалися до печери, а коні тим часом підпасалися.

Положення Арасі було дуже невигідне, бо не­відомі люди могли його побачити кожної хвилини, коли тільки глянуть у цей бік. Зрозумів це та­кож і Семипалий, а тому поспішно забубонів:

— Постарайся якось непомітно прослизнути в кущі... Але біжи не до мене, а ліворуч... Не спішися... Вичекай зручного моменту... Та не рухайся, чорте!..

Але Арасі вже помітили зі скелі.

— Стій!.. Стій!.. — залунало згори.

Та індіянин, звичайно, не збирався виконува­ти того наказу і не мав часу думати над тим, хто й для чого його затримує. Він зірвався на ноги і, зробивши кілька величезних стрибків, упав у гущавину корчів. На горі майже одночасно впа­ло два постріли, і дві кулі дзенькнули десь близько об камінь.

— Го-го-го! — крикнув грубим голосом один з переслідувачів. — Піймався пташок!..

— Оба! — розпучливо писнув Арасі притише­ним голосом. — Оба, де ти?

Але Оба не обзивався і взагалі нічим не зра­джував місця свого сховку. Арасі безпорадно заметушився на місці, потім визирнув з корчів і побачив, що двоє невідомих вже сиділи верхи на конях і спускалися по стрімкому схилі. Коні глухо черкали кованими копитами по каміннях, спотикалися і робили великі зусилля, щоб не скотитися з крутої гори.

— Оба! — крикнув на цей раз зовсім голосно індіянин. — Де ти?

Але не вспів ще скінчити питання, як з густо­го чагарника у яких двадцятьох кроках від ньо­го тріснув постріл, і один з вершників разом з конем сторч головою покотився вниз.

Арасі кинувся в те місце, звідки впав постріл, але його зараз же зупинив притишений, свистя­чий від злоби, голос:

— Ідіоте! Куди лізеш?!. Тікай в другий бік!.. Не наближайся до мене, бо застрелю!..

Як не дивно, але, здається, ноги скоріше зро­зуміли цю погрозу, як голова, бо, поки до свідомости індіянина дійшов її зміст, він уже рвався напролом через густі хащі.