Кропивницький Марко Лукич

Життя та творчість

  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич
  • Кропивницький Марко Лукич

Марко Лукич Кропивницький

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії. Видатний актор, режисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник-демократ, він разом із М. Старицьким, І.Карпенком-Карим, І. Франком створював літературну основу утвердження й розвитку українського театру. Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, "запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його батьків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного автора".

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. "Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці",— зазначав у "Автобіографії" письменник під кінець життя. Батько його — "чоловік труда, труда мозольного",— хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гарантувала ні моральної, ні матеріальної стійкості йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитинстві, коли він "сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью". Та освіту здобував він без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М.Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу "Микита Старостенко". То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і "жахливих" пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою "Дай серцю волю, заведе в неволю" ця п'єса викликала негативну оцінку І. Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних грунтовних авторських доробок і відзначається життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною гостротою.

Правдиве відображення нових явищ соціального життя українського села в перше пореформене десятиріччя, коли ще зберігаються відчутні залишки та живі свідки панщини і вже посилюється класова диференціація селянства, образи селян-трудівників — Семена, Одарки, Івана, наділених глибокими й серйозними почуттями, дають підстави віднести цю побутово-реалістичну мелодраму до напряму критичного реалізму.

загрузка...

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич "знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном Стюартом, Міллем, Спенсером, Молешоттом та іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея". На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті "Новороссийский телеграф" було опубліковано водевілі М.Кропивницького "Помирились" і "За сиротою і бог з калитою, або ж несподіване сватання", їхні персонажі — люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими справами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства "Руська бесіда", він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спирався значною мірою на здобутки російської реалістичної драми.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М.Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М.Заньковецька, М.Садовський, а дещо пізніше — М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий. Виставляючи твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник". Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно один з факторів розвитку українського театру, І. Франко висловил і цілий ряд претензій до автора ("Зоря", 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію твору "зайвими" сценами й персонажами. Франко відзначив як поетичність і правдивість картин у п'єсі "Дай серцю волю...", так і "сумну історію руйнування бідних людей через одного деруна, лихваря, правдивого кулака-мироїда". Образом Йосипа Бичка у драмі "Глитай, або ж Павук" відкрив Кропивницький галерею українських "чумазих" як "очень серьезное и опасное явление текущей жизни Малороссии". "Это,— писав Кропивницький,— кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества..." Викриття цього соціального явища письменник здійснює з позицій демократа-гуманіста, відкриваючи дорогу реалістичній психологічній драмі в українській драматургії. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інтересами й традиціями народу, репертуар може стати основою зростання українського демократичного театру, Кропивницький пише свої твори, виходячи саме з цих принципів. Гадаючи водночас, що широкі народні маси ще неспроможні на даному етапі (90-ті рр.) сприймати серйозне мистецтво, він шукає засобів зацікавити глядача, у якого "нерви — вірьовки, а розум дитинячий". Письменник вважав, що сценічний твір не можна будувати "цілком на психології... бо масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била..."; він вважав, що поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно "тільки обминати шарж і вульгаризми".

Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів, між якими часовий розрив нерідко розтягується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів— "Помирились" (1869), "За сиротою і бог з калитою, або ж несподіване сватання" (1871), "Актор Синиця" (1871)— переробка водевілю Д. Ленського "Лев Гурич Синичкін", "Пошились у дурні" (1875), "По ревізії" (1882), "Лихо не кожному лихо—іншому й талан" (1882), "Вуси" (1885)—за оповіданням О.Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам "Невольник" (1872) за поемою Т. Шевченка, "Беспочвенники" (1878, остаточна редакція—1898), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1882), "Глитай, або ж Павук" (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). Згодом з'являються п'єси, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному напрямі. У драмах "Де зерно, там і полова" ("Дві сім'ї") (1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1899), "Розгардіяш" (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

У 90-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — "малюнки сільського руху" ("Конон Блискавиченко", 1902; "Скрутна доба", 1906), "малюнки сільського життя" ("Старі сучки й молоді парості", 1908), "малюнки сільського каламуту" ("Зерно і полова", 1910),— інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, оскільки в них зберігається принцип сюжетного розвитку.

На відміну від Чехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній загостреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто висловлювати свої погляди, давати оцінку різним громадським явищам, подіям, вчинкам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та скорочується відстань між головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й виникнення кількох різнопланових (соціальний, моральний, побутовий) конфліктів, які співіснують паралельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один вузол, дістаючи спільну чи принаймні одночасну розв'язку.

1 2 3