Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

— Добру ж ти думку маєш про своїх приятелів!

— Моя думка все одна: найбільше має прия­телів людина, котра сипле грішми; найбільше ворогів має людина, котра, маючи гроші, хоче їх зберегти в цілости...

— Добре, добре, — невдоволено підвівся Дан­ко з місця. — Можеш собі мати думку, яку хо­чеш, але я таки лягаю спати.

Дійсно, був таким втомленим і сонним, що збайдужів до всього. Ледве дотягнувся до при­мітивно збитого ліжка, міцніше прив'язав гроші на поясі, скинув чоботи і вліз під укривало. Не мав ні сили, ні охоти роздумувати над багато­значними натяками Пойзе, хоч і прийняв їх під­свідомо до уваги. Не зважав він і на те, що по його тілі відразу розбіглися сотні жадібних бліх, яких у цій господі ніхто ніколи не турбував, і жадібно повпивалися в шкіру. Ще не вспів обігріти твердої, вогкої від бруду подушки, як очі його склепив блаженний сон.

І не бачив, і не чув Данко, що Пойзе щось уперто думав, підходив до нього нечутними кошачими кроками, вертався назад до печі, кудов­чив свою рижу чуприну і щось шептав. Нареш­ті, видно, піймав потрібну для себе думку, бо ви­тягнув свою довгу шию і вишкірив у беззвучно­му сміху стирчачі зуби.

Потім метнувся по хаті, знайшов невеличку ганчірку, вкинув у неї ложку фасолі, ложку ри­жу з баняків, відколупнув кришку глини біля порогу, вигріб з-під печі кілька згаслих вуглин і, загорнувши це все в ганчірку та дбайливо за­в'язавши, потихеньку підсунув її під подушку сплячого Данка. Був дуже радий зі своєї витівки і весь час вишкірював зуби.

Коли скінчив свої дивні справи, нечутно від­крив двері й намірився йти до шопи, де щось завзято майстрував Жульо.

Пробудження

Солодко спиться перед дощем, а ще особливо людям, котрі мають за собою безсонні ночі. Правда, не кожний зможе спати просто на землі під деревом в той час, коли розгортається сліпу­чий соняшний ранок, а довкола кричать на всі голоси птахи. Але Арасі й Оба, чи то пак, Семипалий, звикли до різних обставин і тепер то похропували, то посвистували носами, не помічаю­чи того, що їхній вартовий давно утік, а між не­бом і землею вклиняється густа, кострубата хма­ра з білими берегами. Сонце, як і завжди перед дощливим днем, "схопилося" дуже рано і відра­зу почало немилосерно припікати. Від важкої парноти, що аж гнітила в повітрі, на обличчях сплячих героїв виступив рясний піт і сорочки поприлипали до тіла. А вони й далі спали гли­боким, нездоровим сном, поклавши голови на тверді клунки.

Грізна хмара тим часом розросталася й роз­росталася, поки не вдарила волохатими грудьми на сонце, від чого все раптом довкола зафарбу­валося у зловіщу каламутно-фіялкову фарбу і, насторожившись, заніміло. І раптом згори, ніби хто ненароком сипнув горохом, покотилися важ­кі краплі дощу, лунко задудніли на пружних зе­лених долонях листя, бризнули в сонні обличчя і зараз же спинилися. Арасі щось пробурмотів і обернувся на другий бік, але Оба відразу схопив­ся на ноги й оглянувся довкола.

Бувалий волоцюга, все життя якого протікало серед загроз і небезпек, ніколи не тратив притомности. І п'яний, і сонний, він все був напого­тові, як той заяць, та не забував, хто він і де знаходиться. Так і на цей раз, схопившись на ноги, він тільки зиркнув туди й сюди і відразу зрозумів усе.

— Вставай! — крикнув і безцеремонно штовх­нув під бік ногою Арасі. — Вставай! Бач, доспа­лися...

— Що, що, що? — підхопився Арасі, протира­ючи очі.

— Не бачиш, що?! Той рижий босяк утік ра­зом з грішми!

