Проти переконань

За найкращий, крім похвали, обі­цяли дати винагороду у вигляді повної збірки творів Ле­ніна, за два других — піврічну передплату "Правди" й журналу "Безбожник", а за решту — похвали від партій­ного і професійного комітетів.

Ігоря нагороди не цікавили зовсім, а похвали й пого­тів, але тема його приворожила. Релігія у нього була драстичним пунктом, і він ненавидів її не менше, як і ко­мунізм. Все, що так, чи інакше торкалося церкви і віри, викликало в Ігоря якусь хворобливу реакцію, виводило його з рівноваги й лютило. Православіє, чи католицизм, мохаммеданство, чи буддизм, — всі віроісповідання були однаково ненависні для нього і розцінювалися ним, як найбільше лихо людства. Мав жаль до Бога, в якого не вірив, і погорджував релігією, що її за Марксом зачисляв до "опіуму".

На це були у нього свої причини.

Основи його глибокої юнацької віри, дбайливо вщеп­лені матір'ю, захиталися разом зі смертю батька, яку він сприйняв, як велику і незаслужену кривду. І з цього моменту на сімнадцятому році життя, почалися сумніви, що їх він на­магався розв'язати з усім запалом юности. Вирісши з одно­го питання, ці сумніви поширювалися, поглиблювалися і переросли в болючу світоглядову кризу, яка тривала цілі роки і скінчилася цілковитим спустошенням молодої душі. Мов очманілий, Ігор борсався у хащах філософ­ських "мудростей", пожадливо, але без системи, перечи­тував десятки книжок з батьківської бібліотеки, захоп­лювався і розчаровувався, знаходив і губив знову, нама­гався опанувати незрілим ще розумом те, чого взагалі не можна було розумом збагнути, щодалі то глибше поринав у бездонний вир, аж поки хаос думок його не вис­нажив до останнього, не давши нічого позитивного. Тоді Ігор махнув на все рукою і припинив шукання, винісши з усього цинізм і ненависть.

Пізніше вже, в зрілішому віці, він якось упорядкував свої думки, прийнявши за основу філософію Оґюста Конта[12]. До неї долучив погляди Гоббса[13] і Ляметрі[14], дещо взяв від християнського утилітаризму Джона Стюарта Мілля[15] — і так виробив собі свій власний світо­гляд. Був переконаним матеріалістом, на мораль дивився очима Винниченка[16], а під оглядом національно-державницьким був самобутньою стихією, натхненною вже не теоріями, а соками рідної землі, — і уважав, що розв'язав проблему цілком.

Однак у цьому окремішньому світогляді Ігор не за­лишив найменшого місця ні для духа, ні для релігії, ні для церкви, або, вірніше, посунув усе зв'язане з Богом в найтемніший, виповнений чорною злобою куток душі, і, досить було цього куточка торкнутися, як він вибухав, пристрасною нетерпимістю.

І тепер, коли відкрилася можливість одверто висту­пити проти Бога, Березовський не міг опертися спокусі, хоч засадничо ніколи не ліз в активісти. Неабияку ролю відіграло тут також бажання "втерти носа" страшенно самонадіяному, а ще більше дурному, викладачеві діамату[17], який приобіцяв дати щось надзвичайне і якому Ігор не міг подарувати незаслужено низької ноти. Врешті, при­вабила його нагода виступити перед кількасотенною авдиторією і блиснути своїми знаннями та своїм ораторським хистом, про який мало хто знав.

Цілий тиждень Ігор присвятив рефератові, рився по бібліотеках, виписував потрібні дані й опрацьовував їх вечо­рами до пізньої ночі. Врешті написав дійсно цікаву й обґрунтовану доповідь на тему: "Міт Пасхи і Воскресіння". Крився зі своїм наміром, бажаючи зробити товаришам не­сподіванку, і вирішив забрати голос останнім.

Рефератів було кілька, але всі вони були виготовлені по одному зразку з нанизаних утертих фраз, голослівних заперечень, лайок, зневаг і догматичних вигуків, запози­чених з дешевої агітаційної літератури.

Зігнана примусово авдиторія куняла й позіхала, ніхто не мав охоти дискутувати, і тому одноголосно схвалюва­ли пропозицію Березовського — обговорити всі рефера­ти разом. Всі ж бо розуміли, що нема сенсу тратити час на обговорення кожного реферату зокрема, коли вони всі повторюють те саме, навіть тими самими словами.

"Кінцевим акордом" мав бути реферат викладача ді­амату, але вся його балаканина відрізнялася від інших лишень тим, що була довшою, крикливішою і нуднішою.

Коли він скінчив і під вимушені в'ялі оплески зайняв своє місце в президії, несподівано до слова попросився Березовський. Вже сама його поява на сцені викликала в залі рух і зацікавлення, а він, поклавши конспект перед комісією, почав:

— Я не думаю брати участь в конкурсі, сподіваючись, що мої думки не внесуть нічого нового. Але через те, що попередні доповідачі насвітлювали питання виключно з загально-відомого боку, дозволю собі згадати дещо та­ке, про що ніхто сьогодні не говорив...

Дійсно, так цікаво і так гарно не говорив ніхто, а ціл­ком нові відомості, що їх подав Березовський, скували слухачів і полонили їхню увагу. Ігор доводив, що Христос — ніхто інший, тільки запозичена з гіндуської мітології постать легендарного божества Рами, яка потім перейшла певні зміни у віруваннях давніх гебраїв, що вірили у своє післанництво і прихід Мессії, а нарешті виринула в обра­зі Ісуса Назарейського. Потім він висміяв жидівського Мойсея, чудо переходу через Мертве Море і байку про манну небесну. З того всього логічно виходило, що Пасха також була лишень святкуванням міту, мітом був Христос, і нічим іншим не могло бути Його воскресіння з мертвих.

