Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

і відразу заснув, як убитий.

Снилося йому щось дивне й радісне:

Він опинився на широкій рівнині й побачив схід сонця. Це його страшенно втішило. Адже він уже довгий час шукає шляху на схід, і все йому перешкоджають гори й ліс. А тут раптом — вільна й рівна долина!.. Данко поступився бігти чимдуж по тій долині, але зірвався такий страшний вітер, що він ні кроку не міг посуну­тися наперед. Виснажувався, виснажувався і все тупав ногами на тому самому місці. І тут неспо­дівано з'явилася мати. Данко не бачив її виразно, але відчув непомильно, що це — його мама. Во­на взяла його за руку й обернула в протилежний бік.

— Ти не туди біжиш, синочку, — лагідно про­мовила вона. — Твоя дорога стелиться на захід, а не на схід.

— Але ж, мамусю, — протестував хлопець, — Санто Антоніо на сході, а не на заході!..

— То нічого, — відповіла мати. — Бачиш, тобі на схід не вийти: вітер тебе не пустить. А, поди­вись, як легко йти на захід!..

Справді тепер іти було легко й приємно.

Данко притулив ніжну материну руку до свого обличчя і почав скаржитися:

— Ах, матусю, я так втомився!.. Я напевне загину тут сам, коли ти підеш від мене!.. — і він підняв уперше очі на маму.

Мати сумно й ніжно посміхнулася.

— Ти б уже загинув, синочку, коли б я тебе не оберігала... Пам'ятаєш, як я сказала перед смертю, що буду чувати над тобою в найтяжчі хвилини твого життя?..

— Пам'ятаю, матусю... Ось — твоє благословенство. Я не розстаюся з ним...

— А я не розстаюся з тобою, Даночку, і не по­кину тебе. Будь мужнім!..

Данко хотів ще щось сказати, але материна рука раптом ніби розтопилася і щезла з його долоні. Він крикнув і прокинувся.

В печеру заглядав тьмяний ранок. В його ску­пому світлі Данко побачив біля своїх ніг якийсь дивний клубок і здригнувся, отрясаючись оста­точно від враження сну. А клубок тим часом під­няв голову, і Данко пізнав у ньому... Фрузю.

— Фрузя, Фрузечка!.. — розчулено загово­рив хлопець і обережно торкнувся мавпиної го­лови.

Фрузя також здригнулася, але вже не відско­чила і не втікала, як це робила раніше, і тільки за звичкою показала Данкові язика.

Хлопець встав на ноги і вдарився головою об якийсь дивний предмет, що звисав, зачеплений за корінь і гойдався. Поглянувши вгору, Данко онімів з дива: над ним висів наплічник. Наплічник з сірого мішка, що його брав зі собою тато до ліса, а в останній день перебування в Санто Антоніо вкрав Арасі! Як він сюди потрапив? Де подівся Арасі, чи той інший хтось, хто цього наплічника тут лишив?

Данко вискочив з печери і почав уважно огля­дати ґрунт, але нічого особливого не помітивши, вернувся до печери й зняв мішка. Коли розкрив його — не міг здержати радісного окрику: в наплічнику знайшов зміну білизни, казанок, шнур­ки і — найголовніше — сіль і фоґети! Отже, те­пер мав і вогонь і неабияку зброю проти звірів!

Данко танцював з радости і вигукував:

— Фрузю, Фрузю! Ти бачиш, які ми тепер ба­гаті?!.

Чи розуміла Фрузя, чи ні — інша справа, але, побачивши, що її приятель підскакує з радости, негайно почала й собі скакати та наслідувати всі Данкові рухи. При чому, звичайно, скакала вище й зґрабніше від хлопця, так що той врешті засоромився і стримався від бурхливих виявів надмірної втіхи.

