Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Ґроссбах тим часом пояснював усе, що бачили, і оповідав про місто.

Сан Павло засноване 25 січня 1554 року за часів першого генерал-ґубернатора на Брази­лію Томе де Соуза. Тоді отець Мануел де Нобреґа, провінціал оо. Єзуїтів на Бразилію, вислав на незаселену високорівню, що лежала між річками Тамандуатей і Анянґаґау, тринад­цять оо. єзуїтів з метою основання місійної ста­ниці, котра б мала на меті навернення індіян на християнську віру. Вислані місіонарі збуду­вали примітивну капличку і 25 січня 1554 року відправили в ній першу Службу Божу, на яку прибула велика кількість диких індіян. Через те, що Католицька Церква в цей день святкує навернення Апостола Павла, він був проголо­шений патроном новозаснованої місійної стани­ці, а вслід за ним теж і новій оселі надано ім'я Сан Павло. За чотириста років маленька оселя перетворилася у величезне промислово-торговельне місто і нараховує понад два з полови­ною мільйони населення, перегнавши під цим оглядом навіть бразилійську столицю Ріо де Жанейро.

Авто минало вулиці, широкі площі, бульва­ри, віядукти, поки нарешті Ґроссбах не нака­зав шоферові затриматись, щоб показати Соколам найвищу на цілу Південну Америку бу­дову "Едіфісіо Мартінеллі". Височезний хмародер мав на горі вузеньку башту, а на башті, мов голка, стремів у небо шпиль.

— Це, — сказав Ґроссбах, — покищо найви­ща будова. Але незабаром буде скінчений ще вищий будинок Державного Бразилійського Банку.

Полюбувавшись видом цього архітектурного велетня та купивши при нагоді торбинку яки­хось дивних білих баранчиків, які, як потім ви­явилось, були звичайною смаженою кукуру­дзою, наші подорожні поїхали далі.

Гризучи зернятко за зернятком смачну "піпоку", себто ту саму смажену кукурудзу, Данко просто прилип до шиби таксівки, вдивляючись у нервовий рух вулиць.

— Ти що, Данку, — пожартував Ґроссбах, — виглядаєш індіян? Даремний твій труд, синку. Коли навіть і побачиш індіянина, то не пізнаєш його.

— Чому?

— Та тому, що всі індіяни, котрі живуть у містах, є цивілізовані, ходять убрані, як і всі інші, а деякі з них навіть покінчали університети і є висококультурними людьми. Зате в Санто Антоніо ти познайомишся зі справжніми індіянами.

— Помальованими? — живо спитав Данко.

— Ну, помальованими — ні, але не дуже то цивілізованими...

Через неповних дві години оглядання міста наші знайомі сиділи вже в літаку, котрий від­бував свою чергову щотижневу подорож до Санто Антоніо.

З висоти Бразилія видалась Данкові казко­вою країною неописаної краси. Місцевість вся була гориста і виглядала, як зібганий у грубі зморшки зелений оксамит, що мінився різної густоти тонами. Місцями з того багатого окса­миту світили жовті й червоні пропалили оброб­леної землі, місцями в глибших борозенках і зморщках блищало блакитне срібло річок та озер, місцями ті зморщки були засновані ле­генькою шовковою ватою туманів. Інколи хма­ри закривали землю, інколи вітри зривали густу запону, і тоді показувалися нові краєви­ди: мініатюрні будиночки осель, червоненькі або зелені гусенички поїздів зі зворушливо ку­черявими хвостиками диму та череди худоби, що виглядали, як розсипані зернятка вервички.

Данко, сидячи прив'язаним попід пахи у бать­ка на колінах, то виглядав у вікно, то звертав­ся до Ґроссбаха з різними питаннями:

— А в Санто Антоніо є українці?

— Ні, нема ні українців, ні німців. Є там тільки один "європеєць" Самір, та й той турок, — відповів Гроссбах і розсміявся над власним жартом.

