Він випитував і перепитував, а врешті втомився більше слуханням, ніж я оповіданням, і спитав:
— То ти — з цієї віри?
— Я?! Та що ти, Петре! Я — християнин.
— Вірно! — зрадів чомусь Пєтька. — Це, що ти казав, добре для святих, або для таких, що їм життя обридло. А от я хочу жити, зрозумів? Люблю пісні, музику, гарну одежу і молодих жінок. Як мені це все обридне, то хіба тоді піду до тих... як їх... буддистів. Це ж можна і за тисячу літ зробити, правда? А людині, коли вона проживе зі сто разів від молодости до старости, напевне таки обридне все те саме.
Замовк, полежав хвилинку і зашепотів знову, на цей раз цілком конфіденціонально:
— Тільки, знаєш, я би з мисочкою по милостиню все одно не ходив. От, піти в ліс і зажити самотньо — це інше діло. Ти жив коли в лісі, в печері, чи в землянці?
— Ні, — збрехав я.
— Е, то ти не знаєш справжнього життя! Це брате, — воля! І нікого тоді не потрібно — сам собі і пан і слуга. Так довго, поки чоловік сам собі хвоста не прищепить. Ех, дурень з мене, дурень!..
Зідхнув і знову замовк. Вагався. Але врешті рішився, присунувся зовсім близько і зашепотів гарячково:
— Сім'я у мене є — от біда! Старший син, уже парубок, — від Якутки. Увесь до мене подібний, тільки ростом менший і очі вузькі має. А силач. Мати його вже давно заміж вийшла — не цікава вона мені, бо я її ніколи й не любив. А син — то половина мого серця. Зеїн називається. Тепер же знову маю інших двоє дітей від моєї молодухи. Цю люблю всією душею. Не вінчані ми і не записані, — бо як же його овечку до дикого коня чіпляти? — та вона мені вірність присягла до смерти. Красуня вона в мене, наче ялина в снігу, як на неї проміння сонця впаде. І дівчаток двоє. Я ніколи не думав, що доньку можна любити. Інша річ — син. Сина так. Але, ось же піди, дивина яка: люблю тих пискух більше, як сина!.. І через те караюся. Коли б не вони — давно б і духу мого тут не було. А так — мушу сидіти. Бо, хоч ніхто не знає, що вони — моя сім'я, та, може, й знає. Я втечу, а на них помстяться.
Важко зідхнув і замовк.
— Але ти гляди, — обернувся раптом до мене з погрозою в голосі. — Писнеш кому слово — шию скручу!
— Ти за мене, Петре, не бійся, — заспокоїв я його. — Мені вже не раз язика обценьками з рота витягали, але язик німим лишався.
— Як звати тебе?
— Таємницю за таємницю, Петре: справжнє моє ім'я Нестор, але в документах я Северином Рибником прописаний.
І знову ж цей необдуманий наперед крок був зроблений щасливо.
— Дай руку! — наказав Пєтька і, потискаючи мою долоню, урочисто заявив: — Знай, кому Пєтька Большой руку подав — друг до смерти. Зрозумів? Ну, а тепер давай спати.
Справді, вже давно була пора, і з усіх в'язнів лишень нас двоє не спало.
Як я скоро переконався, Пєтька Большой був попросту великою дитиною, що виросла без добрих впливів. Належав до тих, яким від народження вкладено в душу багато доброго, але які рівночасно потребують проводаря, поки стануть на власні ноги. Пєтька, видно, такого проводаря не мав, не мав і такого, хто б допоміг йому розв'язати основні релігійні, моральні й чисто практичні життєві проблеми, і він їх розв'язував, як умів, сам. Але розв'язував погано, і це його сердило. Він завжди був не вдоволений собою і світом і підсвідомо чогось шукав. Коли би він був молодшим, або, коли б у мене й моїх товаришів було більше часу, можливо, що ми би помогли йому знайти бажане. Та часу в нас було дуже мало, а Петро був уже надто зрілий, щоби дати себе переіначити кількома запальними словами. І все лишалось, як було.
Та все ж дуже скоро він пристав до нашого гурту, їв разом житні окрайці, які одержував Арпад, а й сам, роздобувши десь щось трохи їстивного, добросовісно ділився з нами. До нестями любив слухати наші розмови, або оповідання, призначені для його нехитрого розуму. З однаковим захопленням він слухав популярні лекції про Китайський мур, Конфуція, Христа, про героїв грецької мітології, Богдана Хмельницького і князя Володимира Великого, чи казки про бабу Ягу й Івасика-Телесика. Вдоволено крутив своєю великою головою, усміхався і надсадно кректав:
— Оце так здорово!..
Цікаво, що він не лаявся нецензурними словами, не курив і не пив. Сумніваюся, щоби це був вплив хлистівських приписів, бо Петро зневажливо ставився до всіх сектантів, хоч і до вірних якоїсь Церкви його також не можна було зарахувати. І тут у нього було найбільше нерозв'язаних питань, які я йому тлумачив, як умів.
— От, як воно просто! — дивувався велетень, із заздрістю дивлячись на мене. — А я думаю, думаю — і нічого в мене не виходить.
Інколи, щоби винагородити нас за наші оповідання, Петро починав оповідати сам. Розказував про свої розбійничі пригоди, і справді були вони цікаві. Зібравши ватагу одчайдухів, Петро яких дванадцять років нападав на різного роду валки, що мандрували по сибірських бездоріжжях. Грабував провіант, зброю, гроші й золото, що його вивозили з копалень до залізничних станцій. З дитячих літ Петро був навчений до мисливства та рибальства в ріках і холодних арктичних морях. Цілий Сибір був для нього своєю хатою, в якій він ходив, куди хотів. І був він чесним хлопцем доти, доки його не покликали до війська. Примус, кари і позбавлення волі зробили з вільного мисливця за звіриною — мисливця за людьми. Петро пірнув у підпільний світ тайги та тундри і став навіки його сином.