Встромивши до кишені кілька буска-пе та па­ру більших фоґетів, Данко поскладав усю решту до наплічника, вдягнув його на спину і вийшов з печери. Потім пригадав собі свого ножика, що загинув разом зі списом, і вирішив його пошука­ти. Ще з певним острахом і недовір'ям підійшов він до мертвих тіл тамандуа й онси, до полови­ни обгризених за ніч мурахами, і став шукати. Та не знайшов нічого, крім уламків деревища від списа, і це його трохи засмутило. Все ж ніж, хоч і кишеньковий, має велику вартість в лісі, і без нього трудно обійтися. Але треба було і з тим погодитися.

Данко вже рушив в дорогу, як його зупинив крик Фрузі. Обернувшись назад, хлопець поба­чив, що мавпа опинилася високо вгорі над пече­рою і звідтам вимахує великим факоном. Данко тільки рота роззявив:

— Фрузю, — крикнув, — а це що? Звідки ти взяла факона?

Мавпа, звичайно, не могла відповісти, бо не вміла говорити, але на крик злізла і підійшла до Данка.

— Це факон Семипалого! — майже скрикнув Данко. — Звідки ж він сюди попав? Яким спо­собом? Фрузю, дай сюди його!

Фрузя показала язика і відскочила з факоном геть.

— Дай сюди, кажу тобі! — наказав Данко і простягнув руку.

Фрузя відбігла ще далі, сіла на землі й поча­ла розглядати блискучі мідяні ґудзики на руко­яті.

Данко боявся, що дурне сотворіння може чкур­нути з факоном в ліс, або й попросту його заки­нути, і тому вдався на штуки. Він взяв звичай­ну палицю і почав нею крутити в повітрі.

— Фрузю, Фрузю, дивися, що я роблю!..

Фрузя подивилася, вхопила факона й собі по­чала ним крутити.

— А тепер, Фрузю, дивися! — і Данко встро­мив палицю в землю.

Мавпа негайно підбігла і встромила факона поруч палиці, дуже вдоволена, що й вона уміє зробити те саме.

— А тепер, Фрузя, дивися ще раз! — засміяв­ся Данко і вхопив факона.

Мавпа, однак, не зрозуміти підступу, преспо­кійно витягнула з землі палицю, котра їй навіть більше сподобалася, як факон, бо була легша, і подивилася на Данка, не знаючи, що робити.

— Так, Фрузю, так! — махнув факоном Дан­ко. — Чудесно, мавпочко! Ти — прекрасна уче­ниця і найсимпатичніша в світі мавпа! Тепер хо­дім!

Данко ще раз обійшов довкола розколену гору, перешукав усе підніжжя, але так нічого й не знайшов.

— Шкода! — сказав. — Мабуть, мені судилося дивуватися без кінця, і нема чого пробувати всіх тих таємничих подій відгадувати... Куди ж те­пер?.. У сні мені матуся сказала, що мій шлях лежить на захід... Чи можна поважно ставити­ся до снів?.. Хто його зна?.. Але тут на захід хіба не піду: он яка гора здіймається!.. Піду на південь... Як це колись казав Коарасіяба. "Ко­ли не хочеш у лісі блукати — то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш думати і спробуєш мір­кувати — загинеш, а не вийдеш у потрібне міс­це". Гм!.. Ну, Коарасіаба не був би надто вдо­волений мною, коли б побачив мене в ці дні... І як це я забув його науку?! Ні, тепер не буду думати! Піду он в той бік, бо мене туди тягне серце...

Незабаром, однак, Данко переконався, що сер­це його затягло в болото, з якого він насилу видерся. Але це не зломило його постанови, і він пішов далі, поклавшись виключно на інстинкт.

Не минуло й десять хвилин після того, як він опинився по другий бік болота, — і знову його зустрінула несподіванка: він наткнувся на подо­бу маленької індіанської оки, посеред якої чор­нів попіл холодного вогнища. По прив'ялих гіл­ляках Данко встановив, що люди були тут пару днів тому назад, і дуже жалував, що він так при­пізнився. Та йому, звичайно, і в голову не при­ходило, що як перше вогнище біля ріки, так і це, розложив старий Інає зі своїми молодими соплемінниками, як рівно ж не міг знати хлопець і того, що наплечник і ніж згубив Арасі, падаючи в прірву, коли за ним гнався Зенобіо.

