А коли вийшов адвокат (уже інший) і сповістив, що ти — звільнений, негайно поїхала сюди і ждала під в'язницею 4 дні. Але тебе не звільняли. Я ходила до НКВД, їздила до обласного міста, але ніхто мені нічого не хотів казати. Тоді я знову поїхала до Києва і через київського адвоката добилася категоричного розпорядження від Верховного Суду до суду обласного, до НКВД і в'язниці. Це помогло, бо я лиш вчора приїхала, а сьогодні тебе вже звільнили.
Ця розповідь, таємниче відібрання копії вироку обласного суду злісним енкаведистом і відмова звернути документи нагнали па мене сум і примусили задуматися. Я потребував самотности.
Тому після сніданку перепросив маму і знайомих і подався геть за місто в поле.
Чисте повітря, море давно не баченого соняшного сяйва і розкішна краса літнього дня сповнили всю мою істоту казковим блаженством, і я йшов, упиваючись почуттям свободи, мріяв про скору зустріч з найдорожчими моєму серцеві істотами, зовсім не звертаючи уваги на те, куди йду.
Раптом гострий крик: "Стій! Стріляю!" вертає мене до притомности. Обертаюся і бачу перед собою вояка з націленою рушницею.
— Руки догори!
Остовпілий, виконую наказ і зупиняюся.
— Направо. Вперед! — командує вояк, як на муштрі.
Спочатку я був переконаний, що це сон, тільки не міг собі усвідомити, що мені снилося: чи те, що мене звільнили, чи те, що я знову заарештований.
Ще приголомшений, підкоряюся і йду, куди мені наказують, і аж тепер бачу дротяну загорожу і стовпи з загрозливими написами: "Вхід стороннім особам суворо забороняється!"
Якась військова зона!
Вояк заводить мене до невеличкого будинку поблизу касарень[18] і мельдує[19] дижурному старшині:
— Впіймав підозрілого!
— Ваші документи! — звертається той до мене.
— Документів у мене нема жодних.
— Як нема?! — аж підскакує старшина. — А де ж ваші документи?
— Кілька годин тому назад мене випустили з в'язниці і документів поки що не видали.
— Неможливо! Сторожа! Обшукати його!
Мене докладно обшукують, але нічого, звичайно, не знаходять.
Дижурний старшина починає списувати протокол.
— Чого ви сюди зайшли?
— Я йшов на прохід.
— Гм... — недовірливо усміхається офіцер, — Йшли на прохід простесенько в заборонену зону?
— Я не знав, що це заборонена зона...
— Як не знали?! Може ви, професор високої школи, і читати не вмієте?! Та ж тут на кожному кроці написана осторога!
— Я задумався і не помітив... — сказав і відчув, що ще посилив підозріння.
"Хіба ці люди можуть відчувати поезію природи, щастя свободи і солодких мрій, котрі припутають цілком забутися?! Для них це смішне і незрозуміле..."
Старшина скінчив протокол, викликав двох вояків і передав їм запечатаний пакет.
— Відвести до НКВД і доручити начальникові!
— Майте на увазі, — звернувся до мене, — не пробуйте тікати, бо охорона має наказ стріляти в тому випадкові без попередження!..
Отак з заложеними назад руками, під охороною двох вояків з націленими рушницями іду через ціле місто до НКВД.
Ця процесія звертає масову увагу, і коло нас збирається цілий натовп. Очевидно, знищене убрання, котрого я ще не мав можливостей зміняти, і оголена голова видаються особливо підозрілими, бо цікаві хлопчаки, перебігаючи з одного хідника на другий, весело підстрибують і кричать на ціле горло:
— Шпіона піймали! Шпіона ведуть!
Нарешті, заходимо до НКВД.
Сторожа вручає пакет дижурному, і за кілька хвилин я знову стою перед начальником.
— Що сталося? — питає він мене.
— Нічого надзвичайного! Це — перші кроки безпаспортного існування.
— А чого ж ви йшли в заборонену зону? Чи не можна було для прогульки вибрати інше місце?
"Що тобі, дурневі, пояснювати!" — подумав я і вже не відповідав нічого.
— Ну, добре! — нарешті каже начальник — Ви вільні. Тільки звертайте увагу, куди йдете. Полагодите свої грошеві справи в інституті завтра, але там і ночуйте. Я порозуміюся з директором телефонічно, і він вас прийме десь до гуртожитку на дві ночі. Але післязавтра найдалі їдьте до области по документи.
— Добре! — відповів я. — Але дозвольте мені задати ще одне питання: 6-го травня приїхав до в'язниці якийсь молодший лейтенант органів державної безпеки і забрав у мене копію вироку обласного суду. На моє зауваження, що копія належить тільки мені, не звернув жодної уваги. Чи не можете ви мені сказати, для чого це було зроблено?
Начальник, заскочений несподіваним питанням, цілком очевидно для мене збрехав:
— Нічого про це не знаю... Я нікого до вас не посилав. То, певне, був хтось з обласного НКВД... Зрештою, коли вирок скасований, то для чого вам копія?
"Коли тв брешеш, — подумав я. виходячи з НКВД, — то в тому мусить щось бути"...
Через кільканадцять хвилин я був у кабінеті директора інституту. Той зустрів мене, як найближчого приятеля:
— А-а-а! Товариш Мак! Який я радий! Ну, як там? Вже все в порядку? Гроші? Так, дістанете в цій хвилині! Не треба вам чекати до завтра. Зараз підете до бухгалтерії і дістанете! Сідайте! Ви, звичайно, залишаєтеся у нас далі на роботі? Уявіть собі, що я передчував ваше звільнення, а тому нікого не шукав на ваше місце. Так ми цілий рік викручувалися, що поділили ваш курс між іншими професорами. Скільки то було клопоту... Отже, привозьте родину назад, займайте ваше старе мешкання і починайте працювати. Можете, коли хочете, вже завтра починати...
