Це привело до того, що деякі священики, рятуючи волю й життя індіян, змушені були залишати редути і пересолюватися в інші, менше доступні околиці. В історії записано кілька таких трагічних переселень, коли опікуни-єзуїти чесно ділили всі труднощі вигнання зі своїми півдикими вірними, відмірюючи власними ногами в голоді й небезпеці сотні кілометрів тяжкої дороги через ліси, гори, через болота і пущі дикої землі.
З кожним роком становище індіян погіршувалося, з кожним роком поширювалися володіння наїзників, котрі потребували все більше й більше рабів. Зростала ціна на невільників, а разом з нею зростала і кількість бандейрантів, котрі, правда, вже не вірили в золоті гори й перлові озера, але бачили, що можна заробити гроші й на невільниках. Індіян ловили, де тільки було можна, згуртовували у великі партії і гнали на продаж.
Під впливом того всього у мирних обивателів редутів знову прокинувся войовничий дух і відродилося почуття ворожнечі до білих. І знову щедро потекла кров брализійською землею, запалали пожарища, попливли в небо густі дими...
Боротьба розгорілася наново. Все жадібнішими ставали рабовласники і работорговці, все завзятіше боронилися індіяни, все, упертіше боронили своїх кордонів і своїх прав місіонарі. За це на єзуїтів сипалося все більше скарг до столиць держав, все більше домагань — викинути їх з теренів Нового Світу.
Але властива трагедія розігралася щойно в другій половині вісімнадцятого століття...
В 1750 році уряди Еспанії та Портуґалії нарешті договорилися про устійнення кордонів на півдні Бразилії і підписали так званий Мадридський Трактат. Згідно з цим трактатом, місцевість Сім Редутів з кругло 30.000 індіян мала перейти до Еспанії, а еспанці зажадали виселення всіх індіян зі своїх володінь.
На місці кордони почали устійнювати щойно в 1754 році, але індіяни з Сімох Редутів категорично відмовилися покинути загосподарені землі, тим більше, що на дорозі такого переселення неодмінно потрапили б у руки розбишацьких ватаг, а від них — у рабство. Щоб перевести наказ у силу, еспанці вислали проти збунтованих індіян війська, але потерпіли ганебну поразку: озлоблені індіяни знищили їх впень.
Прем'єр-міністром і фактичним диктатором Портуґалії в ту пору був Себастьян Жозе де Карвальое Мело, відомий в історії, як маркіз де Помбал. Була це людина нечувано тверда і жорстока, підступна, підла, жадібна влади і грошей, а при тому сектант і ворог отців єзуїтів.
Використавши факт спротиву індіян з Сімох Редутів, він проголосив усіх єзуїтів державними злочинцями і видав наказ про вигнання їх з Портуґалії і всіх портуґальських володінь. Наказ забороняв також сповідатися і причащатися в єзуїтів і взагалі вважати їх за священиків. Цей ганебний наказ був виданий 19 січня 1759 року.
Наказ мав жахливі наслідки. В Африці, Індії, Бразилії і Портуґалії було знищено кругло 1800 єзуїтів. Частину з них було віддано на галери, частину в кайданах привезено до Лісбони і там скарано на горло, або живцем замуровано у в'язницях, частину повбивано в нелюдський спосіб на місцях. Всі редути, всі каплиці й церкви, які були збудовані єзуїтами на терені Бразилії, спалено, зруйновано і зрівняно з землею, а індіян загнано в рабство.
Так сумно скінчилася двохсотлітня робота єзуїтського ордену на теренах Бразилії. Одна людина розчерком пера викреслила з життя не тільки 1800 самовідречених слуг Божих, а й зруйнувала те, над чим з героїзмом і цілковитою посвятою працювали тисячі впродовж двох століть...
По вісімнадцятьох роках, себто, у 1777 році, після смерти короля Жозе Першого, при котрому Помбал мав таку необмежену владу, державні керманичі зрозуміли, яку страшну і незаслужену кривду зроблено єзуїтам. Повитягано старі акти і почато наново перегляд справи, а тоді устійнено, що єзуїтам не доказано ніякої вини. Наказ Помбала скасували, але відновити наслідків наказу вже ніхто не міг так скоро. Щоб мати поняття, як жорстоко поступили з єзуїтами, досить згадати лише один факт: у форті Сан Жуліон в 1759 році було живцем замуровано 124 єзуїтів. З них через вісімнадцять років вийшло на волю тільки 45 осіб, а 79 загинуло в камінних мішках форту...
А з моментом знищення редутів на землях Бразилії положення погіршилося під кожним оглядом. Дичавіли і озлоблювались індіяни, повертаючись до свого первісного стану, занепало шкільництво, ремесло і промисел, підупало цілковито церковне життя. І хоч працювали далі інші монаші ордени францішканів, кармелітів та бенедиктинів, але вони не в силах були заповнити тієї великої прірви, що лишилася по погромі єзуїтів...
Падре Вісенте сумно зітхнув і задумався, навіть не помічаючи недопитої склянки соку. Потім провів рукою по обличчі, ніби проганяючи погане видіння, і додав:
— І тут, Данку, де ми сидимо, власне був редут святого Антоніо, котрий знищили Рапозо Таварес і Маноел Прето.
Данко, що досі сидів, як заворожений, стараючись запам'ятати кожне слово, раптом стрепенувся і спитав:
— Але церква і монастир лишилися, правда?