Він тільки подумав, що остання доба була над­звичайно багатою на всякі несподіванки й при­годи...

Відродження небезпеки

Відколи не стало Коарасіаби, фактичним вож­дем племени зробився Ітапіра. Старий піяґа три­мав залізною рукою ґваянців у цілковитому по­слуху, а різними повчаннями та пригадками скріпляв бойовий дух своїх підлеглих. Його гострі докори і невблаганні насмішки ґваянці зносили мовчки, знаючи, що піяґа має рацію.

— Хто ви тепер? — нераз гримів Ітапіра. — Ви — труп без голови! Ви гірші від ботокудів! Бо навіть ботокуди мають свого морубішабу і не зраджують його, як ви зрадили Соняшного Во­лоса!..

— Будь ти нашим морубішабою! — нераз про­понували ґваянці на нарадах племени і підно­сили йому берло.

— Ні! — рішучо відмовлявся Ітапіра. — Ґва­янці або будуть мати правного морубішабу, або не будуть мати ніякого!

— Але ж у нас нема правного морубішаби! — мало не плакали ґваянці. — Коли нема правно­го, то будь ти! Ліпше мати якого-небудь, ніж ніякого!..

— Коли хочете якого-небудь — то з вас ви­стачить Убіражари.

— Не хочемо Убіражари, не хочемо!

— Коли не хочете, то терпіть і чекайте.

— Чекати? На кого?..

— На правного морубішабу з Соняшної Дина­стії.

— А де ж він?

— Буде!.. — таємничо усміхався Ітапіра. — Чекайте...

І ґваянці терпеливо чекали...

Тепер оселі стояли поруч, чого ніколи не бу­ває між ворогуючими індіянськими племенами. Але на це були свої причини: ботокуди не могли нікуди вийти з Долини Іґурей, знаючи, що їх відразу знищили б войовничі племена ґварані[50], або ґваїкурус; ґваянці ж вважали Долину Іґурей своєю дідичною землею і нізащо не хотіли за­лишити її ботокудам. На щастя, ця долина була ще така багата і велика, що могла прогодувати й більшу кількість людей.

Між оселями правдивої війни не було, та не було й правдивого миру, а ворожнеча, виклика­на беззаконною розправою над Коарасіабою й Арасі і постійно підігрівана терпкими докорами Ітапіри, росла в ґваянців з дня на день. Тому про злиття обидвох племен в одне, як мріяв сво­го часу Убіражара, не могло бути й мови. Навіть найзавзятіші прихильники мирного співжиття з ботокудами і виміни дівчатами між обома пле­менами стратили охоту до об'єднання після того, як подружені з ботокудками ґваянці всі до одного опинилися настромленими на веретела і пішли на поживу новим родичам.

Напруження між оселями то загострювалося, то стихало, але ніколи не зникало. Ботокуди по­стійно кривдили ґваянців, то грабуючи їхні поля, то відбираючи їм на полюванні здобич, то викрадаючи жінок і чоловіків.

Вже по самому зовнішньому вигляді осель ки­далася у вічі величезна різниця між обома пле­менами. Ґваянська оселя, чепурна, з чисто виме­теною і втоптаною окарою, з просторими, свіжо покритими оками, була на додаток об­ведена високим частоколом, при вході якого незмінно стояла варта. Оселя ботокудів пред­ставляла собою величезну підкову будь-як зліп­лених халуп, довкола яких валялося повно сміт­тя, бруду й обгризених костей. На частокіл ботокуди не витрачали праці, як рівно ж не оброб­ляли землі. Жили вони виключно з полювання, риболовства та збору диких овочів по лісах. Не знали вони також ніякого ремесла і не вміли ні­чого робити, крім зброї.