Потім ще раз, ще раз, ще раз... По кількох спробах відчув, що шнурок таки добре треться, але одночасно відчув, що ті заходи відбирають у нього багато сили.
Здивовані мухи раптом присмирніли, посідали на виступах стін і з великим зацікавленням дивилися на незрозумілі для них маніпуляції.
Однак, через яких десять хвилин Данко був змушений перестати. Тіло його обливалося рясним потом, а спрага розгорілася з такою силою, що бідний хлопець за склянку води готовий зараз був заплатити всіми тими грішми, які вчора мав, коли б і зараз мав їх при собі і коли б знайшовся хтось, хто ту склянку води йому продав би. Лежав, тяжко дихаючи, і все облизував сухі уста.
А зрадливі мухи позривалися негайно зі своїх місць, задзичали і закружляли над ним у веселому танці.
— Далі! — почувши бзичання, гукнув сам собі Данко. — Далі! Аби тільки відірватися від того проклятого кореня, аби тільки викотитися з печери. А там — хоч і з головою у воду Парани, але мухам не дамся!..
І він запрацював знову, роблячи над собою надлюдські зусилля: згинався і розгинався, то відкочуючись, то підкочуючись назад до стіни. Серце від напруги готове було кожної хвилини розірватися і гупало молотом, очі все частіше застилала іскриста темрява, а піт стікав струмочками по тілі і дошкульно щемів на стертій шнурками шкірі. На хлопця напав якийсь шал, і він уже робив усе часто механічно, навіть не думаючи над тим, що і для чого робить.
І от якось так зовсім несподівано шнурок раптом з глухим тріском увірвався, а Данко відкотився аж до середини печери і зарився чобітьми у попіл вогнища. Кілька разів він ще пробував зігнутися і розігнутися, поки не усвідомив, що цього вже не треба робити і що він уже осягнув те, чого бажав. Його напала така божевільна радість, що він закричав на ціле горло. Сміявся спазматично, а одночасно відчував, що з очей у нього ллються сльози, яких він не може стримати, так само, як не може стримати й сміху.
"Що це? — подумав. — У мене істерика?! Фе, як це огидно!.. Треба зараз же перестати, неодмінно перестати!"
Так постановляв, а при тому реготав далі й ридав усе сильнше.
"До ріки! Негайно до ріки!.. Впаду у воду, нап'юся — і це мине. Холодний купіль відразу перерве істерику"... — збираючи всю силу волі й рештки свідомости, постановив Данко.
З тією постановою підкотився до виходу з печери. Сліпуче соняшне світло вдарило йому в обличчя, а рівночасно Данко побачив щось таке, від чого його істерика моментально урвалася і новий жах вступив у серце: на самому краєчку глибокого входу вигрівався проти сонця великий тарахкавець-каскавел[46]. Данко так скоро, як лиш міг, відкотився від виходу аж під стіну і припав лицем до кам'яної долівки. Але тоді під самим вухом почув підозрілий шелест. Обернув мерщій голову і просто перед своїми очима зауважив висунені зі щілини волохаті, з маленькими кігтиками на кінцях лапи чорного тарантула, очевидно, того самого, якого вони вчора з Арасі так і не знайшли.
І відразу в голові хлопця загуділи тисячі нахабних варіжейр, замиготіли, високо стрибаючи, чорні тарантули, зашипіли, вигинаючись, різних пород і розмірів гадюки, мелькнуло обличчя Коарасіаби, матері, батька, Арасі й двох вчорашніх зайд, а тоді все почало розпливатися в чорному атраменті[47].
— Господи, не опусти мене! — мигнула остання думка в мозку.
Ще почулися йому напружені кроки когось, хто ніби спинався до печери, а за тим все щезло і перестало існувати...
Ще одна новина
Надія на те, що в мешканні знайдуться якісь пояснення до таємничого зникнення Данка, завела. Зрештою, Сокіл був занадто прибитий пропажею сина, щоб бавитись в Пінкертона[48] і досліджувати всякі подробиці й вивчати різні сліди, залишені в домі. Йдучи сюди, він надіявся на одне: знайти лист, або записку від Данка з поясненнями причин своєї відсутности. Коли ж того не знайшов — не схотів навіть перевіряти, що саме вкрадено. Зате отець Вісенте пильно придивлявся до всього, заглядав у всі кутки і нарешті спитав:
— Пане Іване, чи ви залишили вдома якісь гроші?
Сокіл зітхнув і махнув рукою.
— Ат, не в голові мені тепер гроші.
— Ні, пане Іване, — делікатно, але уперто настоював священик, — ви таки подивіться, що у вас пропало. Це може мати дуже велике значення...
Ледве перемагаючи себе, Сокіл передивився розбиті валізки і знову зітхнув.
— Пропали всі гроші, пістоль, тепла білизна й моя та Данкова одежа про будень... Але мені справді зараз тяжко пригадати, що ще було у тих валізках... Ходім, отче, треба щось робити?
— Що ж ви думаєте робити,
— Зараз же почну підбирати людей, щоб пуститися в розшуки.
— Навряд, чи знайдете охочих. Подивіться — знову починається дощ.
Коли вийшли за браму, отець Вісенте здивовано зупинився і нашорошив вуха...
— Чи я помиляюся, пане Іване, чи дійсно щось чути? — спитав. — Послухайте...
— А, — неуважно відповів Сокіл, — дійсно літак. Погано буде сьогодні приземлюватися...
— Пане Іване, але ж сьогодні не повинно бути літака!..
