Чи тобі до того всього треба ще якихсь пояснень?..
— На тему хліба — ні. Але, скажи мені, чи ти справді так добре знаєш Сибір?
— Знаю настільки, наскільки можна було з друкованих джерел вивчити. Я справою "місць віддалених" понад десять років займався. Читав усе, що міг на цю тему дістати, а мапи вивчав напам'ять. І, голубе, як тільки очі заплющу — весь Сибір, наче на долоні бачу: ріки, гори, болота, ліси, тундру — все! Хочеш, наприклад, знати, де ми перебуваємо? Ось: над рікою Алдан — найбільшою правою притокою Лени. До Алдана впадають з правого боку Томмат — який своєю чергою має притоку Учур — та Амґу. З лівого боку до Алдану впадає Моя та Аллах-Юнь. Положення — до 200 метрів понад рівень моря. Під нами — поклади вугля, а також золота. Долина. На схід — Верхоянський Хребет, за ним — Хребет Перського. Біля Кугурчі пересічна температура в січні — мінус 40-50 ступнів, у липні — плюс 15-20 ступнів. Сніг лежить упродовж 220 днів у році. Густота населення в цій околиці біля берегів річок не перевищує 10 осіб на квадратовий кілометр, а далі — всього випадає одна особа. На полудневий захід від нас лежить місто Алдан, і в його околиці населення "густе", бо випадає на квадратовий кілометр приблизно 25 осіб. Знаходимося в смузі вічної мерзлоти з дуже незначною кількістю опадів. Населення — Якути, а далі — Якути з Евенками. Алдан — ріка судоходна...
Я засміявся і перебив Арпада:
— Подиву гідно! Коли б ти ще внав секрет, як зробитися невидимими, то ми би без ніякого труду могли опинитися на волі...
Я би ще охоче поговорив, але мої друзі, наморені цілоденною працею, потребували відпочинку і скоро поснули. А я лишився сам з новою ідеєю і зі своїми розбурханими думками. Передсмак небезпечної авантюри відразу скинув з моїх плечей два десятки років, зробив мене молодим, відсвіжив думки й почування: Так, так, втікати, неодмінно втікати! Що найголовніше? Вогонь. Треба розстаратися тільки пару коробок сірників і сухарів, чи чого іншого, щоби могти підтримати сили день-два без необхідности зупинятися й здобувати харчі. Не може бути, щоби втеча мусіла неодмінно кінчатися невдачею! Особливо, коли тікатиме троє відважних і дружних людей! Адже живуть тут люди!
Я вже загорівся наміром, я обмірковував на всі способи можливості, й досадно мені було, що Святослав з Арпадом можуть спати. І не лишень вони — всі в бараці спали, а я один лежав на твердих дошках з відкритими у темінь очима і думав, думав, думав...
Другого дня наказано мені помогти при інвентурі[34] лікарняного бараку. Переписувати там, властиво, не було чого, і робота платного обліковця напевне на багато перевищувала б вартість лікарняного майна. Але мені до того діла не було.
Очікуючи на попередній інвентурний список, я пішов коридором, заглядаючи крізь заґратовані отвори в дверях до середини "палат". Страшний вид вони представляли! Ті живі трупи в лахміттях серед понурої, страшної нужди могли конкурувати з грішниками Дантового "Пекла", а самі приміщення різнилися від житлових бараків хіба тим, що були ще більше занедбані й брудніші. Лишень у двох "палатах" були поганенькі залізні ліжка зі збитими на макух матрацами, а в решті стояли звичайні нари.
В одній із кімнат я впізнав Жоржа. Він сидів на нарах у самій шпитальній сорочці з пообриваними рукавами та розшматованою пазухою і, обнявши власні коліна, поклав на них голову. Коли би це не звучало натякненням на парадокс, я би сказав, що він був живим втіленням мертвеччини і порожнечі — таким одчаєм і безнадійністю віяло від цілої його скорченої постаті й отупілого, чи обезумілого обличчя. Справді, жалю гідна така постать, що, поставивши все на карту за можливість панувати над іншими, натомість опинилася сама на самому споді життя. Було чого розпачати!..
Я дивився на нього і думав, що ось я, Святослав, Арпад і нам подібні — ми мали стільки втрат і гіркот у житті, що їх і сотої частини навіть не снилося таким от Жоржам. Так, ми тратили величезні скарби, але зате наші душі були вічно невичерпними джерелами, які на місце втраченого завжди приносили щось нове. А Жорж, звичайно, не міг втратити і сотої частини того, що могли втратити ми, але, втративши ту свою дрібничку, яку вважав усім, лишився таким страшним, таким нещасним старцем!..
Раптом він зауважив мене (віконце було досить велике), й обличчя його перекривилося Гримасою тваринного жаху. Воно було таке страшне у своїм переляці, що й мені від нього пішов поза шкурою мороз. Той беззубий рот, чорний заріст довкола й вибалушені очі, що їх страх витискав з орбіт, — це було моторошне! Щастя, що недовго — якусь мить, — і Крюк, наче якась людоподібна тварина, чкурнув на чотирьох просто через тіла хворих у самий кут, де його закрив горішній поверх нар.
* * *
А в таборі тим часом тут і там ішли безупинні розмови про Пєтьку Большого, якого сподівалися з хвилини на хвилину. Оповідали про нього всякі не чувані речі: що це — великан у сажень росту, що він на ведмедя голіруч ходить, що він знає чари і сидить у таборі, бо того сам хоче. Розказували також про його надзвичайні розбійничі подвиги і про те, що в нього по цілому Сибірі порозкидані криївки, повні золота та інших скарбів.