Такий вкоротці був зміст Ігоревого реферату.

Авдиторія винагородила його рясними й щирими оплесками, а хтось із гущі студентської маси навіть ви­гукнув:

— Оце, нарешті, справжня доповідь!

Ці оплески і цей вигук справили на викладача діамату враження удару батога. Як попарений, він зірвався з міс­ця і, потрясаючи Ігоровим конспектом, накинувся на авдиторію. Закинув слухачам любов до байок і байдужість до ідеологічної суті реферату.

— Що ви бачите в цьому корисного?! — кричав, за­хлинаючись, і потім заатакував безпосередньо Березовського: — Товариш Березовський майже годину оповідав нам усякі нісенітниці, про які ми і без нього знали. Чи сьо­годні хтось сумнівається в тому, що Христос і Пасха — вигадка?! Він тут нам наговорив усякої єрунди, а про класову суть релігійного дурману не сказав ні слова. Маєте докази, — потряс знову конспектом: — тут є цитати і з Старого Завіту, і посилки на тібетських мудреців, і про якісь чотири книги Веда, які напевне ніколи не існували, а з класиків марксизму — нічого! Для нього важніший Старий Завіт, як наука марксизму!..

Викладача підтримала партійна верхівка інституту, і на голову Березовського посипалися громи "класового обурення".

Зрештою, було б воно обійшлося легше, коли б Ігор не зробив нерозважного кроку і не спробував боронитися. Але він, запалившись, мав необережність сказати, що міт Христа і Пасхи сягає своїм корінням в епоху, набагато від­далену від "класиків марксизму", і що, зрештою, люди, які не мали нічого спільного з марксизмом, також по­борювали релігію. Зокрема послався на французьких де­їстів та енциклопедистів. Але тоді йому завдали такого чосу, що він ледве видряпався. Довелося каятися, тради­ційно "визнати свою помилку" і обіцяти "поправитися", взявшись до пильних студій творів Маркса-Енґельса-Леніна-Сталіна.

Загонистий і амбітний, Березовський корчився від пониження, але бачив, що більше боронитися не можна. За кожний дальший спротив йому грозило виключення з інституту, а навіть і дещо гірше...

Скінчилося тим, що першу нагороду дістав таки ви­кладач діамату, дві других — два інших претенденти, а Березовському дістався офіційний осуд загальних зборів з постановою — перенести справу на дальший розгляд і вирішення профкому.

Він вийшов із зборів цілковито розтрощений, злий на всіх і на себе зокрема, соромився товаришів і, щоб ні з ким не зустрічатися, майже бігом побіг наперед. Але по дорозі наздогнав довгоногого Веретелюка і, хоч-не-хоч, мусів до нього обізватися:

— Як вам подобається сьогоднішній спектакль, то­варишу Веретелюк?..

— Як рідко який! — непривично холодно і недобро­зичливо обізвався Веретелюк. — А ти ж що — хотів повне видання творів Леніна одержати?..

— Власне! Знав, що ти спокою не маєш, мріючи про них, і хотів тобі подарунок зробити... Але, — зійшов з іро­нії на поважний тон, — що за ідіоти!..

— Не менші від тебе, Березовський. Я одного лишень не можу зрозуміти: як це ти, людина недурна й чесна, міг взятися за таку брудну справу?

— Ну, я її зовсім не уважаю за брудну...

— Вона не тільки брудна — вона ще й злочинна! — різко кинув Євген. — Брудна тому, що виходить з ініціа­тиви брудних рук, а злочинна тому, що, руйнуючи "міти", такі мудрагелі, як ти, нічого ані сильнішого, ані світлішо­го на їхнє місце дати не можете і лишаєте пустелю. Руйну­єте в ім'я самої руїни!

Березовський так здивувався, що аж свиснув:

— Ну, Євгене, знаєш...

— Замовчи, ради Бога, замовчи! — сикнув злобою Веретелюк. — Вистачить з тебе і того, що вже було! Ді­став по ділам — може відпаде раз на все охота в партійні вислужники лізти...

Неприємний холод, який завжди супроводжував у Ігоря почуття образи, сковуючи обличчя в тверду маску, тепер забренів крицевими нотами у словах його відпо­віді:

— Тобі, Євгене, треба би було дати зараз поличника... Що за свинство ти мені інкримінуєш?! Не можеш зро­зуміти такої простої речі, що в сьогоднішньому моєму ре­фераті не було ані слова, яке б ішло врозріз із моїми по­глядами і моїм сумлінням?! Чхать я хотів на партію!

— Ох, скажіть, що за гордість, що за сила, що за ве­лич ображеної амбіції!.. — бризкав їддю[18] Веретелюк. — І те, що було після реферату, також ішло впарі з твоїми поглядами і твоїм сумлінням? Ти прекрасно "чхав", пре­красно!..

— Ти свиня, Євгене! — спромігся лише сказати Ігор" — Добраніч...

Обернувся, щоб відійти, але Веретелюк ухопив його за петельки і притягнув до себе.

— Стій! — наказав владно. — Скажи, хто більша сви­ня: чи той, хто влазить в багнюку по самі вуха, чи той, хто це посуджує? Хто сьогодні свинства наробив? Хто мене змусив зайвий раз підносити руку на наказ мерзоти? Я — проти тебе, Ігорю, і з охотою всипав би тобі кілька­надцять київ за твій сьогоднішній реферат, але не в спіл­ці з тими партійними сопливцями! А ти сьогодні пхнув і мене і сотні таких, як я, в їхню компанію, бо тобі, бач, схотілося блиснути.