– Синхронно відповіли хлопці.
— Перепрошу, Ви з України, чи не так? – Доброзичливо запитав чоловік, на ламаній російській.
— Так, як Ви здогадалися? – Здивовано запитав Миколай.
— Випадково заглянув у Ваш мобільний, перепрошую.
— Нічого страшного.
— Мене звати Фелікс. Я вчився в Києві в кінці 80-х років, в університеті громадянської авіації.
— Серйозно? Мій дядько так само його завершив, але трохи раніше.
— Наш світ доволі тісний чи не так?
— І не кажіть. – Доволі радісно промовив Миколай.
— Я дуже люблю Київ. Нажаль не бував там, після того як завершив навчання, але з божою поміччю колись поїду туди із дружиною знову. Сам я за походженням Кубинець, але волею долі опинився тут.
— Ага. – Багатозначно ствердив Густаво, який ні слова в цій розмові не розумів.
— Я от що Вам скажу, мій друже, те що цей покидьок путін бажає зробити – це злочин… злочин і огида. Так, я був останній раз в Україні ще тоді коли вона була у складі радянського союзу, але скажу Вам сеньйор що вже тоді я знав і вирів в те, що це цілковито унікальні люди від тих, якими їх бажали зробити в ті роки. Повірте мені, я знаю що таке система, у нас на Кубі люди відчувають подібну кару щодня і мені соромно за те і тих хто зараз при владі. – Він налив кожному зі співрозмовників по п'ятдесят грамів чогось цікавого, після чого продовжив. – Тому скажу Вам так, молоді люди: головне вірити в краще, жити в мирі і навчати до цього самого миролюбства наших дітей, щоб хоча б вони не вчиняли тих помилок, серед яких довелося існувати нам!
— Salud! – Промовив Густаво, після чого вони дружньо осушили свої склянки і відчули неймовірну душевну теплоту.
Варто було хлопцям вкусити перший шматочок, як неймовірна насолода охопила їх ротові порожнини, а про те що відчували їх смакові рецептори в той момент взагалі можна було скласти цілу поетичну збірку, оскільки, принаймні для Миколая, даний смак виявився один з найнеочікуваніших і неперевершених за все життя.
— Вам смакує? – Із всією глибиною своєї душевної теплоти запитав пан Фелікс.
— Все неймовірно, дякую Вам сеньйор.
— Відпочивайте!
Хлопці чудово розуміли, що їм тут ще доведеться провести деякий час, тому вони вирішили розтягнути свою насолоду, як від страви, так і від вина, котре, відверто кажучи, могло б виявитися трохи кращим ніж воно було, але як не крути, тутешні місця більше класифікуються на виготовлені рому, ніж вин, тому результат і виявився таким, яким він виявився.
Якби там не було, але жодне вино було б не в силах зіпсувати їм насолоду від того чарівного лангуста, кожен шматочок якого відчувався на рівні із їжею самих Богів.
— Так що, ти обдумав свій сон? – Запитав Миколай, бажаючи вбити двох зайців одним пострілом: відволіктись дружньою розмовою та втамувати спрагу власної цікавості.
— Ти впевнений, що хочеш це почути? – Зі всією серйозністю свого голосу промовив Густаво.
— Не я пробовтався про цікавий сон.
— Я назвав цей сон "дурним", а не "цікавим". Трохи різні речі.
— Ми також не найрозумніші люди у світі. – Іронічно сказав фотограф, єхидно посміхаючись і викликавши тим самим посмішку і в Густаво. – Так що ти там побачив?
— Це було доволі дивне відчуття… — Говорив він з важкістю, оскільки до кінця не зміг зрозуміти того, що йому вдалося побачити. – Я, звичайно, розумію що сон – це ніщо інше, як витівка нашого мозку і, цілком можливо, в мені говорила нота втоми…
— Все в житті витівка, друже. – Підбадьорив його Миколай.
— Так Майкі, але не це…
Дивлячись на свого друга в глибині душі Миколая щось прокинулось, оскільки він побачив ніщо інше, як страх в очах Густаво, потворний страх і непорозуміння, що було аж ніяк для нього нехарактерним. Хлопець пригадав той день, коли врятував його від нападників і навіть в ту секунду, коли він перегорнув його до себе обличчя в очах колумбійця не було нічого, окрім розкаяння та щирості, навіть незважаючи на те, що смерть була близька до нього як ніколи раніше.
Зараз все було зовсім інакше: обличчя його стало білим, наче поступово з кожною наступною секундою з нього стікала кров, не залишаючи жодної краплі надії, оскільки те що він побачив говорило більше і ясніше за всіх глашатаїв та пророків з нині живущих у світі.
— Я опинився серед дивної конструкції, що розташовувалася під відкритим небом. Вона нагадувала мені більше якусь piazza, котра стояла на підмостку велетенських розмірів, будучи оточеною колонами, виготовленими в античному стилі, а в самому центрі розташовувалася якась платформа і камінний стілець на ній, котрий був схожий на трон, але без певних оздоблень чи розкоші, ніби щось нагадуючи… щось дуже знайоме…
— Судилище… — Прошепотів Миколай.
— Судилище… — Відповідним шепотом погодився із ним Густаво. – Людей не було. Нікого. Принаймні на той момент. Я йшов маленькими кроками по білій плитці. Я спробував подивитися у далину, однак нічого не побачив. Все було в одночасній тьмі і в мить перетворювалося на яркі проблиски сліпучого світла. – Говорив він ні на секунду не запинаючись. – Підійшовши ближче до центру я побачив, як… як певна фігура, вкрита вершково-білою мантією, тримала у руках дві клітки.
— Клітки?
