Проти переконань

А тепер пиші­мо далі. На чому то ми зупинилися?

— А ви не будете? — не рухаючись обізвалася Маруся, ніби зверталася до покладеного перед собою зошита. .

— Що? — не зрозумів спочатку Березовський.

— Виховувати дітей в комуністичному дусі?

Не сподівався цього і, прийнявши її слова, як образу, попросту розгубився. Почував, що кров утекла з його об­личчя й уста стиснулися в тверду риску.

— Про те, кого і як виховуватиме, — відповів стрима­но по глибокій паузі, — будемо говорити пізніше. Зараз поки що я маю навчити і виховати вас, а ви вже потім змір­куєте, чи буде моє виховання йти по комуністичній лінії, чи ні...

Сказав так, щоб вийшло найповажніше, не зупиняю­чись над змістом своїх слів, оскільки не рахувався зі своєю співбесідницею: що там з тією міщанською дитиною встря­вати в дискусії? Але вже потім, ідучи додому, задумався.

"Воно, знаєте, Ігорю Олександровичу, — почав мовчаз­ну розмову сам із собою, — здебільше всі юнацькі плани кінчаються великим пшиком. Але... Ну, ви ж самі бачите, що професорської катедри, з якої ви могли б виховувати тисячі вихователів, в існуючих обставинах не досягнете. Отже, чи не вдоволитеся ви, замість катедри, звичайним собі столом у міщанській хаті, а, замість сотенної авдиторії, — одинокою слухачкою, ім'я якій — Марія Григорівна Кобзаренко? Зважте, що вона — майбутня учителька, себ­то, особа, яка має виховати впродовж свого життя тисячі людей. Справді варта праці, щоб нею зайнятися, тим біль­ше, що вам тут ніяка небезпека не загрожує й що така на­года може скоро не трапиться вам у житті. Ану, спробуй­те!.."

Дитинно-ніжний, невловимо-пахучий, ще морозний, але вже виразно весняний вечір хвилював і одночасно роз­чулював, зроджуючи бажання — робити щось гарне й від­важне.

"Остаточно, чому іронізувати? — думав далі Березовський. — Яка б та Маруся не була, але вона є людиною. І, хоч би вже саме тому, щоб не віддати її Марксові, мушу нею зай­нятися. Так, так, мушу! Адже взявся її вчити й тому переді мною тільки два вибори: або ще глибше втовкмачувати їй в голову всякі "марксо-ленінські психології", або відкрити очі на правду. Третього вибору нема. І, — хто зна? — може ще з неї якраз толк буде. Тільки треба розширити кругозір, вказати мету в житті, навчити критично ставитися до дійсности, думати самостійно, а не жити татовими поглядами"...

Таке і всяке інше думав Ігор, а врешті навіть пройнявся своєю ідеєю й уложив собі менше-більше приблизний план, що має робити.

Він нічим не зрадив своїх намірів дівчині, але послі­довно заходився над їхнім здійсненням. Добросовісно з'яв­лявся майже щодня в Кобзаренків, довго сидів з Марусею, терпеливо товк з нею поточні предмети, але розглядав ре­чі у двох площинах, — з точки зору об'єктивности і здо­рового глузду і з точки зору комуністичного, — викривав тенденції перекручення й фальсифікації фактів, висміював безглузді твердження і голослівний догматизм, підкреслюючи на кожному кроці:

— Оце, Марусю, що я вам сказав, не записуйте, а за­пам'ятайте для власного вжитку і нікому не признавайтеся навіть, що ви це знаєте. В наших умовинах не терплять людей, які знають більше й інакше від того, скільки і як їм наказують знати. А для "експорту на іспитовий ринок" ви собі запишіть і вивчіть таке...

Спочатку він був дуже вдоволений своєю ученицею, бо наївна й малорозвинена дівчина, просто приголомшена його знаннями й розумом, німо дивилася на нього широко відкритими очима, в яких малювалося повне довір'я і по­сунений до обожнювання подив, слухала, затаївши віддих, і боялася повернутися. А він, переконаний, що його слова падають на вдячний ґрунт, з репетитора і педагога виростав на артиста й промовляв, як Цицерон.

Однак дуже скоро він набрав переконання, що, хоч як захланно ковтала кожне його слово Маруся, хоч як пильно його слухала, вся його красномовність і всі аргументи не за­лишають на ній ніякого тривкішого враження і не виклика­ють бажання дізнатися чогось більшого. Бо, як лишень кін­чалася лекція, дівчині відразу повертався її звичайний ла­гідно-байдужий, навіть сказав би тупий вираз очей і об­личчя. Вона вставала від столу й бралася до хатньої ро­боти, а від її недавнього захоплення не залишилося й най­меншого сліду.