— Та воно б було добре, — відповів я, — тільки що моя жінка буде тут робити?
— Буде працювати так само. Для неї місце також є!
— А ви ж казали їй, що вона не належить до совєтських кадрів, — пустив я шпильку, пригадуючи, що мені розказувала.
— Хіба я таке казав? Щось но пам'ятаю...
— Ви не пам'ятаєте, яле моя жінка це буде пам'ятати до сперти, і тому, думаю, що роботи у вас не прийме. У всякім разі, я ще побачу...
— Між іншим, знаєте, — змінив директор неприємну для себе тему, — нашого сусіда, що мешкав над вами, також звільнили! Бачите, хто невинен, то таки невинен!..
Я прощаюся з директором, дістаю платню за два місяці і виходжу на подвір'я.
— А-а-а! Мак! А я, хіба, не казав?!
І мене хапає в обійми професор — жидок, що так героїчно боронив мою жінку на державному іспиті.
Вітаємося щиро.
— Ну, як? — питає він мене. — Залишаєтеся далі на роботі?
— Думаю, що ні, хоч директор мене дуже запрошує.
— Ага! Запрошує! Певно, що буде запрошувати! Ви ж знаєте, що у нас була ціла катастрофа з вашими годинами. Куди тільки дирекція не зверталася, куди тільки вона не писала, а на ваше місце кандидатури не могли знайти. То такий тяжкий і слизький з політичного боку предмет, що тільки направду відважні люди беруться його викладати. А тепер директор буде ще більше натискати, щоб ви лишилися. Він піде, на які завгодно вимоги!
— Чому?
— Як чому?! Хіба ви не розумієте?! По-перше, я вам сказав уже, що фах ваш тепер дуже ціниться, а по-друге, ви вже перейшли "чистилище" і вважаєтесь політично певним на 100%. Короче кажучи, ви є тепер такою рідкістю, що зробите блискучу кар'єру!
"Коли б директор знав, як представляється моя справа з протестом прокуратури, то напевно так би мене не запрошував!.." — подумав я, але вголос нічого не сказав.
На другий день я вже був в обласному суді в Н.
По довгій біганині і запитах мене з великими труднощами допускають до предсідника[20] суду.
— Ваших документів у нас нема: ми їх вислали до Верховного Суду і назад не дістали. Їдьте до Києва.
— Товариш предсідник, — спитав я, — чи не можете ви мені сказати, хто був той старшина НКВД, котрий 6-го травня приїхав до в'язниці і забрав у мене копію вашого вироку.
Предсідник помітно змішався і постарався вдати здивованого:
— Копію вироку? У вас? Не знаю... Коли це був хтось з НКВД, то ви туди і зверніться.
— Власне, що в НКВД також не знають.
— То спитайте в прокураторі.
Іду до прокуратури.
Мене рішучо відмовляються приймати, але я вперся і нарешті добився побачення з обласним прокуратором. Розповідаю йому цю таємничу справу і питаю:
— Скажіть мені, хто це був і для чого забрав копію вироку?
— Мені про це нічого невідомо! — різко відповів прокуратор.
— Дивна річ! — сказав я. — До в'язниці приходять якісь люди, роблять щось на власну руку, і ніхто не знає, що це за одні і чого вони хотять!..
Після того я виїхав до Києва.
У Верховному Суді мені сказали, що мої документи разом з вироком вони передали до обласного суду і більше про них нічого не знають, але коли справу має в своїх руках прокуратура, то і документи мають бути в прокуратурі.
Пішов я до прокуратури.
— Ваших документів ви не дістанете, бо вони разом з протестом пішли вже до Москви, — сказали мені в прокуратурі. — Хіба напишіте до Москви, або поїдьте туди, то, може, вам їх звернуть...
Я звернувся до свого адвоката.
— Що ж я вам пораджу?! — співчутливо розводить руками адвокат. — Це затримання документів є цілком протизаконним, бо коли ви є звільнені, то мусите мати документи на руках... Якби це зробила якась інша установа, то я би вам порадив звернутися до прокуратури. Але, коли це робить сама прокуратура, то скаржитись нема куди. З прокуратурою ж судитися не будете! Це дійсно парадоксально...
Змучений і поденервований, я врешті махнув рукою на все і на ризик поїхав до родини в Б.
БЕЗПАСПОРТНИЙ
Першим моїм обов'язком, коло я приїхав до родини в Б., було піти до міліції і зареєструватися на право мешкання.
Вислухавши всю мою справу, представлену в стислих рисах, начальник сказав:
— На жаль, ми не можемо вам дозволити тут перебувати, оскільки ви не маєте паспорту. Тим більше, що наша область є прикордонна.
— То що ж мені тоді робити?
— Їхати назад.
— Але ж, дозвольте! Куди "назад"? Давніше я з цілою родиною мешкав в X. Тепер там не маю ні праці, ні права на побут, так саме, як тут. Тут, принаймні ще хоч маю родину, а жінка працює.[21]
[— Це нічого не змінює: в нас ви не можете залишитися.]
— В такому разі дозвольте мені перебути бодай якийсь час, поки я напишу до Москви і дістану відповідь.
Начальник міліції подумав, зателефонував до начальника НКВД і нарешті згодився.
— Добре! Дамо вам право на побут на два тижні.