— Ах, справді, літак повинен бути щойно завтра, — думаючи чим іншим, сказав землемір. — Це якийсь перелітає, або заблудив...
Але літак ні не заблудив, ні не думав перелітати. Він почав уперто кружляти над Санто Антоніо, просячи допомоги приземлитися.
— Дивно, дивно, — занепокоївся священик. — Може він щось везе цікавого для нас?..
Сокола ці слова відразу оживили.
— Ходім, отче, скоренько на летовище!.. Може й справді?..
Для містечка не було первиною в тумані або дощливі дні розкладати на летовищі вогнища, щоб помогти літаку при посадці. Тому, коли Сокіл зі священиком прибули на місце, там уже метушилися люди, що під командою військових і делеґада розкладали сиґнальні вогнища. Всі були здивовані несподіваним повітряним гостем і мали переконання, що його візита зв'язана з місцевими подіями. Сокіл також поділяв ці перехонання і згорав від нетерплячки, очікуючи приземлення "залізного урубу"[49].
Ще більше підтвердило припущення санто-антонієвців, коли з приземленого літака почали висідати люди в одностроях поліції. Першим до них підбіг Сокіл:
— Ви, напевне, у справі мого сина? — спитав украй схвильованим голосом.
— Вашого сина? — здивовано змірив його очима поліцист з відзнаками поручника. — Як називаєтесь?
— Іван Сокіл.
— А що з вашим сином сталося?
— Мій син вчора пропав з дому.
— Так?.. Скільки років вашому синові?
— Чотирнадцять.
— Ім'я?
— Богдан Сокіл.
— Гм... Ви — чужинець? — догадався по вимові поручник.
— Так, я українець.
— Чим займаєтесь?
— Я працюю землеміром у фірмі Ґроссбах.
— Гм... — ще раз муркнув поручник. — А хто тут є делеґадо?
— Я, — виступив наперед делеґадо і скинув капелюха.
— Ну, пане делеґадо, ведіть нас кудись, бо під дощем не будемо говорити. А ви, пане, — звернувся до Сокола, — ходіть з нами, хоч мушу вам відразу сказати, що про вашого сина ми нічого не знали.
Люди посунулись за прибулими і окружили дім, де замкнулися поліціянти з делеґадом, урядовцями Посту Опіки, священиком і Соколом.
— Якась нова халепа! — міркували санто-антонієвці.
Дійсно, була нова халепа. Відділ поліції, що прибув літаком, був висланий в погоню за двома визначними кримінальними злочинцями, зареєстрованими у кримінальній поліції під кличами: "Семипалий" і "Рижа Корва"[50]. Ці два небезпечних вбивники і аферисти, засуджені на довічне ув'язнення, втекли підчас бунту арештантів з найбільшої в'язниці в Сан Павло. Їхні сліди веди по суші аж до ріки Паранапанема і тут губилися. Але всі зібрані дані вказували на те, що втікачі продовжували далі свою втечу човном: по Паранапанемі, а потім по Парані, очевидно, з метою дістатися за кордони Уруґваю, або Аргентини. За всіми обрахунками поліції Рижа Корва і Семипалий мусіли тепер знаходитися в околицях Санто Антоніо, або Сете Кедас. І тут їх шукали.
— Це — дуже небезпечні люди, — пояснював поручник, — тому повідомлено всі прикордонні стежі і змобілізована не тільки поліція Сан Павло, але й Парани і Мато Ґроссо. Уряд визначив по десять тисяч крузейрів за кожного з них для тих, хто поможе їх піймати. І ми числимо на допомогу місцевих мешканців. Скажіть вашим людям, що тут справа не лиш у зарібкові, а й в тому, що доки Рижа Корва і Семипалий є на волі, ніякий мирний обиватель не матиме певности ні за своє майно, ні за своє життя.
Вияснивши мету свого прибуття та поробивши всякі розпорядження, поручник зайнявся справою Сокола. Знову пішли до порожньої хати, обдивилися все, а потім перейшли до перепитування свідків, які фактично нічого не знали. Однак, позбиравши всі відомості й факти, поручник прийшов до такого висновку: Арасі, знаючи, що Сокіл має великі гроші, скористався з його відсутности і підмовив Данка обікрасти батька та втекти з дому.
Сокіл з обуренням відкинув це припущення:
— Ви не знаєте мого сина, пане поручнику!.. Данко не може бути злодієм!..
— Те-те-те!.. — з добродушно-співчутливою посмішкою правив своє поручник. — Кожному батькові здається, що він свого сина знає якнайкраще, але практика говорить що іншого. Скільки то вже я випадків мав у своїх руках, коли діти в дуже порядних і заможних родинах ставали злодіями!.. І всі батьки спочатку говорили так, як оце ви тепер: "Мій син не міг того зробити!"
— Я не знаю інших людей та їхніх дітей, — гарячився, мало не плакав з досади Сокіл, — але мій син дійсно не може бути злодієм!..
— Заспокійтеся, пане Іване. Це дійсно дуже прикра справа, але ми її незабаром вияснимо. Я зараз же зв'яжуся через радіо з усіма станицями й відділами поліції, щоб вони одночасно шукали і тих трьох втікачів.
Присутній при тій розмові отець Вісенте вмішався в суперечку:
— Вибачте, пане поручнику, але я в даному випадку приєднуюся до пана Івана. І не тільки тому, що як священик знаю хлопця з найкращої сторони, але й з інших причин. По-перше, виламане вікно свідчить, що злодій мусів силою вдиратися до мешкання, в той час, коли Данко Сокіл мав ключі і не потребував того робити.