— А хто ж там живе?

— Є там кілька муринів, пара індіян, а решта — самі кабоклі*.

— Що це таке "кабоклі"?

— Гм... Не знаю, як тобі пояснити... Кабоклями називають загально тих людей, що живуть в лісах. Це не індіяни і не білі, а так щось середнє. Зрештою, більше подібні до ін­діян, але вважають себе великими бразилійськими патріотами. Живуть вони дуже бідно і примітивно, але заразом можуть вважатися зразками порядности і шляхетности: кабоклі не крадуть, не шахрують, високо цінять друж­бу і за приятеля готові вмерти. Але одночасно нема й страшнішого від кабокля ворога. Ко­ли його чимсь образити, то ліпше відразу втікти в світ за очі, бо інакше — смерть неминуча: або застрілить, або проб'є ножем. І це ви, сеньоре Іван, а особливо ти, Данку, мусите собі добре запам'ятати. Старайтеся з кабоклями все жити в згоді і не ображайте їх, але і не входьте в занадто дружні взаємини. Кабокльо шанує тільки тих, кого вважає вищим від себе.

— А є в Санто Антоніо школа? — знову спи­тав хлопець.

— Є. Є школа і церква при монастирі, в яко­му вже давно живе два священики, котрі ви­конують водночас ролю вчителів, лікарів, суд­дів і секретарів для всіх неграмотних.

— Я би хотів до української школи, — зітх­нув Данко, згадуючи професора Лісницького.

— На жаль, в Бразилії тепер нема ніяких шкіл, окрім бразилійських. Колись були, а те­пер уряд забороняє... І ти, Данку, хочеш, чи не хочеш, мусиш ходити до бразильської шко­ли. Зрештою, в Прудентополісі є ваші україн­ські сестри-служебниці, котрі ведуть початко­ву школу і навіть гімназію. Є там також і укра­їнський василіянський монастир і семінар при ньому. В школі й гімназії викладова мова є портуґальська, але в позашкільні години там вчать і по-українськи. Коли б між Санто Антоніо і Прудентополісом було краще сполучення, то тебе можна би було віддати туди до школи. Але, на жаль, нема доріг, і від Санто Антоніо до Прудентополіса треба їхати через Сан Пав­ло.

— Чому ж нема доріг? — здивувався Данко.

— О, сину, Бразилія молода країна, і доріг у ній мало. Під тим оглядом західня частина Парани — це правдива пустеля.

— А де є цей Прудентополіс?

— Та в Парані ж. Взагалі найбільше україн­ців є в Парані. Є їх багато і в Санта Катаріні і в Ріо Ґранде до Сул, але в Парані — найбіль­ше.

— Вибачте, пане Ґроссбах, — вмішався в роз­мову Сокіл, — а ви трохи знаєте життя наших українціві в Бразилії?

— Та так от, як кажуть бразилійці, майз оу менос[20], бо і справи часом з ними маю і в Санта Катаріні нераз з ними зустрічався.

— Ну, і як там наші люди живуть?

— Та так собі... Більшість зайнята в сіль­ському господарстві, багато в торгівлі, трохи в промислі...

— Денаціоналізуються?

— Як і всі, звичайно, потрохи денаціоналізу­ються, але в містах. По кольоніях, себто, по сільських місцевостях — ні. Головне, що їх тримає при своєму — це церква. По кольоніях є випадки, де і третє покоління, народжене вже тут, не говорить, або слабо говорить по-бразилійськи. З німцями в Санта Катаріні те саме. Найбільше відпорні на денаціоналізацію япон­ці. Ви вірите, що вони не хотіли прийняти за правду вісток про капітуляцію Японії в цій останній війні і створили організацію "Чорного Дракона", яка вбивала кожного японця, котрий відважився вголос говорити про атомові бомби, скинені на Гірошіму і Нагасакі?

