Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

На цей виклик насамперед люто озвалися соба­ки, потім десь заскрипіли двері і нарешті по­чувся грубий голос:

— Хто там?

— Пойзе, — невдоволено замуркотів рижий, — Зенобіо ніколи не відзначався добрим вихо­ванням і не знає того, що навіть президент дер­жави не дозволить собі з порога свого дому ле­гітимувати[57] гостей, котрі стоять за брамою...

І він заплескав у долоні.

— Хто там? — ще раз перепитав грубий го­лос, але вже ближче до брами.

— Замість того, щоб кричати і надривати собі голос, ліпше відкрити браму і подивитися на власні очі. Небезпеки нема, — відповів рижий.

— Що за чорт! — вилаявся голос за брамою. — Я питаю, хто там?

— Чи шляхотний сеньор Зенобіо повірить на слово, що тут Жакоб, чи звелить, може, мені побігти додому і принести свою візитівку, яку я перед виходом залишив на фортеп'яні? — ціл­ком поважно спитав Пойзе.

— Що?! Рижа Корва?! Ге-ге! — пролунало за брамою. — Ану, діти, беріть зброю!..

Хоч Пойзе недавно впевняв, що Зенобіо — його приятель, але по всьому було видно, що зустріч зовсім не носитиме приятельського ха­рактеру. І справді, за частоколом почувся тупіт кількох пар ніг, тяжкий скрип засуву, а потім у злегка відкриту браму просунулися цівки руш­ниць.

— Еге, — продовжував той самий грубий го­лос, — та вас тут аж двоє!..

— Пойзе, — згодився рижий, — коли бачиш перед собою дві голови і чотири ноги, то завжди слід думати, що маєш справу з двома людьми...

Брама, однак, поволі відхилилася, і подорож­ні, переступивши її, опинилися відразу під при­цілом трьох рушниць. Тримали ті рушниці ста­рий Зенобіо та двоє його молодих синів — усі досить брудні та неохайно вбрані, але кремезні і, видно, спритні люди. Біля ніг господарів стоя­ло два величезні вівчурі й сердито махали гру­бими хвостами, готові кожної хвилини кинутися на незнайомих.

— Люди, котрі стріляють у телеграф, — ска­зав Пойзе, — ніколи не зможуть одержати при­ємної для себе телеграми.

— А ти блазню! — форкнув, стримуючи сміх, Зенобіо. — Ти ще й досі не навчився говорити по-людськи?! Кажи, чого прийшов?

— Пойзе, коли Семипалий тепер сидить у пе­чері Ітакватії, то я мусів прийти, щоб вам це сказати.

— Що?! В печері?! — впало відразу з трьох уст три запитання.

— Пойзе, Семипалий у печері, — підтвердив рижий.

— То він знову втік? — спитав Зенобіо.

— Пойзе, вже місяць тому, як втік.

— І ти також?

— Я — що ж... — вишкірився Пойзе, ні тро­хи не спешений. — Коли людина кілька місяців докладає всіх своїх зусиль, щоб перед нею від­крилася брама у світ, то хіба тільки для того, щоб через ту браму вийти.

— Ну, звичайно... — іронічно згодився Зе­нобіо. — А ти ж точно знаєш, що Семипалий у печері?

— Пойзе, поки ми будемо тут розпитувати один одного про здоров'я і життя, то його може й не стати...

— Тату, — кинувся молодший хлопець, — я вже йду сідлати коней!..

— Ти лишишся вдома, — заперечив старший син. — Я піду сідлати коней!..

— Нізащо в світі! — запальчиво запротесту­вав молодший. — Правда, тату, що я поїду?

— Добре, — згодився батько, — ти поїдеш. Біжи сідлай... А ти чий? — спитав Зенобіо Данка.

