Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Вона стояла мовчки над тілом чолові­ка, сама холодна й омертвіла, як труп.

— Поховаємо його тут, в печері, — обізвався Ітапіра. — Потім треба буде знайти ще й тіло Ґварасе...

Іботіра й далі мовчала, і лише нескоро-нескоро сказала:

— Я їх потруїла...

— Кого? — не зрозумів Ітапіра.

— Убіражару й там тих... — махнула вона рукою до виходу печери. — Колись сховала трохи кажю-ї, щоб не випив хто в голоді. Та ще була у мене отрута для стріл. Сховала також, щоб діти припадком не потруїлися. А тут ось, — показала тиковку, — ще останні ліки. Тепер не можна їх зробити: все ж вигоріло від посухи... Я вилляла отруту до кажю-ї. Вони нап'ються і погинуть...

Ітапіра подивився на неї довгим поглядом і тихо додав:

— І я загину також...

— Ти?.. '

— Так, я. День моєї смерти і день смерти Убіражари — це той самий день. Так сказали Духи.

— Ну, що ж, — відповіла Іботіра, — ти — старий, можеш вмерти... '

— Моя смерть — це смерть усіх ґваянців, Квітко... Так, усіх ґваянців і твого Ранка, що, не розцвівши, піде в ніч...

— Так сказали духи?

— Так кажу я, Квітко!.. Найбільша таємни­ця племени лежить тепер тільки в моїх устах — більше ні в чиїх. Хто її скаже Ранкові, коли ме­не не стане?..

— Я! Ти скажеш мені, я — синові.

— Ти — жінка, Квітко. Закон племени не велить посвячувати жінок у таємниці...

Обоє говорили так спокійно, ніби обмірковува­ли зовсім звичайні й нецікаві речі. І так само спокійно положила Іботіра сина на землі в печері, взяла тиковку і вийшла, кинувши через плече:

— Я йду рятувати від смерти Убіражару...

Прийшла саме в час: Убіражара зі своїми чіль­ними підручними качався по землі в страшних муках, а їх окружили густим кільцем переля­кані ботокуди не знаючи, що сталося.

— Коли Бог Вогню помре — мусить померти й Кам'яна Риба! — кричав один з піяґ. — Так сказали духи!..

— Убіражара не помре, — відповіла Іботіра і схилилася над морубішабою.

Силою відкрила сціплені судорогою зуби сво­го заклятого ворога, вливаючи йому в уста те, що було в тиковці.

— Убіражара не вмре, — повторила вона, — але нехай більше ніколи не важиться брати собі примусом за жінку невістку Соняшного Волоса...

І дійсно, Убіражара стратив охоту приводити у свою оку небезпечну Квітку. Він довго хворів по сумному бенкеті, і на саму думку про Іботіру холодів зі страху. Взагалі, не дивлячись на повну й цілковиту перемогу над ґваянцями, він не міг перевести в життя своїх плянів, про які говорив при Коарасіабі. На перешкоді до того стояли Ітапіра й Іботіра. Окрім того, "небесний вогонь" — себто, коробочка сірників, що її дали Убіражарі білі мисливці, зустрівшись з ним в лісі, була знищена: вона цілком розмокла в кажю-ї, що його вернув морубішаба, напоєний ліками Іботіри.

Дивний морубішаба

Всі вже знали, що новим морубішабою має бути або Тамандуа, або Жакватіріка, але хто з них двох — того ніхто ще не знав. Обидва бо претенденти на спорожнілий пост мали рівні права: Тамандуа був, безперечно, найспритнішим мисливцем і найвідважнішим вояком; Жа­кватіріка мав чотирнадцятеро живих і здорових дітей. А воно вже здавна так ведеться, що мору­бішабою стає або заслужений і видатний вояк, або батько багаточисельної родини, що завжди має великий вплив у племени. Зрештою, Жаква­тіріка був також добрим і досвідченим вояком, так що під його проводом плем'я почувало б себе впевнено.

Отже, хто мав стати морубішабою?..

Найбільший голос тут мали діди, особливо Інає. Але Інає чомусь мовчав, а перед самою на­радою племени забрав хворого чужинця і довго сидів з ним у своїй оці. Коли ж нарешті зайняв своє місце в радному колі, то, на велике здиво­вання всього племени, посадив чужого юнака поруч себе у першому ряді, де мали право засі­дати тільки найстарші мужі та кандидати на морубішаб.

