Проти переконань

— Що це знову за логіка?..

— Логіка?.. Може це й не логіка, — вже спокійніше заговорила Маруся й очима, що стратили гострий блиск, набравши свого звичайного уперто-зосередженого вигляду, задивилася в стіну. — Тільки ж, коли подумати, що все існу­вання кінчається лопухом, життя тратить глузд, а тим біль­ше якісь там знання, чи дипломи...

Ігорове здивування нараз стрибнуло до таких меж, що він мав охоту вщипнути себе, щоб переконатися, чи це не сон. Здивувало його не лише те, що Маруся сказала, але й щось інше, для чого поки що не мав окреслення. І, задивив­шись на дівчину, він раптом відчув, що стоїть над глибокою, таємничою криницею, на дні якої годі догледіти воду. Саме над криницею, а не над трясовиною. В одній секунді зрозу­мів також і те, що її, як йому завжди здавалося, тупо-без­тямний погляд зовсім таким не був. Ось і тепер вона мала очі ніби безвиразні й непритомні, але насправді вони були звернені в себе саму, в глибину власної душі, де напевне ну­ртували важкі для розв'язання питання.

Враження було таке сильне й таке несподіване, що він не міг отямитися від нього. Нервово закурював цигарку і все з-під лоба дивився на дівчину. Думав над тим, що має відповісти. Але це вже не була "цицеронівська пауза надуми" — це був клопіт виховника, збитого з толку несподіва­но-мудрим питанням учня.

— Гм... — більше думав уголос, між адресувався до дівчини. — А я все дошукувався причини твого індеферентизму і не міг дошукатися. Але ніколи мені в голову не мог­ло прийти, щоб його корінням були сумніви релігійного характеру....

Маруся гірко усміхнулася, зберігаючи той самий німо— зосереджений вираз в очах:

— Ти не зрозумів мене, Ігорю: у мене до Чистого Чет­верга не було ніяких сумнівів. А мій індеферентизм, — це, здається байдужість, правда? — тільки зовнішній. Варя зав­жди сміялася, що я "здохла", але вона, як і ти, помилялися. Я до всього прислухаюся, до всього приглядаюся, і в мене виникає стільки питань, що не раз від них голова розса­джується.

— Чекай, Марусю! — зупинив її Березовський, наста­вивши руку. — Чекай, бо і в мене зараз виникло стільки пи­тань, що від них голова розсаджується... Ти кажеш, що до Чистого Четверга у тебе не було сумнівів... Тоді, коли я вий­шов від вас, у мене також не було сумнівів, що ти, — не гні­вайся за одвертість, — істерично-релігійна людина. Так?

— Що значить "істерично-релігійна"? — здивувалася Маруся.

— Ну, просто: адже є люди, які не вірять, є байдужі, є такі, що сумніваються і вагаються, є просто релігійні, а є й фанатики, у яких заперечення Бога викликає істерику. Мені видалося, що ти належиш саме до цих останніх, і це мене дуже здивувало, бо в наші часи, погодься сама, воно неймовірно і просто смішно...

Поки він скінчив, дівчина вже дивилася кудись повз нього своїм неморгаючим поглядом і дивачно усміхалася самими устами.

— По-моєму, — почала тихо, — можна або вірити, або не вірити, але не можна вірити наполовину. Ті, що байдужі, або ті, що сумніваються, в конечному висліді прийдуть до безвірства... Або... Хіба я знаю?.. От і я: поки ти мені не сказав, поки я не прочитала твого реферату, у мене не було найменших сумнівів, найменших вагань. І тоді я була щаслива. Мала велике щастя, якого ще сама не вміла оціни­ти!.. Але тепер... Я не знаю... Я ж розумію, що ти не можеш помилятися. Думала, що ти... Думала... А ти... А... — затремтіла і вигукнула здавленим шепотом: — мені страшно Ігорю!

Це не були порожні слова. Справді непідробний жах викривив обличчя дівчини, відбився в її очах і струсив її тілом. Ще один момент — і була б кинулася Ігореві на гру­ди, шукаючи там рятунку. Але не зробила того. Закрила лице руками і розплакалася.

Він був приголомшений і зворушений, одначе зберіг стільки притомности, що не зробив жесту, який дівчина могла б витолкувати хибно і який поставив би їх обидвоє у фальшиву ситуацію.

Обережно відірвав одну її руку від обличчя і стиснув у своїх долонях.

— Яка ж ти наївна, дитино, яка ж наївна!... — загово­рив із глибоким співчуттям. — Але не плач, не плач... Заспокойся... Коли б я знав раніше, що ти така перечулена на ре­лігійному пункті, був би поступив інакше. Але я обіцяв тобі обговорити цю справу. Пам'ятаєш? Отже, давай обговори­мо, але спокійно, розумно і без сліз. Добре?

Покірно, чисто по-дитячому, Маруся обтерла очі і, схлипнувши востаннє особливо голосно, випросталася.

— Вже? — усміхнувся Ігор. — От і гаразд. Тепер по­говоримо.

Присунув стілець і сів поруч дівчини.

— То ти кажеш, що вірила без сумнівів і вагань, аж поки не прийшов оцей поганий безбожник, оцей антихрист... Та що ти Марусю!? — вигукнув, зауваживши, що дівчина від останнього слова, яке він вимовив жартом, знову здриг­нулася і глипнула на нього з жахом. — Яка ж ти смішна, слово чести! Бачу, що примара баби Теклі над тобою ще довго тяжітиме... Але будемо говорити поважно. Ти кажеш, що віра давала тобі щастя. Що ж то було за щастя, поясни мені?..

Перше, ніж відповісти, Маруся довго надумувалася.

— Це не щастя, — почала нерішуче. — Себто... Як то­бі сказати? Ну, а все ж мені видавалося, що я знаю, для чо­го живу...