Хлопець ще не надумався, що має відповісти, як Пойзе кивнув на старого, відвів його набік і щось зашептав йому у вухо. Зенобіо слухав, по­кивував головою і дивився пильно на Данка. А Данко тепер собі пригадав, що вже нераз бачив Зенобія в Санто Антоніо, і навіть добре пам'я­тав, як підчас останньої фести старий змагався з кількома багачами над купном[58] простої куї[59] так довго, поки, не набивши страшної ціни, таки тієї куї не придбав. Це був міцний ще дідуган з пишними вусами, короткою, стрепіхатою і май­же білою від сивини бородою, тяжким червоним носом і проникливими блакитними очима. Його обидва сини у віці приблизно 18-ти і 16-ти років вдалися зовсім неподібні до батька: були обоє чорняві, смагляві, мали темні очі і виглядали, як типові кабоклі.

Чекаючи, поки Зенобіо скінчить вислуховува­ти шепоти Пойзе, Данко оглядав оселю. Вона представляла собою великий двір, обгороджений частоколом, посередині якого стояла одна вели­чезна будівля під спільним накриттям з пальмо­вого листя. Під цим накриттям містилася стай­ня для коней, хліви для худоби і житло госпо­дарів. В середині двір був перегороджений пле­теним тином, і в задній частині ходили кури, качки та свині. А в передній частині, що вихо­дила до брами, були досить недбало оброблені грядки, ріс виноград, кілька дерев какі[60], помаранчів і навіть одна висока груша, під якою знаходилася криниця. На всьому лежав відби­ток недбальства і крайнього примітивізму.

Данко водив очима в різні сторони, але стояв нерухомо, бо старший син Зенобія і далі не зво­див з нього рушниці, а вівчурі, здавалося, аж згорали від нетерплячки, чекаючи дозволу кинутися на незнайому людину і роздерти її на шматки.

— Лиши, Жульо! — махнув нарешті рукою Зенобіо. — Заведи хлопця в хату і дай йому їсти.

Жульо відразу спустив рушницю і приязно посміхнувся.

— Ходи! — покликав Данка. — Неро, Рекіс, до буди! Це — свій!..

Вівчурі слухняно і з очевидним невдоволен­ням поспускали носи і поплентались геть.

Через пару хвилин переодягнений Данко і го­лий до половини Пойзе сиділи перед теплою піччю і уминали за обидві щоки м'ясо і риж[61], приправлений смачною юшкою з чорної фасолі, а господарі поспішно готувалися до незвичайно­го полювання.

— Набоїв більше, діти, набоїв! — командував Зенобіо. — Не знати, коли ми повернемось. Я вже на цей раз того злодюгу з рук живим не випущу, хоч би й місяць мав за ним ганяти!..

Приготування не тривало довго, і незабаром все було готове.

— Ну, Жульо, — сказав на відході Зенобіо, — ти ж дивись, щоб тут усе було гаразд. А ти, хлоче, — звернувся до Данка, — можеш почу­вати себе у нас безпечним, як у себе вдома. Най­краще зробиш, коли почекаєш нашого повороту. Я тебе вже сам відвезу до Санто Антоніо. А з тим рижим босяком тримайся здалека, бо він — дуже хитра і небезпечна бестія, хоч і вдає з се­бе дурня. Ну, чав!..[62]

— Чав!

— Щасти Боже!..

— Успішної подорожі!..

Відповіли хором Жульо, Данко і Пойзе, кот­рому, однак, слова Зенобія так не сподобалися, що він мало не вдавився їдою.

Жульо вийшов за батьком надвір, де вже Нене нарочито грубим і грізним голосом покрику­вав на нетерпеливих коней, які били під собою землю й нервово їржали.

— Пойзе, — зітхнув гірко рижий, — коли по­ліція попсує людині репутацію, зареєструвавши її під якоюсь дурною кличкою, то тоді кожен може безкарно кинути в ту людину каменем...

Тупотіння коней і скрип брами дали знати, що вершники від'їхали, а за тим вернувся до хати й Жульо.