Все плем'я висипало на окару і приймало живу участь в раді. В першому колі сиділи піяґи, найстарші діди і, як уже було згадано, кандидати на морубішаб. За їхніми спинами по­ставали видатніші вояки і нежонаті юнаки, що самостійно могли полювати. За цією другою ла­вою гурмилися жінки й діти, котрі не могли ні­чого рішати, але мали право слухати і вислов­лювати вголос свої думки. А довкола всієї оселі виднілися ще й свідки, які тільки мовчали. Це були старіші й свіжіші голови з ворожих пле­мен, настромлені на палі частоколу. Обернені потилицями до радного кола, вони світили яма­ми очей і шкірили в мертвій усмішці зуби, ніби остерігали кожного чужинця про небезпеку, яка може грозити від оселі.

Почалася ньємонґаба — нарада племени.

Говорили старі, говорили молодші, говорили поодинці, говорили й разом, і навіть жінки та діти докидали через голови свої погляди та мір­кування. А накінець заговорив Інає.

— Слухайте мене, ви, мужі ґваянські, і ви, піяґи, і ви, Тамандуа й Жакватіріка. Немає се­ред нас мужів, котрих би більше боялися й ша­нували в племени, як вас обидвох... Але я ду­маю, що ми спочатку послухаємо ще ось цього юнака і тоді вирішимо, хто має бути морубішабою.

Над окарою знялася буря протестів: Чужинець не має права на нашій раді!..

— Ми не знаємо, з якого племени він похо­дить!..

— Ми навіть не знаємо, чи він має вже за­служене на полюванні ім'я, чи зветься й досі так, як його назвала мати!..

— Навіщо ми маємо слухати чужинця?!

Інає штовхнув ліктем Арасі під бік, і той зір­вався на ноги.

— Мужі ґваянські! — крикнув на ціле горло, намагаючись надати собі певности.

На окарі відразу стало тихо, хоч маком сій, і схвильований Арасі напружено почав збирати думки. Вичекавши добру хвилину, він почав:

— Я скажу тепер вам все, щоб ви не вважали мене чужинцем... Я є такий самий ґваянець, як і ви, тільки походжу з іншого ґваянського роду. З того роду, від предків якого відгубилися колись ваші предки. Моє ім'я — Світанок. Не дала його мені ні мати, ані не здобув я його на полюванні, бо походжу з морубішабського роду, що носить соняшні імена. Мій батько називався Сонцем, а дід — Соняшним Волосом. Я є з роду Соняшної Династії, що в давнину рядила всіми ґваянськими племенами. Тому я маю на грудях оцей знак. Це — знак сонця. Дивіться всі!.. Ба­чите?.. — й Арасі обернувся на всі сторони, показуючи соняшний знак на своїх грудях.

— Тепер, — продовжував далі хитрий юнак, що вже зовсім заспокоївся і увійшов у свою ролю, — скажу вам, як я попав до вас... Коли я був іще маленьким, на наше плем'я напали білі і вибили всіх до ноги...

— Що?! Білі?! — посипалися здивовані ок­лики. — Вони нас не б'ють!..

— Вони навіть дають нам харчі!.. .

— Білі дарують нам гарні намиста і гострі ножі!..

— Не вірте білим!!! — покрив своїм голосом ці оклики Арасі. — Вони підлі й підступні! Вони вас не зачіпають, бо не бояться вас. Але, коли б довідалися, що серед вас є морубішаба соняшного роду, то виповіли б вам війну!..

— Чому?.. Чому?.. — посипались здивовані запити.

— Тому, — відповів Арасі, — що під проводом морубішаб Соняшної Династії плем'я стало б таким сильним, що могло б побити всі інші пле­мена і самих білих. Скажіть, піяґи, і ви наймудріші старі мужі, чи правду я говорю?

— Світанок каже правду, — обізвалися піяґи. — Під проводом морубішаб Соняшної Династії ґваянці колись у давнину були найсильнішим племенем.

— Молоді вже цього не знають! — обізвалися й столітні діди. — Минуле забувається, і ніхто вже не дбає про стару славу!..

— Слава й сила пішла з нашого племени ра­зом з морубішабою соняшноґо роду!..

— Скоро про неї й піяґи забудуть!..

