Про те, що Петро подолав відчай і сприймає життя в усій його повноті свідчать такі деталі: дядьку Максиму здавалося, "що ця могутня імпровізація, яка так вільно лилася з душі музиканта, раптом урветься, як раніше, тривожним, болісним запитанням, що відкриє нову рану в душі його сліпого вихованця", але цього не стається, бо "звуки росли, міцніли, повнішали, ставали владнішими, захоплювали серце об'єднаної й завмираючої юрби"; згодом Петро починає грати пісню сліпих, але це не прохання милостині, не жалісний зойк, а нагадування щасливій юрбі про правду життя. Дядько Максим зрозумів, що Петро тепер не зациклений на муках свого життя, на своїй сліпоті, а відчуває людську радість і горе, вміє "нагадати щасливим про нещасних".