Ментор, чуючи здобич і вгадуючи навіть, де вона, крутився по воді, захлинався, пирхав. Але він не вмів пірнати.
Деякі собаки перепливали через річку, обнюхували протилежний берег, але, відчувши, що сліди там зникали, поверталися назад.
— Вони тут — їм нікуди було втекти.
— Кляті хами у воді сидять: вони це вміють робити.
— Що з хамами станеться! Вони, як хохуля, і в воді можуть жити.
— А чи не поскакали вони, пане, на конях? Я бачив, як вони помчали в степ.
— То самі коні, без людей: я сам бачив.
— Все ж треба, пане, спіймати княжих коней: його мосць князь дуже дорожить ними.
— Знаю! Хіба ж так відшмагав за них нашого брата шляхтича!
— Коней і пан Сондач із своїми жовнірами піймає.
Коли б переслідувачі наших втікачів уважніше дивилися на воду, вони б побачили, як в одному місці тремтіла й ходором ходила по воді суха очеретинка, що стояла сторчма, як вона нахилялася, знову ставала, як виходили з води бульбашки... Вони побачили б, як очеретинка вискочила з води, покружляла на місці й тихо-тихо попливла вниз.
— Ні, це чорти, а не люди,— справді, у воду впалиі
— Та вони, пане, потонули, напевно.
— Не можна ж не захлинутися: стільки часу під во< дою!
— Цих клятих схизматиків ні вогонь, ні вода не бере?
— А! Он одного коня спіймали — ведут...
— Як він хвицається!.. Наче скажений, далібуг, скажений...
В цей час у воді, на тому місці, де недавно вискочила суха очеретинка, щось заборсалося, заплескало водою... Показалася рука, голова... Собаки загавкали й кинулися у воду.
— Бачив пан? Там щось із води показалося...
— Рука... голова... волосся...
— Де пан бачив?
— Он там, де Огар шукає.
Але там знову нічого не було видно: руки й волосся зникли під водою... Собака крутився на тому місці й скавучав.
— Треба, пане, пошукати там.
— Роздягнися, Яцеку, поштрикай там шаблею. Один жовнір роздягнувся і побрів у воду, тримаючи
поперед себе шаблю. Раптом він спіткнувся об щось і злякано кинувся назад.
— Єзус-Марія, там щось лежить м'яке...
— Ну, тягни, з води — побачимо.
-— Як же, пане?... Воно... може, воно...
— Тягни, собачий сину, бо палашем нагодую!
Ядек, бурмочучи молитву, побрів знову, нахилився, намацав щось і потяг. Хутко з води показалася холоша синіх штанів, чобіт...
— Тягни, Яцеку, тягни!
Показалися руки, бліде обличчя із заплющеними очима... Це був Хведір Безрідний. Собаки обнюхували його й вили.
Усі наблизилися до утопленика, що лежав на березі головою до води, розкинувши руки.
— А! Це друкар з княжої друкарні... Потонув, бідний хам...
— Не втікай... Туди схизматикові й дорога...
VIII
Упевнившись, що схизматики потонули, чим самі себе належно покарали, і кинувши тіло Хведора Безрідного на потраву звірині й птахам, загін міських козаків на чолі з легковірними панками рушив у інший бік розшукувати втікачів, а головне, щоб упіймати панських коней, за яких так перепало благородним спинам палацової шляхти.
Коли загін зник з очей, очерет в одному місці заворушився, і з води показався спочатку червоний, весь намоклий верх козацької шапки, а потім і вусате обличчя запорожця. Січовик, озирнувшись навколо і не побачивши своїх переслідувачів, характерно свиснув, висловлюючи тим свистом і подив, і презирство:
— Фю-фю-фю! Втекли, крутивуси!..
Побачивши на березі бідного друкаря, він швидко виліз із води, тягнучи за собою мокрі важкі сакви й довге ратище списа.
— Хлопці! Хлопці! Годи вам воду пити!— гукнув він товаришів.
У різних місцях з'явилися з води голови — обличчя бліді, посинілі.
