Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Дикуни не жалували нікого і платили кров'ю за кров, мукою за муку, смертю за смерть, віддячуючись таким способом за грабіж і невільництво, які принесли зі собою білі люди. Еспанці ж і портуґальці, вважаючи відкриті землі з усіми їхніми багатствами і населенням своєю безспірною власністю, трактували інді­анські напади і непокірність, як великий зло­чин, і мстилися за них з подвійною жорсто­кістю. Злоба родила ще більшу злобу, помста родила ще гіршу помсту, аж поки це все не зіллялося в жахливий клубок і не перетворило життя в справжнє пекло.

В таких умовах опановувати край, одночасно не цивілізуючи його, було неможливо. А найпо­тужнішою і випробуваною зброєю в цивілізації диких земель все було духовенство. І от в 1549-му році разом з новопризначеним на Бразилію першим головним ґубернатором — Томе де Соуза приїхало сюди перших шість монахів єзу­їтського ордену на чолі з о. Маноелом Нобреґою. Серед тих монахів був також і о. Жозе Аншієта. Обидва названі священики, а особли­во Жозе Аншієта, записані в історії Бразилії як найсвітліші постаті, перед котрими меркнуть імена найвидатніших завойовників і світських діячів, а отця Аншієту за його заслуги перед Церквою і державою проголошено навіть Угод­ником Божим.

На цих шістьох священиків упав весь тягар перших кроків завоювання дикої землі не смер­тоносною зброєю, а зброєю духовою. І монахи-єзуїти не злякались труднощів та небезпек, а сміло пішли їм назустріч. Вони заглиблювалися в ліси, знайомилися з індіянами, будували кап­лиці, закладали місійні оселі зі школами, лікар­нями і власними господарками. Дикуни відразу пізнали у священиках своїх приятелів, а тому масово горнулись до місій, в яких знаходили правдиве слово Божої істини, знаходили допо­могу і оборону своєї свободи перед небезпечни­ми мисливцями, що полювали за рабами. І хоч подавляюча маса індіян знаходилася далі на воєнній стопі з кольонізаторами, але ті, котрі поселилися на місійних територіях і прийняли християнство, робилися вже мирними обивате­лями, побіч яких спокійно могли жити білі люди.

Еспанці, котрі мали на завойованих землях ще більші клопоти з дикунами, нарешті вирі­шили й собі піти за прикладом портуґальців і також запросили єзуїтів для організації індіан­ських центрів, але значно пізніше.

Завдяки наполегливій і тяжкій праці місіонарів-єзуїтів на переломі шіснадцятого і сім­надцятого століть постала в Парагваю Місійна Територія, на котрій було поселено кругло 100.000 індіян, а в західній частині теперішньої провін­ції Парана, між річками Паранапанема та Іґвассу — Індіянсько-Християнська Про­вінція Ґваїра, котра в першій чверті сім­надцятого століття обіймала 13 єзуїтських ре­дутів, кожний з яких мав пересічно 3-4 тисячі катехізованих індіян.

Що ж представляли собою редути?

Центром кожного редуту була церква і монастир, збудовані на зразок твердині, як ось і ця наша церква в Санто Анггоніо. Довкола твердині поселювалися індіяни. Кожна індіан­ська родина мала свою ділянку землі, яку об­робляла для власного вжитку. Окрім того, кожний редут мав спільну велику площу, яка на­зивалася Божою Землею і врожай з якої розподілявся між старими та непрацездатними, а також ішов на потреби монастиря. В редуті сиділо звичайно два священики, під наглядом яких індіяни працювали коло землі, годували дріб та худобу та вчилися різного ремесла. Са­мостійно індіяни не могли працювати, бо і не вміли вести господарства і не були призвичаєні до систематичної роботи. Нераз і в редутах таке бувало, що індіянин, побачивши якусь пта­шину, покидав на ріллі воли і плуг, хапав свого лука і кидався здоганяти здобич. В тій погоні міг провести кілька днів і нарешті повернутися з убитою пташиною в жмені.

Отже, з огляду на таку дитинну вдачу дику­нів, їх треба було постійно мати під наглядом і змушувати робити все потрібне.

Отці єзуїти зробили фактично величезну ро­боту, яку годі навіть собі уявити. Приборкати гордість ватажків-морубішаб племен, які привикли до абсолютної, необмеженої влади над своїми підлеглими, одночасно боротися з ворожбитством і забобонами індіянських жреців-піяґ*, здобувати довір'я і послух серед ціл­ком диких людей і катехізувати їх — це було надзвичайно тяжкою і складною справою, що вимагала терпеливости, відваги, жертвенности і здоров'я. Але єзуїти переборювали всі трудно­щі й уперто робили своє діло. В редутах індія­ни не лише ставали християнами, але й навча­лися багато такого, про що вони раніше не ма­ли ніякого поняття. Історики й дослідники ствердили, що в редутах були гарні будови, кузні, млини, високо стояло ткацтво, зразково велося сільське господарство, а медицина стоя­ла на вищому рівні, як в Европі. Це поясню­валося тим, що індіяни самі знали дуже багато зел та способів лікування, а священики допов­нювали їхні знання досвідами європейської медицини і тому досягали великих успіхів.

Все шкільництво, на яке метрополії не звер­тали уваги і не фінансували, знаходилося та­кож в руках єзуїтів. Протягом майже двохсот років, себто, з середини шістнадцятого по се­редину вісімнадцятого століття, єдині єзуїти вели школи нижчого і вищого ступіня, де най­кращі професорські сили безкоштовно вчили хлопців портуґальської мови, латини, філосо­фії, догматики і математики.