— Та ну?! — здивувався Арасі.

— От тобі й "ну"! — сплюнув Оба і з досади аж сів на землю.

Сердито пошкрябав голову, пошкрябав свої волохаті груди, сплюнув ще раз і поліз до клун­ків. Знайшов одну порожню склянку, подивив­ся на неї, як на свого ворога, і з розмаху жбур­нув об стовбур дерева, так що тільки посипали­ся скалки. Знайшов другу пляшку, але й та бу­ла порожня, а тому пішла вслід за першою. Роз­лючений Оба вже збирався заклясти, та, раптом щось пригадавши, звернувся до Арасі:

— Слухай, ти мавпо! Що це ти вчора... Ні, не вчора, а сьогодні вже ранком плів про якісь скарби?

Від несподіванки Арасі здригнувся і поспішив відвернутися.

— Які скарби? — вдав здивованого. — Не па­м'ятаю... То тобі щось по-п'яному приверзло­ся...

Оба, як кіт, підскочив до Арасі і вхопив його за груди.

— Ти!.. Ти!.. — засичав йому в обличчя, витріщивши свої страшні чорні очі. — Кому ти брешеш?!

— Я... Я... Не знаю... Я вже забув... — пролепетав Арасі.

— Як забув, то я тобі пригадаю! — лютував Оба. — Спочатку ти програвся до останнього гроша. Пам'ятаєш?.. Потім програв я. Пам'ятаєш?.. Потім, коли ми вже прийшли сюди, я схотів іще раз заграти з рижим: я давав пістоль, а рижий мав дати до банку сто крузейрів. Пам'я­таєш? — і Семипалий за кожним "пам'ятаєш?" так тряс індіянином, що у того мало не відрива­лася голова. — Ну, а ти тоді сказав, що ми б від­дали всі гроші за те, аби довідатися, чому ти з тим смаркачем опинився в печері Ітакватії. І ми прийняли від тебе до банку у вигляді закладу ту таємницю. Пам'ятаєш? І рижий виграв знову, так що я мусів йому віддати пістоль, хоч нато­мість забрав у нього другий... А ти мусів опо­вісти свою таємницю про... про... Чекай, як то було?.. Дід твій, чи хто там, мав десь закопані скарби... Про ці скарби він розказав Данкові, а ти підслухав... Так?.. Ну, кажи, так, чи ні?..

— Так... — змушений був признатися Арасі.

— Отже, бачиш, нічого мені по-п'яному не приверзлося... Ну, і де ж ті скарби?

— Того я не знаю, слово чести! — вже з без­сумнівною щирістю сказав Арасі... — Десь ма­ють бути на Ґваїрі, але точно не знаю, в якому місці... То тільки Данко знає.

Оба випустив з рук тремтячого індіянина і знову сів.

— Так, — сказав, — тепер пригадую: ти тому взяв Данка, що сам не знав, де знаходиться скарб... Але той зубатий щенок не тільки не видав таємниці, але навіть відібрав у тебе зброю і примусив самого себе зв'язати... Ха-ха-ха!.. Що за потішний хлопець!..

І Оба щиро розреготався.

— Але що ж це ми сидимо?! — урвавши свій сміх схопився він на ноги. — Та ж той рижий хитрун дав нам з'їсти арару[65]!.. Нема сумні­ву, що він побіг назад до печери, аби піймати Данка у свої руки... О, прокляття!!! І як я міг забути, що цей довгов'язий злодій скоріше вто­питься в горілці, як оп'яніє! Скоріше!.. Скорі­ше збирайся!..

— Куди збиратися й чого? — неохоче бовк­нув Арасі. — Дивись, вже навіть його слідів не видно. Він давно пішов...

