Так дізнався Андрій багато про розстріляних учасників спроб відновлення Ураїнської Державности, про розгром Української Православної Автокефальної Церкви, про загибіль видатніших діячів наукового і куль­турного світу, як і про тих жалюгідних недобитків, які задля рятунку власного життя "змінили віхи".

Слухаючи, Андрій п'янів од жалю, злоби й обурення. Отже, так воно було?! Москва не вдоволилася самим гра­бунком селянського хліба і добра, а відбирала поголовно у всіх якраз те, що було найдорожче?! Відбирала сво­боду! Свободу життя, руху, творчости і думки! Голод не самоціль, а засіб, яким людину змушувалося забувати про речі вищого порядку, а думати лишень про шматок хліба. Справді, додуматися до такого міг ли­шень сатана!

І вже вночі, знову зайнявши в черзі місце по хліб, Андрій ще раз переконався, що баба казала правду. Про що розмовляли люди? Здавалося, говорили про різні речі, але по суті всі думки оберталися довкола їжі, сварки виникали також через хліб — через їду. Хліб насущний — був метою всіх стремлінь і всіх бажань. Задля хліба люди хитрували, обдурювали, упідлювалися і кривдили один одного без жалю й милосердя.

Лідія Сергіївна прийшла змінити його, як звичайно, біля п'ятої, а він повернувся додому ще більше втом­леним, Ніж завжди. Поснідав, ліг і довго не міг заснути через думки, що не давали спокою.

Прокинувся пізно і, за звичкою, пішов до кімнати Лідії Сергіївни подивитися на годинника. Але годинник щез. Неприємно вражений, Андрій навіть розгубився і не знав, що думати. Не міг повірити, щоб Лідія Сер­гіївна сховала його з обережности, та, може, взяла його виміняти за які речі? І таке припущення пригноблю­вало, навіть сердило. Адже ще не вмирали з голоду! На столі лежав кілограм вистояного в черзі хліба і цим уже можна було якось обійтися. А годинник належав покійному Чернявському і був дуже цінною пам'яткою для баби. Чи, може, зупинився, і вона понесла його до годинникаря?

День випав одлижний, мрячний, безсоняшний, і без годинника тяжко було вгадати час. Раз Андрієві ви­давалося, що то вже пізно і треба братися до вечері, другий раз, навпаки, скидалося на те, що полудень ледве минув.

Не знаючи, що робити, хлопець сів навпроти від­чинених до спальні дверей і вперше звернув увагу на меблі хатини. В маленькій спальні стояло давнє нікельоване ліжко, одежник, комода, засклена шафка з книж­ками і невеличкий столик, викладений перламутром і мідними візерунками. Меблі були давні, з ясного дерева, химерно різьблені й напевне дуже дорогі. На­віть продавлена канапа, на якій спав Андрій, круглий стіл перед нею і стільці з високими спинками і залиш­ками тисненої шкіри на сидженнях свідчили про ко­лишній добробут і не могли бути куплені для цієї ха­тини. Напевне, ні!

Крізь вікно спальні виднівся вкритий почорнілим снігам городець, посередині якого росла молода струн­ка груша, сушені овочі з якої доповнювали й збагачу­вали убоге харчування.

Андрій дивився на дерево і критично похитав голо­вою: відразу видно, що його посаджено не по-хазяйськи. Влітку груша мусіла затінювати добру частку городу, який можна було б використати на картоплю чи іншу городину. А грушу треба було посадити он у тому кутку.

В Андрія заговорив господарський інстинкт, і він уже почав думати над, тим, що і як зробити з городцем весною, але його роздумування увірвав прихід Лідії Сергіївни. Повернулася з туго напханим кошиком у руках і виразом вдоволення на обличчі.

— Ну, Андрію, — сказала переступивши поріг, — вітаю тебе з доброю новиною!

Витягнула з торбинки два зложені вчетверо папірці і подала хлопцеві. Андрій ухопив їх, розгорнув, прочитав один, прочитав другий — і йому забило дух. Переводив погляд папірців на господиню, з господині на папірці і не вірив власним очам.

— Бабо, — прокашлявся, бо горло його нараз пересохло і видало хрипкий звук, — та це ж справжні документи!

Вона всміхнулася:

— Справжні — несправжні, але з ними вже про­живеш.

— Але ж ім'я моє! — почав переконувати її хло­пець. — "Андрій Якимович Півпола" — точно!

— Та певно, що твоє, — далі всміхалася вона. — Як би тебе навіть хто й упізнав — біди не буде: потра­пив до дитячого будинку, а потім вийшов — і все.

— То це вже я і приписатися зможу?

— Аякже, завтра підемо, і я тебе припишу. А там — і до школи.

— Та бачу: до фабзаучу. Це там усякого ремесла вчать?

— Атож, ремесла вчать, обідати дають, стипендію платять, а до того всього ще й продуктові картки матимеш.

Все це було таким неймовірним, як сон, і хлопець утратив голову. Обертав у руках папірці, перечитував, приглядався до печаток і нервово пригладжував уже трохи відросле волосся. А Лідія Сергіївна тимчасом розпаковувала торбу і витягала звідтам одну по одній різні речі: дві теплі сорочки, суконні штани, "фуфай­ку"[37], підбите ватою пальто, дві пари спідньої білизни, шапку-вушанку і навіть рукавиці.

— Здається, буде добре на тебе, хоч і не нове. Тільки черевиків нема. Купимо завтра, — говорила.

Подивилася на розгубленого хлопця і спитала з жар­тівливим докором:

— Що ж це ти, Андрію? Навіть не подякуєш?