— Бачите, — вдоволено сказав Арасі, — до чого веде плем'я загибіль правних морубішаб?.. Так от я говоритиму далі, а ви слухайте... От­же, білі винищили й спалили всю нашу оселю, вбили мого діда, вбили й батька, а мене скинули з високої скелі в пропасть...

Над натовпом вибухли крики обурення й пе­реляку, й Арасі, мусів вичекати довгу хвилину щоб продовжувати наново.

— Але Тупан не хотів дати мені загинути, — плів він далі, пригадуючи собі підслухане опо­відання діда, — він схопив мене, коли я падав зі скелі, й підніс високо-високо — аж на Бла­китні Гори. А там сказав: "Я не допущу, щоб за­гинув останній нащадок Династії Сонця!"

Наївні індіяни здивовано перезирались між собою, і постать Арасі росла в їхніх очах з кож­ним його словом, наповняючи їхні серця поди­вом і пошаною.

— Мені було дуже добре на Блакитних Го­рах, — продовжував Арасі, — я нічим не журив­ся, мав багато їжі й жив разом з душами свого батька, діда й всіх-всіх ґваянців, що загинули раніше. І я не хотів би нізащо звідти нікуди йти. Але одного разу призвав мене Тупан і сказав: "Слухай, Світанку, ти вже дорослий і мусиш вернутися назад на землю. Там є ще ґваянське плем'я, що ним рядить молодий Пальма. Він скоро помре, бо його на полюванні поранить тигр. Тепер ти йди і займай його місце"... Я дуже злякався й відмовився. Я казав Тупанові, що не вмію так добре полювати на землі й ні­коли не воював з іншими племенами, тому ґваянці напевне мене не схотять мати своїм морубішабою. Але Тупан загнівався і закричав: "Ніхто не сміє зміняти того, що я накажу! Коли тільки ґваянці відмовляться тебе вибрати своїм вож­дем — я їх винищу голодом і пошестями до но­ги! Хай вчать тебе всього того, що потрібно! Там є мудрий старий Інає, там є хоробрий Тамандуа і багато інших. Вони тобі допоможуть. Дивись, старий Інає вже давно шукає за тобою з чотир­ма молодими хлопцями"... Я подивився з Блакитних Гір і справді побачив Інає, Журіті, Мо­єму, Аракеня й Асіра. "Скачи!" — наказав Тупан. Але я злякався, що заб'юся, бо з Блакитних Гір до землі було дуже високо. І я втік. Та від Тупана не можна сховатися: він скоро знай­шов мене під великим деревом і вхопив за шию. Я спробував ще раз видертися, але тим самим тільки дуже загнівав Тупана. Він вхопив мене за волосся, копнув ногою і з усієї сили пошпурив униз... Ох, то було дуже страшно, і я напевне був би забився, коли б не потрапив у болото!.. Тут мене й знайшли Інає з хлопцями. Далі ви вже знаєте все... Але є ще одна таємниця, котру мені довірив Тупан і котру я можу ска­зати тільки в колі старших мужів племени й піяґ. Більше не маю нічого говорити...

Арасі сів.

Його оповідання було таке надзвичайне, що всі просто поніміли з дива і не могли промовити ні слова.

Перший обізвався Асір, котрий чомусь від са­мого початку не злюбив молодого чужинця і навіть після всього, що той оповів, не відчував до нього ніякої пошани, як також не пройнявся ані трохи загальним настроєм.

— І ти хочеш бути нашим морубішабою? — спитав він зухвало.

— Ні, — відповів Арасі, — не хочу! Найкраще буде, коли ви виберете собі когось іншого, а ва­ші піяґи скажуть Тупанові, що плем'я мене не бажає...

Піяґи відразу запротестували:.

— Асір є занадто непочитальний, і його треба вже раз провчити!..

— Ми не сміємо так говорити Тупанові!..

— Він нас покарає!..

— Волі Тупана ніхто не сміє переступити!..

— Морубішабою буде нащадок Соняшної Ди­настії!..

На окарі піднявся гучний однозгідний крик — і по кількох хвилинах Арасі вже сидів на почесному місці з ознаками своєї влади: в ру­ках він тримав майстерне арауе, а на його го­лові під подувами вітру коливалися барвисті пір'їни розкішного акванґапе.

— Тепер слухайте моїх наказів, — важно промовив Арасі: — я мушу, як лишень одужаю, вибратися у подорож.