— Ні, Данку, не лишилося тут нічого... Церква і монастир, які зараз є, побудовані значно пізніше, по сто з лишнім роках після упадку редуту. Відновив його місіонар отець Антоніо. Блукаючи лісами, він наткнувся на зарослу лісом руїну і постановив собі знову відбудувати на цьому місці опірний пункт християнства. З великими труднощами спочатку майже власними руками поставив маленьку капличку і назвав її іменем, яку носив колишній редут і він сам — капличка святого Антонія. Потім зійшлися люди і з руїн добували каміння та складали нову будову. А згодом коло відновленої церкви та монастиря і виросла оця кольонія. .
Так, сину мій, виглядає історія отців єзуїтів і кольонії Санто Антоніо...
Данко сидів добру хвилину мовчки, поки знову наважився спитати:
— А другі редути також відбудували?
— Не всі, Данку. Дещо відбудували, а дещо лишилося надалі руїною. Така руїна стоїть, як позорище, в Куритибі[33], ніби в науку для всіх руїнників, така ж руїна залишилася по найбільшому редуті колишньої християнсько-індіянської провінці — Куйдад Реал до Ґваїра. Навіть на мапах тепер ставлять при впливі ріки Пікірі до Парани хрестик, коло котрого зазначають: "Руїни Ґваїри".
Данко також зітхнув:
— Це дуже страшне, що оповів падре... Але про які це скарби люди говорять?
— Скарби?.. Гм... Це вже вороги єзуїтів видумали, що священики збирають золото і діяманти і ховають їх для себе. Потім, коли тих скарбів ніде не знайшли, наклепники знову видумали, ніби єзуїти свої скарби позаклинали. Не одного священика тортурували, щоб він видав таємницю, але безуспішно, звичайно...
— А... А чого ж падре копав яму під муром?
— То інша річ. Я копаю уже не вперше, бо все надіюся, що ще десь в землі знайду якісь сліди від редуту Санто Антоніо.
— І що?
— Покищо нічого. Раз тільки відкопав обгорілі кости.
— Де вони?
— Лишив на місці, відправив панахиду і хрест поставив. Он там у куточку подвір'я. Сьогодні не знайшов нічого. А я хотів би знайти чи якісь церковні речі, чи предмети домашнього вжитку, чи зброю тих часів. Це мало б велику вагу для історії і науки.
Данко був навіть трохи розчарований:
— То, значить, це все неправда, що оповідають про скарби отців єзуїтів?
— Звичайно. Адже отці не дбали за скарби земні, а за вічні. Зрештою... Хто зна? Може десь котрий єзуїт і зібрав трохи золота, чи діамантів. За них же в ті часи було нетрудно. Індіяни їм не надавали значення і навіть не підносили з землі. От, кажуть, наприклад, що такий скарб є укритий під водою коло Сете Кедас, але до нього ніяк не можна дістатися. Оповідав мені один дуже поважний чоловік, якому можна вірити, що під спадаючою водою в соняшний день видно якісь двері. Але може бути, що це й звичайний собі камінь такої чудної форми.
Данко знову нашорошив вуха і вже приготувався слухати далі, але падре Вісенте встав:
— Іди вже, дитино, додому, а я відмовлятиму свої молитви. Іди і не думай ні про які скарби, бо через них не один розуму і життя позбувся. Іди з Богом!
Данко встав, поцілував священика в руку і задумано поплівся до хати.
Журба Коарасіаби
Після чотирьох років перебування в Санто Антоніо, коли Данко скінчив початкову школу, Сокіл хоч-не-хоч мусів з сином розлучитися: Данко повинен був виїхати до Сан Павло, щоб продовжувати науку.
Стара Аліса, вештаючись по хаті і готуючи Данкові речі до подорожі, голосно плакала і приговорювала, немов би хлопець принайменше вибирався на війну. Коарасіаба не вмів говорити жалісних слів, але став ще більше мовчазним і задуманим, а прислану Алісою їжу відсилав назад неторкненою. Та напередодні від'їзду закликав Данка до себе і подарував йому такий чудовий кошик на білизну, що хлопець, якого вже давно перестала дивувати майстерність індіянина в того роду виробах, тільки очі розкрив:
— Це ти зробив? — спитав недовірливо.
— Я. Тобі подобається?
— О, Коарасіабо, це щось чудового!..
Кошик дійсно був чудовий. Темночервоні, зелені, жовті і білі стебла трави спліталися на його стінах в складні орнаменти, а накривка виглядала так, немов би була вишита намистом.
— Який ти добрий, Коарасіабо! — зворушено сказав Данко. — Я тобі дуже дякую за цей подарунок. Але не буду його брати з собою, щоб не попсувати. Лишу вдома.
—.Ні, — сказав Коарасіаба, — візьми з собою: будеш мене згадувати. А коли і поламаєш — нічого. Я тобі зроблю ще. Зроблю два, три — скільки хочеш...
Коарасіаба не вмів любови висловити іншими словами...
***
Данко поїхав.
Сумував за ним батько, коли, повертаючись із лісу, не зустрічав теплих обіймів сина. Сумувала Аліса, не маючи більше кому догоджати і дорікати. Сумував падре Вісенте за своїм балакучим і цікавим на все улюбленцем. Навіть Арасі відчував якусь пустку по Данкові, від котрого щоразу можна було почути щось нового і котрого Арасі вважав страшно вченим.
Та, здається, найбільше сумував старий Коарасіаба. Тільки по від'їзді Данка він зрозумів, що цей малий білий хлопчина впродовж останніх чотирьох років став невід'ємною частиною його думок, почувань і взагалі життя.