Він глянув на неї якимись незрячими очима.

— Не подякую? — перепитав тихо. — А як же я вам подякую, бабо?

— А як тебе вчили дома?

Тоді він підступив до неї, обережно взяв її руку, по­хилився і несміливо, наче до яких святощів, торкнувся її устами. Цей несміливий доторк і глибокий, повний відданости погляд були промовистіші, ніж найбарвистіші слова і найгарячіші жести. І Лідія Сергіївна зворушилася.

— Бог з тобою, хлопче! — промовила заспокоююче. — Мені приємно, що так добре скінчилося.

Та у хвіртку постукала дійсність, поклавши нараз край і словам і зворушенню. Андрій, навіть не пи­таючи, відрізав половину комерційного хліба, вкинув його до скибочок у паперовому воронці, взяв у Лідії Сергіївни ключ і вийшов. Не потрудився поцікавитися, чи то був прохач, а чи прохачка і зауважив лишень самі висхлі тремтячі руки, що жадібно вхопили ми­лостиню. Постояв трохи на холоді, вернувся до хати, ще раз узяв у руки папірці, переглянув їх і поклав на стіл.

— Та-а-к! — зідхнув, відчуваючи щось подібне до сорому і провини. — Одного, бабо, ви врятували, але більше не врятуєте, бо срібних годинників уже не маєте...

Наче нічого особливого й не сказав, але Лідія Сергіївна раптом здригнулася і змінилася на лиці. Здавалося, що накинеться на хлопця з докорами, або заплаче. Та вмить перемогла себе й відвела очі вбік.

— Андрію, — промовила тихо, — ти про це біль­ше ніколи не згадуй. Чуєш? Ніколи! — і нараз додала різко: — Розпалюй!

Сама вийшла до своєї кімнати і замкнула двері, залишивши хлопця з напіввідкритим ротом і з гірким почуттям несвідомої провини.

6

У школі Андрій здобув прихильність учителів-майстрів своєю зручністю і пильністю в роботі. Запи­сався у токарський цех, і робота була для нього ціл­ком незнана, але трудове життя вдома і навик до важкої праці тепер дуже придалися. Першу премуд­рість токарської науки, яка вимагала ручно обпиляти терпугом рівний квадратик з куска заліза і на яку інші учні тратили по два-три місяці, він подолав за чотири дні.

Майстер Хоменко, суворий і вимогливий, вимі­рявши досвідченим оком рівність боків і кутків квад­рату, вдоволено подивився на хлопця і спитав:

— Учився раніше?

— Та вчився всякого... — дав ухильну відповідь Андрій.

Хоменко ще газ поглянув допитливо на нового учня, але більше нічого не спитав.

— Взавтра підеш на роботу, — сказав лишень.

Робота, виявилося, була не в шкільних майстер­нях, а в ХПЗ[38]. Як майже кожне підприємство, ХПЗ опинився в черговому "прориві" й далеко відстав від плану. Щоб цей прорив залатати, на вирібню кинули старших учнів з усіх "фабзавучів", бо кваліфікованих сил бракувало, хоч по вулицях міста тинялися тисячі безробітних. Щоправда, не фахівців у будівництві паротягів, але все ж людей дорослих і працездатних, які з великим успіхом змогли б замінити слабоси­лих, невправних і не зацікавлених у роботі недолітків фабзавучів. З понаднормовими годинами праці на ХПЗ вони не витримували і, або не з'являлися на лекції пополудні, або не приходили до праці ввечорі, до якої, до речі, згідно з законом, їх ніхто не мав права змушувати, точніше сказавши, яку закон забороняв. Але й ті, що приходили, тинялися по кутках без діла, грали в хованки або робили різні пакості. Пильних і витри­валих, як Андрій, були одиниці. А втім, і дорослі ро­бітники до праці не дуже рвалися. Робили все нехо­тя, помалу і, де лишень можна було, "замилювали очі". Зате безустанку нарікали на норми, на низьку платню і недостатні харчі. Тільки старші майстри, на яких лежала відповідальність за ліквідацію прориву, надривалися і лаялися на чім світ стоїть. Кляли "в дошку", "в око", "в серце" і зі сороміцьких слів складали такі віртуозні вирази, що їм міг би поза­здрити і талановитий поет. Та і як було не лаятися, коли бракувало найпотрібніших матеріалів, бракувало частин, знаряддя були старі й поламані, верстати по­псовані, а електричний струм невистачальний і пода­ваний з перебоями? Адміністрація не хтіла нічого зна­ти про цей катастрофічний стан і переконувала, що з прориву завжди можна вийти, можна навіть переви­конати план при допомозі соцзмагання й політичного виховання робітників. І майстри "змагалися" і "перевиховували" "в душу", "в гроб", "в серце..."

Засвоївши собі добре лекцію від того парубка, що спочатку вилаяв його, а потім врятував перед прорабом, Андрій намагався не вирізнятися від інших. Але й маркерувати не вмів — не був призвичаєний до того. Що робив — робив не кваплячись, але совісно, по-господарськи. Фахової роботи йому, звичайно, ще не давали, але він і без фаху вмів бути корисним. Коли йому нака­зували прикрутити гайку — вона була прикручена міцно; коли наказували вичистити якусь заіржавілу частину, вона була вичищена до блиску; коли посилали принести щось із другого цеху — він приносив без проволоки; коли треба було щось потримати — тримав твердо, і руки його ніколи не зраджували. Він завжди пильно слідкував за складною працею робітників і був напоготові подати потрібне знаряддя, піднести, підва­жити, попередити про невдачу або небезпеку.