— Цікаво!.. Твердий народ. Багато тут японців?

— Досить. Мають свою величезну сільсько­господарську кооперативу "Котія", котра обер­тає грубими мільйонами, мають величезні плянтації кави, зразкові птахівничі господарки, са­дять бавовну, а коло міст — все городництво у їхніх руках. Це страшна потуга в Бразилії, і з ними ніяка національна група не може зрівнятися. Сильні є німці, сильні італійці, сильні турки, чи, як вони себе називають, сирійці, але найсильніші японці.

Розмову перервав помічник пілота, який вий­шов попередити, щоб закріпити паси[21], бо літак знижується до летовища Санто Антоніо.

Погода якось несподівано змінилася, і Санто Антоніо зустріло мандрівників зливним дощем. Соколи разом з Ґроссбахом поспішили до монастиря, де їх зустріли отці Вісенте і Жозе. Во­ни радо погодились дати притулок обидвом чу­жинцям і пообіцяли навіть заопікуватись Данком на той час, поки для Сокола збудують хату.

Не дивлячись на несприятливу погоду, Сокіл мусів їхати з Ґроссбахом на місце парцеляції до лісу, а Данко залишився у монастирі. Він у дорозі простудився, дістав ґрипу, і падре Ві­сенте наказав йому лежати в ліжку і пити якісь ліки. Це було дуже прикро, тим більше, що че­рез два дні засвітило сонце, а хлопець через підвищену температуру не міг вставати. Коли Данко видужав, знову, як на злість, похолода­ло і почав падати дощ. Хоч-не-хоч, і далі довеося сидіти "в арешті".

Правда, священики дуже дбали про свого ма­лого гостя і, або сиділи з ним самі, або посила­ли до нього малих вихованців, котрі вчилися, мешкали і харчувалися в монастирі. Хлопчина спочатку почував себе дуже погано, але гнуч­кий дитячий розум скоро ловить чужу мову, і Данко, непомітно для себе самого, за тиждень вивчив кілька десятків найпотрібніших слів і з ними якось уже давав собі раду.

Вся господа монастиря св. Антонія складала­ся зі старих і нових забудувань. Церкви і влас­тивий монастир нараховували за собою багато років давности і були вибудувані з брил нете­саного каміння, сяк-так пригладженого і побі­леного всередині. Стіни були грубі, вікна ма­ленькі й заґратовані. Такий самий грубий, зло­жений з сирого каміння мур, замикав церкву й монастир невеличким двором з криницею по­середині. За цією камінною огорожею знаходи­лися школа, бурса, а далі — господарські будо­ви, всі нові, зроблені з міцних, грубих дощок, чепурні й свіжо побілені. Скла у вікнах, правда, не було, тільки самі віконниці, що відкри­валися зранку і замикали на ніч. Від старого камінного муру тягнувся далі дощаний паркан, який охороняв і шкільне подвір'я, і город, і ово­чевий садок, і стайні та хліви, — все утриму­ване у взірцевому порядку.

Все це Данко вже вспів вивчити до подро­биць з вікон горішнього поверху, при яких сто­яв нераз цілими годинами, і мріяв про те, коли нарешті йому буде дозволено побігти туди, ку­ди з вікон не засягав зір.

Сокіл тим часом побував на місці роботи, заключив вигідний для себе контракт з Ґроссбахом і, набравши партію робітників з містечка, виїхав до лісу.

Скінчилася незабаром і Данкова неволя. Од­ного теплого, соняшного ранку падре Вісенте сказав:

— Ну, Данку, ти вже, хвалити Бога, здоро­вий, і погода сьогодні гарна. Коли хочеш — пі­демо подивитися на вашу хату. Тато мені доручив припильнувати будови.

Данко дуже зрадів, скоренько зібрався і пі­шов зі священиком.

За три тижні перебування в сутінках манастирського дому він відвик уже від свіжого по­вітря і сонця.