На мою думку, око дракона та сльоза у ньому набувають роль своєрідного дзеркала, у якому лицар Лаврін бачить своє відображення: "Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього", він починає розуміти, що "Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв'язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив?". Лаврін так і не стає вбивцею дракона, але переосмислює своє життя. Дракон помирає, але говорить лицарю "Дякую".