— Для чого ж ти жила?

Вона знову вагалася з відповіддю. Надумуючись, звела докупи свої рівні брови, від чого її ясне, гладеньке чоло перерізало дві поперечні зморшки.

— Я б тобі сказала, — зважилася врешті, — але ти бу­деш з мене сміятися...

— Ні, не буду, Марусю! — приобіцяв майже урочисто. — Говори сміливо. Це мене дуже цікавить. Ну?

Хотів знову взяти її за руку, але вона не дала. Відвер­нулася до вікна і заговорила непевним від ніяковости го­лосом:

— Тато мене вчив, що ми живемо для того, щоб пізна­ти Бога, полюбити Його, наблизитися до Нього і тим самим заслужити собі право на поєднання з Ним у вічності...

Слухаючи її, Березовський лишень скептично похитував головою й іронічно кривив уста. Але вона, обернена пле­чима, цього, звичайно, не бачила. Скінчила й замовкла.

— Це все? — спитав Ігор.

— Мало хіба?

— І мало, і багато — залежить, з якого боку дивитися... Тепер послухай мене, Марусю: я не тільки атеїст, я — не­щадний ворог релігії!

Мов би злякавшись нападу ззаду, дівчина рвучко обер­нулася пополотнілим обличчям до Ігоря, і в її очах знову засвітився переляк.

— Тобі страшно? — спитав іронічно й потвердив невблаганно ще раз: — так, Марусю, я — нещадний ворог ре­лігії й виступаю проти неї при кожній нагоді. Бо релігія — це не просто собі невинний забобон, а страшне зло, злочин­ний дурман, — справедливо кажуть марксисти, — опіум для народу! Хоч на своєму власному прикладі можеш пере­конатися, до чого вона доводить: в інтерпретації баби Тек­лі релігія скалічила тобі шість років, — шість найкращих років! — дитинства, розстроїла тобі нерви, і мало бракува­ло, щоб не звела тебе взагалі зі світу; в інтерпретації тата, як-не-як, людини дуже розумної, релігія зорієнтувала тебе на фальшиву мету. Бо що значить "пізнавати Бога", "полю­бити Бога", коли Бог взагалі не існує? Який глузд мають старання "на поєднання з Ним у вічності", коли вічність — це виключно виплід темних мозків? Вдумайся, дівчино, яке це все абсурдне, абстрактне й жалюгідне!.. А ти ще вважа­ла, що знаєш, для чого живеш, ще питала мене, чи цього мало!

Вдоволений вдалим вступом, Ігор закурив, устав з міс­ця й заходив. Находило на нього натхнення, і він знав, що тепер говоритиме гладко й переконливо.

— Над метою людського існування, — продовжував, — вже віддавна міркували дуже світлі уми. Я тобі перекажу лишень дещо... Філософ Огюст Конт уважає, що першим і головнішим обов'язком людини є — жити для добра інших і жертвувати собою для людства. Еммануїл Кант, про якого ти чула всякі нісенітниці від усяких там викладачів "марксо-ленінської психології" і якого засад ми не можемо трима­тися взагальному, під тим оглядом має рацію і є співзвуч­ним з Контом. Сповнення обов'язку Кант підносить до критерію моральности і твердить, що такий обов'язок тяжить над людиною, як Категоричний Імператив. Та найцікавіше й найвірніше спостереження над людською психікою зробив філософ Шубарт[20]. Він сказав, що з кінця 15-го століття лю­дина відкинула Бога, як щось непотрібне, що вона, замість в небо, задивилася в землю й стремить до того, щоб підко­рити собі таємниці природи. Правда, Шубарт пророкує цим стремлінням кінець, але він напевне помилився: відкинувши Бога і всякі забобони, людство пішло скорим кроком вперед і йтиме так далі. Небо його вже ніколи не буде цікавити. натомість, розвиток науки й знань дасть можливість знайти відповідь на багато питань, до розв'язки яких не допускала релігія.

Але я трохи ухилився...

Вертаючи до мети людського існування, мусимо сказа­ти, що людина живе для пізнання і для творення добра. Це так про людину взагалі.

А тепер подумай, які величезні обов'язки тяжать над нами, народом бездержавним і поневоленим?! І, чи це не злочин, замість скерувати всю свою увагу на свій власний нарід, замість думати над його звільненням, над його під­несенням, — задивлятися в небесні химери й заслуговувати собі на якусь вічність?!

Маруся мовчала. Замовчав і він, нервово проходжую­чись вздовж столу.

— Хочеш релігії? — почав знову. — Добре! Але релі­гія мусить бути національна, а не божеська! Нарід, любов до нього, жертвенність для нього, віддання себе до кінця його інтересам — ось наша Перша Заповідь! Робім все, що вимагають інтереси нації і все, що нам диктують наші обо­в'язки супроти неї. Розумієш?

— Ні, — приголомшила його неочікувана відповідь.

— Не розумієш?! —зробив великі очі Ігор.

Маруся немилосердно почала стискати скроні долонями.

— Не розумію, — повторила, силкуючись зібрати думки. — Ось, наприклад, ми з тобою будемо виховувати наших майбутніх учнів у комуністичному дусі "на засадах марксо-ленінської педагогіки" (пам'ятаєш, як це ти мені сказав?), тато шитиме чоботи енкаведистам, а якийсь там агроном помагатиме колгоспникам вирощувати більші врожаї, щоб москалі мали що їсти... Це ж не називається робити те, що вимагають інтереси нації й наші обов'язки супроти неї, правда ж, що ні?

Дійсно, вона того не розуміла, але ще більше не розу­міла, якого несподіваного й важкого удару завдала своєму вчителеві, й Березовський в першу хвилину онімів.