В редутах програма кожного дня була вста­новлена наперед, і кожний мав визначене зай­няття. Навіть діти зранку йшли до церкви і школи, а перед обідом ділилися: хлопчики обі­дали спільно з монахами, а опісля працювали під їхнім наглядом; дівчатка на обід ішли додо­му і після обіду також працювали зі своїми ма­терями.

Великими подіями в редутах були фести[31], що влаштовувалися кілька разів на рік. Особ­ливо урочисто готувалися редути до дня, в який день припадало ім'я святого патрона оселі і до дня Божого Тіла. Індіяни дбайливо приби­рали церкву, будували вівтарі в оселі, робили брами з зелених гілляк, готували багато їжі, а самі вдягалися у свою кращу одежу. По Службі Божій відбувалася урочиста процесія, в якій несли статую відповідного святого по всьому селищі. Процесія зупинялася коло вівтарів на молитву, проходила крізь зелені брами, на яких індіяни навішували убитих звірів і птахів, а також різні плоди земні, щоб показати святому опікунові свої досягнення і працьовитість. Ви­пускали високо вгору голубів й інших гарних птахів, прив'язаних на довгих нитках, змагали­ся в стрілянні з лука, метанні списа і грали у свої національні ігри. На урочистій трапезі при­сутніми бували тільки чоловіки, але й жінкам відсилали якусь частину їжі.

До якогось часу уряди Еспанії та Портуґалії всіма засобами підтримували єзуїтів і давали їм такі широкі права, що, наприклад, Місійна Те­риторія в Парагваю й Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра перетворилися в окремі дер­жави з власною самоуправою і кордонами, яких ніхто не смів порушувати. Такі ж маленькі, замкнені "королівства" представляли собою окремі місії та редути, розкинуті по широких просторах Бразилії.

Та пізніше сила і впливи єзуїтів ставали для багатьох невигідними і навіть небезпечними. Поперше, місіонарі й справді мали велику си­лу, спираючись на катехізованих індіян, котрі були готові кожної хвилини вмерти в обороні своїх опікунів. Подруге, рабовласникам, що мусіли купувати, або ловити цілком диких і не призвичаєних до роботи індіян, мозолило очі, що під охороною законів за кордонами місій і редутів жили незалежним життям десятки ти­сяч вже вишколених і півцивілізованих робітників, котрих можна би було обернути в рабів, коли б не оо. єзуїти. Потретє, що було найважніше, єзуїтів ненавиділи і боялися за їхні від­верті виступи проти рабства, як явища, против­ного Божим законам.

За це все єзуїти нажили собі непримиренних ворогів. Першими з них були рабовласники, а другими — мамелуки й різні озброєні експеди­ції, що наживалися на торгівлі рабами.

А треба тобі, Данку, знати, що в ті часи про Бразилію ширилися різні легендарні чутки. Оповідалося про те, що в глибині краю є озера, повні перлів, що дна річок вкривають не зви­чайні каміння, а діяманти, що десь існують го­ри з чистого золота і що, нарешті, десь живуть індіянські племена в кришталевих палацах. Не були ці чутки цілком безпідставними, бо вже тоді в провінції Ґваїра відкрито багаті поклади золота, а в річках Іґвассу та Тібажі знайдено дійсно велику кількість діямантів. Тому в пер­ших трьох століттях після відкриття Бразилії в її надра пробивалися різні експедиції. Були вони й науково-дослідні, були й пригодницькі, а найбільше — розбишацькі, що нищили й плюндрували околиці, а пійманих індіян повер­тали в рабство.

Зокрема відзначалося у систематичній висил­ці таких розбишацьких ватаг Сан Павло. Там збиралися цілі банди різних злочинців та аван­тюристів, об'єднувалися в озброєні відділи і вирушали вглиб країни. Називалися вони бандейрантами*, від слова "бандейра" — прапор, і записали в історії Бразилії одну з найсумніших її сторінок. Заслочюючись Христовим іменем і виписуючи на своїх прапорах християнські кличі, бандейранти показали себе одно­часно найбільшими ворогами Христових заповідей. Головною метою їхніх походів були індіянські скупчення в єзуїтських редутах, звідки можна було з меншим трудом здобути більшу кількість вправних хліборобів та ремісників і з вищими зисками продати їх в рабство. Гинуло багато індіян в тих нападах, гинули нерідко й священики, але бандейранти не дивилися на це, як на гріх...

Коли говорити про Ґваїру, то найстрашніши­ми її руїнниками були два бандейранти: Маноел Прето й Антоніо Рапозо[32] Таварес. Маноел Прето нападав на єзуїтські редути в 1611, 1618 і в 1623 роках. У 1628-му році він об'єднався з Антоніо Рапозо Таваресом, і вони разом, зіб­равши бандейру в кількості 900 мамелуків, 2.000 індіян і коло 700 павлістанців, що їх прозвали люди "божевільними поручниками Тавареса", вдарили на найчисленіші редути в Ґваїрі. Правда, ця виправа була для Маноела Прето останньою, бо він загинув від індіянської стріли. Але зате були також зруйновані редути Санто Антоніо, Сан Міґел, Жезус-Марія, Енкарнасіон, Сан Шав'єр і Сан Жозе. Рапозо Таверес повернувся до Сан Павло з величезною кількістю полонених індіян, котрих продав ра­бовласникам, а пізніше зробив ще кілька виправ, після чого по найбільшому центрі Індіансько-Християнської Провінції — Сіюдад Реал до Ґваїра залишилися самі згарища...

Скарги й протести, що їх вносили отці єзу­їти до місцевих урядів, викликали тільки біль­шу ворожість до місіонарів, бо ж всі урядовці, що займали високі пости в Бразилії, були одно­часно і рабовласниками, отже, особами, заці­кавленими у невільництві.