Запорожець кинувся до друкаря і, підвівши його з землі, почав сильно трусити.
— Захлинувся хлопець, та, може очутиться...
І Грицько, і Юхим вийшли з води. Вони тремтіли всім тілом.
— Потонув?— питали вони боязко.— Як він сюди потрапив?
— Годі розпитувати! Беріть за ноги — потрусимо його!
№
Друкаря почали трусити. Мало-помалу посиніле обличчя почало набирати живішого кольору.
— Трусіть, гарненько трусіть! Він трохи теплий. Незабаром з утопленого ринула вода ротом і носом...
— Годі! Оживає.
Йото поклали на траву. Нещасний розплющив очі.
— Холодно!— було його першим словом.
— Добре! Зараз буде тепло.
Запорожець метнувся до саков, дістав звідти боклажок з горілкою і срібний корячок.
— Оковитонько! Матінко рідна! Визволяй!
Він налив корячок і, ставши навколішки, підніс його друкареві.
— Посадіть його, хлопці,, підведіть!
Друкаря підвели трохи. Зуби в нього цокотіли, як у пропасниці. Запорожець приставив корячок до його посинілих губів.
— Пий, хлопче, пий одним духом до дна.
Друкар насилу випив, закашлявся. Обличчя його стало оживати, щоки порожевіли.
— Добре, друкарю, зараз встанеш!—заспокоював його запорожець.
Він налив собі й перехилив під мокрі вуса. Налив товаришам, і ті випили.
— Добре! Вип'ємо, браття, по другій! Встромимо списа в душу!
"Встромили" ще по разу — і всі ожили. Друкар сидів на траві і позирав навколо посоловілими очима: він, очевидно, не пам'ятав нічого, що з ним сталося.
— Як це ти, друкарю, виліз із води?— спитав запорожець.
— Не знаю,— одказав той, похитуючи головою.
— Напевне, води обпився,— зауважив Грицько,— і я, матері їй лихо, багато пив і мало не луснув... Ще спасибі, що тарані добре наївся, то й у воді пити хотілося.
— А мене чортів рак за вухо вщипнув, я мало не крикнув,—докинув Юхим.
Запорожець за звичкою поліз було в кишеню, витяг звідти кисета й люльку, щоб після довгого сидіння під водою і після двох чарок горілки затягтися, та, побачивши, що й з кисета вода тече, і в люльці вода,і трут мокрий, і сам він увесь мокрий, як миша, так і ухопився за чуба.
— А стонадцять кіп чортів з горохом! О, щоб вас, чортових крутивусів, чорти редькою по п'ятницях били!
юз
Щоб ваші матері їжаків родили проти шерсті! Щоб вам подавитися дохлим мерзлим собакою, щоб він у вас в поганохму пузі млів і тлів!
Вилаявшись вволю і розваживши цим хоч трошки козацьку душу, він одразу ж зірвав кілька широких листків лопуха, розклав їх на сонці, висипав на них підмочений тютюн, накинув на сухий сучок ліщини клапоть мокрого трута, потім почепив на кущі мокру шапкку, зняв чоботи, штани, сорочку, все це порозвішував на сонці й лишився таким, яким піп, отець Данило, вийняв його колись з купелі.
— Роздягайтеся, хлопці!—скомандував він.— Тепер і так тепло.
Товариші й собі пороздягались. Друкар після горілки зовсім оклигав.
Із саков витягли намоклий хліб, в'ялену, теж намоклу, рибу і почали все це сушити на сонці, що не лінувалося виконувати покладені на нього козаками обов'яз* ки: воно пекло так, як тільки здатне пекти в степах південної Русі.
Молоді втікачі, рятуючись від спеки та щоб швидше перебути час, почали купатись у тій самій річці, в якій вони нещодавно ховались від погоні. Тепер, навчені недавнім досвідом, вони вигадали дуже корисну для їхньої мети гру, яку й назвали очеретянкою. Гра полягала в тому, що, вирізавши собі знову такі очеретинки, з допомогою яких їм пощастило врятуватись від переслідувачів, вони по жеребку ховались у воді, той, кому припада. ло ховатися, брав очеретинку в рот і пірнав з нею у воду, а товариші повинні були стежити за ним на поверхні річки й додивлятися, де з'явиться з-під води кінчик очеретинки.