— Так – клітки із голубами. Вони були позбавлені спокою і свердлили один одного очима і постійно метушились зі сторони в сторону. В них не було умиротворення, а царював сам лише гнів, сама лише жага до чогось, що мені тоді було не відомо, але варто було випустити їх на волю, як вони вступили у справжню битву в небесах намагаючись розірвати та заклювати один одного, а потім, коли їх позбавили сили в крилах, билися вже на землі, однак переможця не було… вони билися довго… довго і жорстоко, і чим більше билися, тим більше я розумів, що переможця тут і не буде, адже його просто не може бути після такої бійні, так чи інакше вони обоє, якщо не поляжуть тут, то точно залишаться цілковито калічними на всю рештку свого й без того короткого життя.
— І що далі? – Схвильовано запитав Миколай.
— Далі… далі їх погляд зійшовся… зійшовся на мені.
— Вони припинили бійку?
— Ні. Вони просто знайшли щось інше… я так і не зміг розібратись до кінця, однак без жодних сумніві розумію, що цим самим "іншим" був я. – Тихо промовив Густаво. – Вони водночас підвелися в небо з останніх сил і в єдину ж мить влетіли в мене.
— І ти прокинувся?
— Ні… голуби просто зникли. Зникли і всього, але варто було пройти ще одній секунді, як підлогу: білу, наче сам сніг, почала заливати кров… її ставало все більше і більше, настільки що вона доволі швидко дісталася моїх колін. Я намагався забратися звідти, але кожен крок давався взнаки, роблячи кожен рух настільки важким, ніби до мене був прикутий тягар всього світу. Я відчув, що після ще пари кроків впаду і точно не зможу підвестися, тому що було сили відштовхнувся і вхопився за місце де розташовувався престол. Триматися було не просто, оскільки кров під ногами почала коливатися підіймаючи справжні хвилі, до того ж чималі. Білі кольори зникли… я був червоним з ніг до голови… здійнявся справжній буревій, але я продовжував стояти… продовжував триматись.
— Ти був один?
— Ні: та фігура, в руках якої були клітки з голубами, все ще стояла нерухомо, але після того як я підвів свої очі і подивився на неї з надією то зрозумів, хто переді мною стояв… я почув шепіт… шепіт, котрий важко було розібрати, але він мене про щось попереджав чи то намагався розповісти те, чого я ще не знав і про що не чув ніколи, однак варто було мені зробити спробу вслухатись в усі ці слова, як твій голос і легкий поштовх збудив мене і повернув до реальності.
— Господи…
— Si, compadre. Наскільки б сильно я не дурманив свою голову різноманітними речовинами і вогняною рідиною —вони ніколи не занурювали мене у подібні видіння. Ніколи.
— Хто стояв там? – Запитав Миколай, не відводячи власних очей від очей Густаво.
— Тобі не зрозуміти, друже.
— Я спробую.
— Не варто. – Спробував він поставити крапку у цій розмові. – Давай краще візьмемо ще по скляночці Cuba Libre і зробимо вигляд, що я нічого не бачив, а ти нічого не чув.
Вони все одно не дали спокою власним думкам, раз за разом намагаючись взяти штурмом ту загадку, котра все ніяк не бажала їм розкритися, але хвилина йшла за хвилиною і виникало бажання думати зовсім про інше.
Принесли десерт та доволі унікальну каву до нього, котра смакувала трохи інакше, ніж це було звично. Буревій за вікном плавно починав заспокоюватися і в душі просиналася віра в те, що з настанням нового дня їх світ існуватиме у чомусь кращому.
Але до нового дня потрібно було ще дожити і пересидіти буревій хоча б до того моменту, коли можна буде з відносним спокоєм покинути заклад і вирушити на пошуки найближчого готельчику, де можна було б дочекатися наступного рейсу, однак єдине питання залишалося відкритим: коли буде надано дозвіл на виліт і чи буде надано взагалі в найближчі дні?
— Знаєш, я одного разу, так само як і ми зараз, просидів майже добу. – Промовив Миколай, на вже хтозна якій годині проведеній в цьому затишному ресторанчику.
— В очікуванні рейсу? – Із легким запамороченням голови промовив Густаво, допиваючи, напевно, шостий келих далеко не безалкогольного напою.
— Господи, ну звичайно ж рейсу, Густаво. Чого ж ще?
— Ну хто тебе знає… можливо ти добу в черзі за білетами на "Moulin Rouge" стояв.
— Було би не погано.
— Ага, особливо зараз.
— Ти в кінець напився, мій друже.
— З чого ти це взяв?
— Ну не знаю, хоча б з того, що ти вже не так впевнено сидиш на стільці.
— Аж ніяк – це просто цей ледащий дерев'яний покидьок мене не вправно тримає.
— Без сумнівів.
— Було б дивно, якби вони в тебе виникли. – Ствердив Густаво, після чого без зайвої важкості осушив склянку. – Так кажеш, ти вже подібним чином очікував на свій рейс?
— Так, роки три назад.
— Розповідай. – Мовив Густаво, після чого відкинувся на спинку того ж самого стільця функції якого він рясно розкритикував і уважно, принаймні з покірністю дитини, слухав свого любого друга.
— Я мав летіти до Праги. Ще з літа відкладав кошти на поїздку, щоб провести Різдво там. Пара приятелів вже встигли відправитись туди разом на машині, а я все ніяк не встигав, то закриваючи сесію в університеті, то ніяк не маючи змоги врешті-решт закрити фінансовий аспект.
— Puta Dinero.
— Так, як і завжди: гроші… гроші… гроші.
— Головний цвях ледь не кожного питання.
— І не кажи.