Влада довго наморочилася, поки впіймала Петра. Немало людей заплатило головами в цьому полюванні, але й сили Петрової ватаги танули також. А врешті, коли їх лишилося всього п'ятеро, прийшов кінець. Гурток застукали в землянці, коли всі п'ятеро розбійників, вичерпані дводенною безперервною втечею, поснули. Одного тоді вбито на місці, одного смертельно поранено, а решту трьох, в тому числі й Петра, взято в кайдани. Найдивнішим було те, що всіх трьох спочатку засуджено до розстрілу, але пізніше Петра, хоч він був привідцею банди, помилувано, а там тих двох — ні.
Та охотніше, ніж розповідати про свої пригоди, Петро вчив нас розбійничих пісень. То були грубо-наївні, примітивні пісні з дуже обмеженою тематикою й одноманітними мелодіями. Співалося в них про зрадливих любок, про смерть розбійника від рани, або про втечу того ж розбійника з в'язниці. А найулюбленішою піснею Петра була пісня про дівчину, якій циганка виворожила смерть у хвилях ріки саме в день весілля. Дівчина журиться й плаче, але ось з'являється "уралець — добрий молодець" на баскому коні й починає дівчину переконувати, що все буде гаразд. Він має по цілому Сибіру печери повні срібла-золота (напевно Петра ототожнювали з героєм цієї пісні) і накаже викувати з нього міст через ріку ("шіро-о-окай, прєдлі-і-іннай на тисячу вьорст"). Та долі й на коні не обминеш, і дівчина таки втопилася в день шлюбу, бо, коли вона їхала в золотій кареті до церкви, міст під нею заломився, і карета впала в воду.
Ми з чемности хвалили Петрові пісні, але радше вчили співати його наших. А що голоси в нас були непогані й до нас прилучалися інші, то виходили навіть цілі концерти.
Спочатку, як лишень починалися співи, коридорні бігали, мов попарені, кричали, погрожували, а врешті кликали на поміч адміністрацію. Але Пєтька гнав їх геть, обкладаючи образливими епітетами, і починав горлати на цілі груди. Скінчилося тим, що на нас махнули рукою, тільки наказали співати потиху, щоби не давати прикладу іншим баракам. "Наказали". Пхі!..
Справжня місія Петра скоро вияснилася: його привезли до Кугурчі, щоби він очолив розвідну групу на розшуки золота. Тероризування політичних в'язнів при тому розумілося само собою, але було побічною справою. Бо ж ясно, що кожен криміналіст є ворогом політичних, і його до цього не треба навіть намовляти.
Одного вечора Пєтьку покликали до канцелярії, звідки він повернувся дуже неспокійний. Хтось йому своєчасно не відступився з дороги — і за це дістав тяжкого стусана, хтось не відсунув знятих чобіт — і чоботи полетіли геть у кут під нари. А сам Пєтька впав горілиць на своє місце і, підклавши руку під голову, задивився суворо в дошки горішніх нар. Нам, звичайно, цікаво було знати, що його так схвилювало, але й не дивувало, що він не починає розмови. Чекав, аж поки всі полягають.
І справді, коли всі поснули, Петро обернувся до мене і зашепотів:
— Кликали оце мене, щоби я їм золото шукав. Обіцяють, що з двадцяти п'яти років можуть і до десяти спустити, коли добре справлюся. Та я плювати хотів на таку ласку! Для мене й десять років — усе одно, що смерть. Тут не то року — кожної днини шкода...
Я мовчав.
— Ти спиш? — спитав Петро.
— Ні.
— А чому ж нічого не відповідаєш?
— Що ж маю відповідати? Твоя правда: кожної днини шкода...
Він подумав трохи і спитав:
— Чи ти справді таку силу маєш і битися так умієш, як оце про тебе оповідають?
— Битися я нескорий, але не люблю, коли мені на нагнітки[39] наступають... — відповів я й відчув, що співрозмовник моєю відповіддю невдоволений.
— Ех, ти! — помовчавши, зідхнув він. — Вчений, а не знаєш, що життя таке: як не ти інших по зубах, то вони — тебе...
— Не завжди...
— Певно, що не завжди, тільки ж і чекати, чи дадуть тобі по зубах, чи ні — дурна річ. Перший бий — от і все!
— Гаразд: наставляй зуби! — пожартував я.
— От, смішки тобі!.. А мені... Ех!..
— Що — тобі?
— Мені треба якраз таких, щоби скорі до бійки були й били перші!
— І що би тоді було?
— Що було би?.. Було би... Ех, та що тобі казати! Ти ж з тих — з чесних...
Я вже знав, до чого йде, але не зраджувався. А Пєтька мучився, обертався з боку на бік, топів, зідхав і врешті таки не витримав.
— Слухай, Не'... — зашепотів. — Коли б я хоч із півтузина[40] людей певних мав, чи тут, чи на волі... я би дав драла звідси. Зрозумів? Вийти для мене — пльове діло: раз — і ваших нема! Тільки ж мені молодуху з пискушками також забрати треба, треба десь пристроїти їх у захисному кутику і прогодувати. Сам того не зможу зробити, бо ж у мене лишень дві руки. Але разом... разом...
Він захлинався від хвилювання і, мов би боючись, що я переб'ю мову, вхопив мене за лікоть, присунувся ближче і зашепотів скоро-скоро, з благанням у голосі:
— Слухай, Не'...