Оба став навпроти індіянина, випростував свою кремезну постать і повчаюче викарбував:

— От що, ваша високосте, мавп'ячий принце, я мушу вам від самого початку вияснити ваші обов'язки. Вони насамперед зводяться до того, що ви не смієте думати своєю головою і не ма­єте права критикувати моїх розпоряджень. І ко­ли я беру на свою шию такого дурня, як ти, то зовсім не для того, щоб вислуховувати його міркування, а для того, щоб він робив те, що вва­жаю за потрібне. Своїх наказів я ніколи не пов­торю двічі і привик, щоб мене розуміли, з півсло­ва. Отже, всі речі мусять бути спаковані за хви­лину, і ми підемо туди, куди я скажу!

Індіянин відчув, що в товаристві цього страш­ного чоловіка тратить те, що цінив найбільше у своєму життю — свободу, і його огорнула розпучлива злість.

— Не буду складати речей! — крикнув істе­рично. — Не піду з тобою! Відчепись!

Та ще не скінчив цих слів, як уже лежав роз­простертий на землі, збитий з ніг блискавичним, тяжким ударом.

— О-ба! — з іронічною усмішкою спокійно сказав мулят, закладаючи назад руки в кишені. — Ви, ваша високосте, здається, зімліли від власної сміливости?.. Підійметеся на ноги самі, чи, може, волієте, щоб я вас підвів?.. Не забу­вайте, що нам спішно, час минає!.. І не доводь­те мене до злости, бо тоді щойно з вами буде ду­же погано...

Він не жартував, і Арасі зрозумів, що нанесе­ний тепер удар дійсно не був виявом злости, а порівнянно невинним "повчанням". Зрозумів та­кож, що Оба у хвилину справжньої злости мусів бути жахливим, бо навіть довгоногий Пойзе гнувся перед своїм товаришем, як билина перед вітром. Тому Арасі не чекав, щоб його "підводили". Він проворно зірвався з землі й кинувся па­кувати речі, тільки скоса поглядаючи на Семипалого. А той, відступивши крок набік, побожно скинув капелюха і почав шептати молитви. Індіянина це так здивувало, що він покинув навіть свою роботу і витріщився на мулята.

— Чого дивишся? — спитав Оба, перехрестив­шись востаннє. — Дивно тобі? Ех, ти, нехрис­те. Таким грішникам, як ми з тобою, Бог най­більше потрібний. Бо від людей ми милосердя не побачимо, хіба від Господа Бога. От рижий, за­мість хреста, чи святого медалика, дулю носить на шиї. І тому я йому ніколи не вірив, ніколи!..

Так говорячи зовсім добродушним тоном, Семипалий помагав індіянинові робити імпровізо­вані наплечники. Вийшли вони досить великі, але не надто тяжкі, бо харчів мало що залиши­лося, а пляшок з горілкою не стало взагалі. Спо­чатку Оба хотів залишити пачку з фоґетами, та потім передумав:

— Візьми її до свого мішка. Може якраз і придасться?..

Під зверхнім спокоєм Семипалого відчувалася велика нервозність, і Арасі, щоб знову не бути битим, так спішився, що в нього аж руки трем­тіли.

За кілька хвилин все було готове, і обидва мандрівники скорим кроком рушили у поворот­ну дорогу до печери Ітакватії. Зігнуті під вели­кими наплечниками, накритими з верху в Оби — пелериною, а в Арасі — Гумовим Данковим плащем, виглядали, як бузьки, що в пошуках, поживи дибають по болоті. Окрім ноші на пле­чах, обидва несли в душі тяжку злобу. Семипалий кляв на кожному кроці свого зрадливого ри­вкого товариша, а індіянин, хоч і нічого не гово­рив, кляв у думках і рижого, і чорного, і Данка, і діда і навіть себе самого. Він бачив ясно, що вся його затія пішла на марне, що він, вкравши гроші і ставши злодієм, з тих грошей користи не має; що скарби вислизнуть з його рук і про­падуть; що Консуела стала тепер для нього зов­сім недосяжною і що, нарешті, він сам тепер опинився в тяжкому і небезпечному становищі слуги в жорстокого і твердого пройдисвіта, стра­тивши всі привабливі можливості вільного жит­тя, яке йому давало убоге Санто Антоніо.