Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

На моєму місці залишить­ся Жакватіріка, і ви слухайте його так, як би слухали мене. Тамандуа вибере вісім найсильніших і найвідважніших мужів і піде зі мною. Куди ми підемо — про це скажу на раді піяґ.

Цю несподівану заяву зустріло загальне не­вдоволення:

— Ми хотіли виповісти війну ґваїкурусам!.. Вони вже нам давно надокучають!..

— Так, вони нас постійно кривдять, і ми не можемо їх перемогти, бо їх є багато родів, а нас — один!..

— Але тепер, коли ти, соняшний морубішабо, будеш з нами, — ми їх напевне розіб'ємо!..

— Правда, правда!.. Веди нас спочатку на ґваїкурусів, а потім підеш, куди тобі треба!..

— Ні! — рішучо заявив Арасі. — Коли ви хо­чете розбити ґваїкурусів й інші ворожі племе­на — мусите зачекати, поки ми вернемося. Тоді ми будемо мати таку силу, що перед нами ніхто не встоїть!..

На кінець наради Арасі сказав:

— І ще пам'ятайте, ґваянці, що білі напевне будуть мене шукати. Вони схотять мене забрати від вас...

Ґваянці відразу наїжилися й обурилися:

— Ми нікому тебе не дамо!..

— Ми поб'ємо всіх, хто схоче тебе від нас за­брати, Світанку!..

— Ми погинемо до останнього в твоїй обороні!..

Арасі вдоволено посміхався: як-не-як, а тепер він мав сильну оборону.

Аж ось серед натовпу заворушилося і почу­лися оклики: "Розступіться! Розступіться!.."

Новий морубішаба здивовано подивився в той бік, звідки чулися окрики і побачив, що Жакватіріка веде яких десять молодих дівчат, яких потім поставив у ряд.

— Морубішабо, — звернувся він шанобливо до Арасі, — ось тут перед тобою найкращі дів­чата племени. Вибери собі за жінку ту, котра тобі найбільше подобається.

Арасі скоса зиркнув на дівчат і ледве подавив у собі зітхання. Всі вони у порівнянні до Консуели видались йому страшно бридкими і незґрабнимй. До того ж Арасі, привикши жити серед цілком інших людей, просто не розумів, як мож­на тих дикунок відрізнити одну від другої. Вони всі були нагі, всі однаково смагляві, всі мали однаково білі зуби, всі були однаково постри­жені. Хіба що одна мала сережки з переселених через вуха грубих костей, друга — з сучків де­рева, третя — з китички пір'я. Ні, дівчата, хоч їх і вважали найкращими в племени, новому морубішабі цілком не подобалися. Але він не наважився, звичайно, того сказати вголос.

— Гарні ваші дівчата, Жакватіріко, — сказав Арасі. — Я неодмінно виберу собі котрусь із них, але тільки тоді, коли повернуся з подорожі. Тепер же хай піяґи й старші мужі.зберуться окремо. Я маю з ними говорити.

Про що було говорено на секретній нараді — ніхто не знав. Тільки всі прийшли до переко­нання, що дивний той новий морубішаба, дивні його накази і дивна його поведінка. І надарма сердився та бурчав Асір, переконуючи, всіх, що такий вибір принесе лихо для племени, — його ніхто не слухав. Навпаки, всі були вдоволені новим вождем. Піяґи та старі мужі відразу ста­ли по його боці, бо він пошанував їхню мудрість і старість. Жакватіріка й Тамандуа були навіть горді, що Арасі виявив до них таке довір'я й од­ного поставив своїм заступником, а другого брав зі собою в якусь таємничу подорож. Молоді хлопці старалися зискати його довір'я і попасти до тих шістьох вибранців, яких мав визначити Тамандуа, а дівчата заскакували його прихиль­ности в надії стати дружиною морубішаби Соняшної Династії.

