Подумайте, підтверджує чи спростовує цей епізод чутки про божевілля принца.
Гамлет під маскою божевілля кидає в обличчя лицемірам ту дошкульну й гірку правду про них, якої за інших обставин не зважився б, мабуть, їм висловити – хіба що поділитися нею з другом Гораціо. Гамлет обрав подобу правдомовного дурника, хоча раз по раз наражався на небезпеку викриття, що звело б нанівець саму можливість здійснення його замірів. Герой вдається до цього, бо ним рухає не просто жадоба помсти за вбивство батька, він мститься за вбивство ідеалу, живим втіленням якого був його батько. Загальне враження від розмови Гамлета з Полонієм таке ж, як у останнього: божевіллю часом так щастить влучно висловитись, що розуму й здоровому глуздові годі й пробувати. Гамлет обігрує в розмові теми чесності, про дочку Офелію, про старих людей, про відхід з протягу в могилу, про те, з ким (чим) Гамлет найохочіше б розлучився. Гамлет мимохіть висловлює кілька мудрих спостережень, глибоких за змістом думок. У розмові з Розенкранцем і Гільденстерном Гамлет називає Данію в'язницею. Принц розуміє, що вони з'явилися не за власним бажанням, а за наказом короля і королеви.