Сонце тим часом робило своє діло. Розвішаний одяг втікачів воно вже майте висушило, тютюн теж підсох добре, трут займався, і запорожець, чепурно одягнувшись, розпустивши свої широкі, як запорозька воля, штани й запаливши люльку, здавався цілком щасливим.
— Нумо, хлопці, тепер у дорогу!— сказав він, поглядаючи на сонце.— Сонечко ще високо, до вечора чимало степу пройдемо, а ввечері одпочинемо годину-другу та й знову у дорогу на всю ніч.
Одійшовши трохи від місця стоянки, запорожець зійшов на найближчу могилу, обдивився степ своїми зіркими звичними очима на кілька верст навкруги і, впевнившись, що степ вільний від польських розвідників, звелів рушати далі.
Степ наче завмер і здавався ще безмежнішим і дикішим. Вони перетнули славнозвісний Чорний шлях, яким не зважувалися йти, бо остерігалися зустрітись з польськими гінцями, які часто їздили до Криму, або з купецькими караванами, котрі конвоювала озброєна сторожа. Наші втікачі йшли по павий бік Чорного шляху, місцями ,очевидно, дуже добре знайомими запорожцеві.
— От якби коні в нас не повтікали, добре було б! — жалкував Грицько, несучи сакви з боклажком.
— Еге! Коли б коні, то й Хома з Яремою вміли б їздити!—процідив крізь зуби запорожець, посмоктуючи люлечку.
— А що, спіймали їх ляхи?—зацікавився Юхим.
— Еге! Ловила баба воду решетом,— відказав запорожець,— Я їм такого терну дав, що вони, мабуть, і тепер літають по степу, коли не дали дуба.
Надвечір втікачі зупинилися в невеличкій балці, недалеко від Чорного шляху, де, як це відомо було запорожцеві, можна було знайти криницю з холодною джерельною водою. Вони попоїли, напилися холодної води й полягали спати тут-таки в балці, у густій траві, де їх нелегко було знайти.
Встали вони, як зійшов місяць, і знову рушили в дорогу.
Ніч була надзвичайно Гарна. Місяць уповні, піднявшись високо, здавалося, стояв, зачарований чудовою картиною ночі. Він був майже зовсім білий, якоїсь срібно-молочної барви, і цим сріблом обливав безмежний степ, який здавався чимось казковим, сповненим таємничих чарів і видінь. Грицькові таки здавалося, що от-от він побачить, як облита сріблом з цього великого сріб-нрго вікна в небі баба Вівдя, на весь Острог відома відьма, в самій сорочці, розхристана, з розпущеною косою, пролетить на мітлі над цим чарівним степом, а за нею на ослоні промчить коваль Шкандибенко, якого вона причарувала... Глянув на місяць, і йому здавалося, що він насправді бачить, як там брат брата вилами коле, і йому захотілося крикнути на весь таємничий степ: "Не коли, чоловіче,— гріх!.." То йому здавалося, що ось-ось у це вікно на небі хтоСь вигляне на землю, на цей тихий, посріблений білим промінням степ, і закричить: "Куди ви, хлопці, йдете?.." То здавалося, що воно закричить іззаду, де-небудь за спиною, і Грицько оглядався назад, і там здавалося все ще більш таємничим і безмовним... Причувалось, ніби трава шепочеться й тирса лепече дитячими голосами: "Не топчіть мене, хлопці, бо мене ще ніхто не топтав..." Десь сюрчали нічні польові цвіркуни, ніби когось застерігаючи: "Го-го-го-го! Он хтось іде степом — стережіться, не показуйтесь..." У шелесті трави під ногами чулося щось таємниче: чи то русалка косу чеше при місяці й тихо сміється, ЧИ ТО ГІІД землею хтось тихо плаче...