Незабаром Арасі, Тамандуа і група надійних вояків вибралася у таємничу подорож. Індіяни висипали зі своїх ок, махали на прощання ру­ками і бажали щасливого повороту, не підозрі­ваючи, звичайно, того, що молодий морубішаба зовсім не збирається вертатися і думає виключ­но над тим, яким би це способом позбутися небажаних опікунів, коли тільки скарби опинять­ся в його руках.

А через два дні після того прощання збулося й те, що припускав Арасі: до оселі зблизилися білі. Вони прийшли під проводом якогось боро­даня, який, видно, не вперше зустрічався з індіянами, бо знав їхні звичаї і вмів сяк-так ка­лічити по-індіянськи. Старий бородань назвав себе Зенобієм — приятелем індіян і заявив, що прийшов зі своїми товаришами в мирних цілях.

Раніше ґваянці гостинно зустрічали білих в оселі. Вибігали до них з криками радости, за­прошували до своїх вогнищ, частували їдою та напоями, а потім обмінювалися подарунками. Та на цей раз сталося інакше: побачивши білих, індіяни заметушилися, жінки й діти поховалися в оках, а мужі кинулися до зброї.

Гості, помітивши це, також не дуже спішили­ся наближатися до оселі, навпаки, поховалися за каміннями, стовбурами дерев і корчами, і вже зі схованок завели переговори при посередни­цтві того самого бороданя. Зі свого боку ґваянці виставили Інає, як наймудрішого і найстаршого мужа племени, а самі стали, збившись густою, як мур лавою, з луками і списами напоготові, насторожені й похмурі. .

Розмова була коротка:

— Ми хочемо говорити з вашим морубішабою! — крикнув схований за деревом бородань.

— Для чого вам наш морубішаба? — непри­вітно спитав Інає.

— Ми шукаємо одного юнака, що впав з гори недалеко тут. Чи з вас ніхто його не бачив? Слід веде до вашої оселі.

— Що хочете з тим юнаком зробити?

— Мусимо забрати його з собою.

— Чуєте, мужі ґваянські?! — підскочив Інає і затрясся від обурення. — Молодий мбрубішаба сказав правду, що білі пси шукатимуть його! Бийте їх!!!

Індіяни не чекали повторення наказу і сип­нули таким густим градом стріл і списів, що се­ред невидимих ворогів відразу закричало кіль­ка поранених. У відповідь білі загримали зі сво­їх вогнених палиць і закричали щось на незро­зумілій мові. Але ґваянці вже бачили не раз ті "вогнені палиці", що вбивають на велику від­даль, і не дуже то їх боялись. Вони тільки по­падали на землю, збираючись піти в наступ, і напевне не випустили б живим нікого з непро­ханих гостей, коли б не сталося чогось страш­ного і незрозумілого: коло напасників раптом щось почало шипіти й вибухати, а вслід за тим задиміло. Задиміло так страшно, ніби загорівся цілий праліс, хоч вогню ніде не було видно. Ві­тер тягнув у сторону оселі, й за хвилину насту­пила така темінь, що не можна було побачити власної руки.

Ґваянці, перелякані на смерть невиданим чу­дом, заляментували й кинулися врозтіч. Дехто тільки вспів зауважити, як в останній секунді з-поза димової заслони впало плавним гадючим стрибком лассо, захопило у свій зашморг старо­го Інає і потягло геть. На поміч йому зважився кинутися одинокий Асір, але й той зараз же пропав, розчинившись у густих клубах диму. Тільки з мряки донісся його звірячий від роз­пуки рев:

— Пу-у-у-стіть!.. Пу-у-у-стіть Самотнього!!! Я вам скажу все!.. Той юнак є тепер нашим морубішабою!.. Він пішов...

— Асіре, замовчи!!! Уб'ю!.. — увірвав цей крик грізний голос Самотнього.

І після того стихло...

А ґваянці з жахом помітили, що у них почи­нають литися сльози, нестерпно вертить в носах, і всіх напала така страшна пчихавка, від якої, здавалося, аж дерева тряслися.