Минув тиждень, минув другий, минув і місяць, а все було точнісінько так, як і першого дня: Маруся зустрічала його на порозі їдальні, неодмінно просила випити склянку чаю й частувала сушеними яблуками; потім сідала за стіл і докладно переказувала все вивчене з попередньої лекції. Коли приходив з роботи Кобзаренко, подавала вечерю, за якою сиділи мовчки, по вечері збирала й мила посуд і, або ще вчилася трохи, або сідала з якоюсь роботою, слухаючи (або й не слухаючи) розмов Ігоря з батьком. На кінець відводила Ігоря до хвіртки, казала "добраніч" і верталася до хати. Так було день у день без ніякісіньких винятків і найменших змін. Дівчина скидалася на тих, що своїм спо­коєм наганяють нудьгу, а одноманітністю можуть довести до розпуки. Ігор нераз аж дивувався, що вона така проста, така нецікава і така поверхова. Здавалося, що її можна бу­ло збагнути до кінця з першої ж години знайомства, після якої вже більше нічого не лишалося для розгадування, чи пізнавання. Що можна було про неї сказати? Молода, гар­на, здорова, добра, щира, пильна і працьовита. Все. Якась абстрактна схема людини, виповнена добрими прикмета­ми. Березовський волів людей з дефектами, але конкретні­ших, позначених рисами особовости. У Марусі якраз цього недоставало. Вона була чимсь аморфним і розпливистим, мов протоплазма. І, намагаючись скласти собі про неї пев­не уявлення, Березовський доходив до парадоксу, що найхарактернішою її прикметою є саме відсутність усяких характерних прикмет. Звідси він доходив до іншого парадок­су, що пізнати Марусю — значить пізнати форму безформного, чи вловити суть безсуттєвого. Чи ж дивно, що дівчина так легко улягала стороннім впливам? Справді цікаво, але Ігор не міг запримітити, щоб в ній жевріло якесь внутрішнє життя, хвилювали якісь питання, порива­ли якісь мрії, чи плани, манила якась мета. Вона ніколи не говорила про своє майбутнє, ані не зраджувала ніяких ба­жань, а, коли Ігор заводив розмови на ці теми, казала, що кожна робота має свої приємні й неприємні сторони, або взагалі не казала нічого. Вчилася, правда, пильно, засвою­вала подавані відомости, починала орієнтуватися серед ра­ніше їй зовсім незрозумілих понять, навіть краще могла висловлювати свої думки, але це було зовсім не те, чого сподівався і чого хотів би Ігор. Вона вдоволилася тим, що почула і що записала, але ніколи не брала під сумнів по­чутого, ніколи не виявляла бажання дізнатися більше від того, що чула, а вже найменше — подумати над чимсь са­мостійно.

Дивлячись на неї, Березовський не раз відчував роздратовання, а поруч з тим у нього росло й кріпло бажання — таки довести до кінця думку, яка прийшла йому до го­лови по першій лекції, коли вертався додому, вдихаючи ніжно-ранні запахи молодого весняного вечора. Чи ж би й справді йото педагогічний талант потерпів поразку при першій же спробі з оцією міщанською дівчиною?

Одного разу він спитав:

— Вам, Марусю, дає якусь користь моя допомога, чи ні?

— Звичайно! — якось надмірно-гаряче відповіла вона й густо почервоніла. — Хіба ж не бачите, що я починаю прозрівати, мов те сліпе кошеня? — додала стишеним го­лосом.

Ігор зацікавився:

— Справді? Зараз ми це перевіримо. — Скажіть мені тоді, скільки буде три плюс два?

— П'ять звичайно — здивовано відповіла вона.

Ігор вдав обуреного й грізно нахмурився:

— Тільки п'ять?! Отак без нічого, самих лишень п'ять, товаришко Кобзаренко? І ви, даючи мені таку безкласову відповідь, ще смієте твердити, що починаєте прозрівати?! Та ж ви тепер ще сліпіші, ніж були тоді, коли, вихолощу­ючи класову суть предмету, змушували вашого чесното радянського викладача дати вам буржуазне визначення "психології взагалі"! Ваше "п'ять" — це аналітична, без­класова, шкідницька відповідь! Слухайте сюди: Три плюс п'ять, згідно з законами матеріалістичної діалектики, бу­де п'ять кінців червоної зірки, що символізують собою п'ять частин світу, на яких має запанувати диктатура про­летаріату! Розумієте? Тепер скажіть ще, який процес ма­ємо, коли поставимо на вогонь повний казан снігу, а з ньо­го одержимо чверть казана води?

— Процес топлення — переходу твердого тіла в рі­дину — все ще не розуміючи жарту, боязко відповіла дів­чина.

— Знову у вашій відповіді вихолощена класова суть! — грав далі комедію Березовський, справді десь у глибині душі трохи лихий на свою недогадливу ученицю, яка не могла вловити такої очевидної іронії. — За цю класово-безхребетну відповідь вам, товаришко Кобзаренко, треба поставити "дуже погано"!.. Слухайте ще раз: коли поста­вимо на вогонь повний казан снігу, а з нього одержимо чверть казана води, то тут зустрінемо наявний доказ трьох основних законів діалектичного матеріалізму. Перший з них, як вам повинно бути відомо, є закон єдности проти­лежностей: отже, холод снігу поєднався з протилежним собі теплом вогню; другий закон — переходу кількости в якість: був повний казан білого, чистого і холодного снігу, а стане чверть казана безбарвної теплої води і трохи бруду на дні казана; врешті, третій закон — закон запере­чення заперечень: кожен, хто має трохи олію в голові і не носить партійного квитка в кишені, заперечить вам і назве це абсурдом. Але й ви тоді за тим самим законом запере­чення заперечень перечте з подвійною силою. Аргументів довго шукати не треба — ось вони: "дурень", "невіглас", "ревізіоніст" і "ворог народу", а останній і найбільше пе­реконливий — донос в НКВД. Оце і буде повна класово-матеріалістично-діалектична відповідь про казан снігу, по­ставлений на вогонь. А ви: "Процес топлення"... — пере­кривив на останок.

Маруся спочатку слухала пильно, приймаючи його слова поважно, і лишень під кінець зрозуміла, що він кпить. Зіскулилася й сиділа мовчки, пригноблено кліпаю­чи очима, звогченими не то жалем, не то соромом.

Березовському стало її шкода.

— Я плету вам дурниці, Марусю, — сказав м'яко. — Але Маркс із тим своїм прикладом на волосі і бороді[9] виглядає ще більшим ідіотом, а все ж його "доказ" примушують приймати, як найсвятішу істину.