Я спитався у Святослава, скільки може бути в тому правди, але Святослав багато не знав:
— Я його бачив усього пару разів, і то здалека. Не знаю лишень, чому Рябухін думає, що може нам дозолити[35] Пєтькою, поставивши його на чолі босячні. Пєтька — король розбійників і блатними гидує. Він — не лишень людина фізичної сили, а й певних засад, яких тримається твердо.
З того всього я прийшов до висновку, що Пєтька небуденна постать, і навіть зацікавився ним.
І от він з'явився, та ще й одержав призначення — просто до нашого бараку, чим наробив чимало переполоху. Стопкін йому дорогу робив, наче справжньому королеві, Жучок, який тимчасово був вибраний старостою, відразу ж запропонував своє місце, а решта в'язнів проявила безпардонну цікавість, у великій мірі сполучену з запобіганням ласки.
Та Пєтька з байдужністю людини, звиклої до поклоніння перед собою, здавалося, не бачив нічого того. Не дивлячись, кинув свою торбу як попало на нари, а сам з утомою орача, що цілий день ходив за плугом, важко сів біля нашого грубо склепаного арештантського стола.
Був це чолов'яга у віці половини четвертого десятка, справжній велетень і рідкісної краси: рум'яний, білозубий і синьоокий. Темні брови й довгі вії зраджували, що й чуприна його мала б бути густа та хвиляста, а тому аж досада брала, що зняли її "під кульку", опоганивши цей видатний твір Божий. І нічого розбійницького, нічого хижого в тому Большому не було, навпаки, кидалася в очі не то велика втома, не то туга, не то пригнічення. А на загал він був би вимріяним типом для іконописців школи Мікель Анджельо, і зневажливо-ласкаве ім'я "Пєтька" йому не підходило ніяк.
Він сів і мовчав. Не дивився ні на кого, нічого не питав, але в'язні один по-одному почали всі самі сходитися до нього й зачіпати розмовами. Скоро слово забрав Жучок і став оповідати, як, очевидно, про найбільш цікаву подію, останню бійку в бараці, і при тому жестикулював енергійно та показував у наш бік.
А ми, раді, що опинилися поза увагою співмешканців, посідали собі окремо і взялися міркувати над нашим задумом. Він був саме лишень задумом, навіть не пляном, бо й засадничих його кроків ще не вирішено. Насамперед, питання — куди тікати: на південь, північ, чи схід? Всі три напрямки мали безліч від'ємних рис і ніяких додатних. Доводилося, отже, вибирати такий, який був найменше поганий. Але який? Найближче було до Охотського Моря, приблизно 500 км. по прямій лінії, та на дорозі до нього лежали Алданські Гори й високий Джуґджурський Кряж. Крім того, саме Охотське море, навіть коли б ми і дібралися до нього щасливо, крило в собі багато небезпек. Друга дорога йшла до китайського кордону і була довшою ще на яких 250-300 км. Під оглядом кліматичним ця дорога була найкращою, але з огляду на стежі й контролі ще небезпечніша, ніж перша. І, врешті, третя дорога — на північ — нараховувала понад півтори тисячі кілометрів через тундру і полярне коло. Арпад запевняв нас, одначе, що, маючи зброю, він би без надуми вибрав цей третій шлях, як найменше бережений, і за півтора-два роки дібрався би до Аляски.
Ха, "маючи зброю"!..
Коли ми так потиху нараджувалися, до нас несподівано. підійшов Пєтька й безапеляційно сказав, показуючи на нари:
— Тут біля вас спатиму. Ану, котрий, подай мою "скриню"!..
Стояків кинувся перший виконувати наказ і шанобливо подав Большому його велику, заяложену, майже порожню торбу, яку господар іронічно назвав скринею. Пєтька кинув її на нари й озвався ліниво:
— Розсунься, дрібното, мені місця треба...
Вклинився в нашу трійку помежи мною й Арпадом, але не удостоїв нас ані словом.
Ми не змовлялися щодо нього, та тоді, коли по вечірній перевірці всі полягали, мені шибнула в голову несподівана думка, і я без ніяких попереджень почав:
— І честигідний Саріпутта[36] так промовив: "Так, браття, як в сліді слона знайдеться місце для слідів усіх живих істот, так, о, браття, всі спасенні науки вміщаються в чотирьох достойних правдах"...
Продекламувавши це, я замовк. Святослав ущипнув мене за руку, а Арпад, хоч і не виявив нічим свого вдоволення, та я був певен, що він мене зрозумів. Минула хвилина і друга мовчанки. Пєтька зідхнув. Потім повернувся до мене і нетерпеливо сказав:
— Ну?!
— Що "ну", — спитав я з найневиннішим виглядом.
— Та те, що ти казав. Що то за Євангелія?
Жадоба — почути щось нового була свого роду хронічною хворобою серед усіх в'язнів, а особливо яскраво виступала вона серед блатних і криміналістів. Вони дуже високо цінили людей, які вміли цікаво оповідати, опікувалися ними і брали під свій протекторат. Такий оповідач діставав почесне звання "баланди ста" і переходив з табору до табору не інакше, як з певним знаком — свого роду документом — і знову розважав в'язнів оповіданнями.
Отже, мій необдуманий крок виявився дуже вдалим, і Пєтька відразу упіймався на гачок.
Я до півночі був змушений викладати розбійникові основи буддизму, і бідний Пєтька просто слупів[37] і захлинався подивом, коли я вимовляв такі таємничі, довжелезні слова, як "Магапарініббанасутта", "Капілаватгу", або "Бодгісатва"[38].