Всі були переконані, що наступив кінець. Але ні. По якомусь часі вітер розвіяв дим, пчихавка минула, а всі лишилися живими. Навіть пора­нених не було. Тільки Інае та Асір пропали ра­зом з напасниками. Треба би було пускатися в погоню. Та після того всього, що побачили й пе­режили ґваянці, ніхто про погоню не важився навіть думати. Сам хоробрий Жакватіріка сидів ні живий, ні мертвий у своїй оці і не міг промо­вити ні слова від переляку.

Надзвичайний день

А Данко блукав далі. Всі дні були так подібні між собою, що він почав губити їм рахунок. Ран­ком вставав, стомлений, вмивався, молився, їв свій убогий сніданок, збирав у кошичок жар і вирушав далі. Вдень старався піймати рибу, котрої на його щастя, було повно в річках та озерцях, пік її на камінцях і їв. Ловив гадюк, полохав іноді ант чи бистроногих сарн, вночі чув виття хижих звірів, а серед дня не бачив їх тільки тому, що все тримався відкритих місць. Нераз він потрапляв на власні сліди і на холод­ний попіл власних вогнищ, нераз йому видава­лося, що вже знаходить дорогу назад, але зав­жди розчаровувався, бо пізніше виходив на зов­сім незнайомі місця.

Фрузя його не покидала. Вона скоро забула про свою дитину і, видимо, не почувала до хлоп­ця ніякої ворожнечі. На ніч вона десь зникала, але, як тільки хлопець ранком прокидався і гу­кав: "Фрузя!" — мавпа завжди з'являлася десь поблизу і, перше всього, на привітання показу­вала йому язика. Інколи вона злазила з дерев, підходила зовсім близько і сідала майже поруч, з великою цікавістю придивляючись до того, що він робить. Та досить було Данкові простягнути руку, як Фрузя з вереском відскакувала геть, спиналася притьмом на якесь дерево і звідтам показувала язика, або робила різні фокуси й ґримаси, ніби дражнилася.

А все ж Данко був радий навіть і такому див­ному товариству та всіми способами старався приручити мавпу до себе зовсім. І, як йому ви­давалося, мав у тому напрямі помітний поступ.

Третього дня, коли рахувати від випадку з мавпеням, прокинувшись ранком, Данко зі зди­вовання помітив щось таке, на що напередодні вечором не звернув зовсім уваги: на досить ве­ликій плоскорівні, серед якої він був вибрав міс­це на нічліг, рівними рядами здіймалися більші й менші випуклини, порослі, як і вся долина, зе­леним килимом пирію. Данко пройшовся сюди й туди поміж ними й переконався, що ці горбки — не примха природи, але витвір людських рук. Вся рівнина рясніла тими дивними купами, роз­киненими симетрично, як велика зелена шахів­ниця.

Данко довго дивувався і нарешті зрозумів, що він опинився на місці старовинної оселі, яка в давнину належала до єзуїтської провінції.

Таких забутих руїн є кілька на західньому побережжі Парани, а багато з них уже погли­нув бразилійський праліс. Не дивно: збудовані не з каміння й вапна, а виключно з дерева й гли­ни, такі оселі дуже скоро піддалися впливам клімату й часу та безслідно зникли з лиця землі.

Данко пригадав собі записки інженера Андре Ребоусаса, котрий в 1875 р. зробив подорож по ріці Парана до водоспадів Сете Кедас і по доро­зі також зустрінув такі руїни. Андре Ребоусас був дуже вражений їхнім виглядом і у своєму щоденнику записав таке: "Чи дійсно можливо, щоб місцевості, які мали видатні людські оселі, де процвітали торгівля, хліборобство й цивіліза­ція, що мали добру наземну й водну комуніка­цію, тепер обернулися в пристановища, дикунів і хижих звірів та стали цілковито невідомими?.."

Пригадавши собі ці записки, прочитані недав­но в монастирській бібліотеці з такою цікавістю, Данко сумно усміхнувся: "Пристановище дику­нів!...