— Фу, — сказав, стрясаючи з себе рясні кап­лі, — знову починається дощ. Вам засвітити, чи лягатимете спати? Віконницю треба зачинити.

— О, — обізвався рижий, — коли втомлений і промоклий чоловік лягає спати в теплій хаті, то йому зовсім не конечне світити свічку до сну.

— Ну, то як хочете... Світіть, або ні, спіть, або говоріть, а я піду, бо ще маю деяку роботу в дворі.

І він вийшов знову.

— Слухай, Пойзе, — спитав Данко, — а чого це той Зенобіо такий лихий на Семипалого?

— Пойзе, трудно не бути лихим на людину, котра видурить у тебе великі гроші і продасть тобі чуже вантажне авто...

— Як же можна продати чуже авто?

— А от поїдь з тими грішми, що їх маєш при собі, до Сан Павло, то побачиш, що там знайдуть­ся відразу люди, які тобі не тільки чуже авто, а навіть "Едіфісіо Мартінеллі"[63] продадуть...

— То Семипалий обшахрував Зенобія?

— Пойзе, обшахрував. І поки Зенобіо шукав його в Сан Павло, дома тим часом померла його жінка, а на каву впала брока[64], так що Зено­біо виїхав з дому багачем, а повернувся старцем.

— Ну і далі?

— Пойзе, далі було, як все буває в таких ви­падках: коли не хочеш, щоб з тебе люди смія­лися — тікай туди, де тебе ніхто не бачить і не знає...

Данко задумався.

— А все ж таки, — сказав по хвилинній мов­чанці, — не розумію, навіщо ти видав Зенобієві Семипалого?..

— Пойзе, на мою думку, краще хай Семипа­лий буде зайнятий втечею від Зенобія, як пере­слідуванням мене й тебе.

— Може й твоя правда, — зітхнув Данко, а сам подумав: — "Кажуть, що злодії ніколи один одного не зраджують. А цей зрадив. Отже, він або дуже підлий, або... не злодій. Хто його зна?.."

Отяжілий від їди і розморений теплом, що па­шіло з печі, хлопець захотів спати.

— Ну, Пойзе, — сказав, — мабуть лягаймо й справді відпочивати. Я дві ночі майже не спав і тепер дуже втомлений.

— Пойзе, втома — то така зрадлива річ, що нападає чоловіка тоді, коли йому якраз не треба спати... .

— Що ти сказав? — здивувався Данко. — Чо­му ж нам тепер не треба спати?

— Бо найчастіше по солодкому сні наступає гірке пробудження...

— Ти боїшся, що сюди може наскочити Семипалий?

— Інколи десятипалі бувають страшніше Семипалих...

— Ей, чоловіче, в мене вже аж голова болить від твоїх загадок! Коли хочеш — говори толком, а коли не хочеш — то ліпше мовчи, бо я таки лягаю спати.

— Пойзе, сліпому шкода світити свічку, а глухому говорити ясніше. Коли ти сам не ба­чиш, де ми тепер опинилися, то я ліпше мовча­тиму...

— Чи ти не натякаєш на Зенобія? Але ж ти сам мене недавно запевняв, що Зенобіо — твій приятель.

— Бездомній людині кожен може бути при­ятелем, хто дасть ложку теплої страви і пустить під свій дах. А Зенобіо часто перетримує у сво­їй хаті бездомних...

— Ну, ти собі можеш говорити, що хочеш, але я маю переконання, що Зенобіо — чесна людина, і нам від нього небезпека не загрожує.

— Я також переконаний, що мені від нього небезпека не загрожує, бо не маю при собі гро­шей...

— Кажи ясніше! — почав нетерпеливитися Данко.

— Пойзе, я кажу ясно: ще не було випадку, щоб Зенобіо пограбував якогось нещасного, кот­рий не має тустона за душею...

— Виходить, що мене може пограбувати?

— Виходить, що кожен, хто має при собі гро­ші, не може вірити першому стрічному...

— Ну й ну! — розсердився Данко.