Гайдамаччина

Мордовець Данило

Данило Мордовець

ГАЙДАМАЧЧИНА

(1730–1768)

Історична монографія

ВІД АВТОРА

Предметом більшої частини своїх історичних розвідок, як вже неодноразово помічено у пресі, я обирав переважно темні сторінки з історичного минулого російського народу. Я мав підстави віддавати перевагу цим темним сторінкам перед світлими, по-перше, тому що перших, на жаль, в історії російського народу — саме народу, а не держави — набагато більше, ніж останніх, по-друге, тому що без них російська історія завжди була б неповною, незакінченою книгою, картиною без тіней, барв і достатнього освітлення.

Однак "Пугачівщина", "Гайдамаччина", історія усіх політичних самозванств і діянь отаманів та розбійників численних зграй понизової вольниці, як поволзької, так і подніпрової, що не можуть не обурювати морального почуття людини, вносячи темний колорит і часом брудні фарби у прожиті російським народом історичні епохи, не можуть все ж таки залишитися чорною плямою на сторінках його історії.

Я вже мав честь висловлювати у своїх історичних монографіях глибоке переконання, що народ, який, при несприятливих життєвих обставинах, виділяв з-поміж себе Пугачових, "монстрів" Замітаєвих, "головних розбійників" Шагал, Богомолових, Ханіних, Залізняка, Гонту та всю масу понизових розбійників, цей народ, років через вісімдесят, через три-чотири генерації, здатний вже виділяти з-поміж себе благородних представників до всіх сфер державного та громадського життя — до сфер літературної, службової, на полі широкої комерційної діяльності, на земську справу, до судового мирового інституту, і представники ці, правнуки і нащадки тих, хто брав участь у "Пугачівщині", "Гайдамаччині", у цих масових історичних вбивствах, нині заправляють громадськими та іншими, вельми складними справами не гірше інших шанованих історичних діячів минулих епох.

У своїх роботах я виходив з того переконання, що тільки у порівнянні з минулими століттями можуть рельєфніше виступати кращі сторони нашого часу, якими ми хотіли б пишатися перед нашим минулим, і, тільки співставляючи темні й світлі явища у житті російського народу, можна побачити пройдений цим народом шлях і як він був пройдений. Тому, з’ясувати повною мірою історію відомої хвороби у державному організмі, написати, так би мовити, лікарняний лист народу за прожитий ним час і показати цей народ у більш здоровому стані — це має бути чи не першим завданням для історика нашого часу та його моральним обов’язком.

Саме такими міркуваннями автор "Пугачівщини", "Гайдамаччини", монографій про політичні самозванства та понизову вольницю виправдовує свою переважну увагу до найбільш темних явищ з нашого минулого. Саме цими причинами він пояснює і переважну увагу не до імен героїв, полководців і державних діячів, чиї заслуги і без нього досить поціновуються істориками, а до знеславлених історією імен політичних самозванців та розбійників, з їхніми отаманами та єсаулами, і гайдамаків, з їхніми "ватажками" і названими "батьками".

Ця історична монографія — "Гайдамаччина" — підлягає загальному визначенню моїх історичних досліджень — "Політичні рухи російського народу" (що мають бути виданими найближчим часом), через те, по-перше, що й в попередніх дослідженнях, як і в "Гайдамаччині", з’ясовуються аналогічні рухи російського народу як на Волзі, у Пугачівщину і у розпалі діянь понизової вольниці, так і на Дніпрі — в останньому політичному спалаху південно-російського народу, який "уманською різнею" закінчив свої ненормальні політичні стосунки з поляками та поклав край історичним рахункам з ними; а по-друге, тому що рух народу у Поволжжі і у Подніпров’ї був викликаний одними і тими ж історичними та фізіологічними умовами життя російського народу обох половин нашої великої вітчизни, східної та західної.

С.-Петербург. 1 червня 1870.

Розділ I

Кривава народна смута, відома під назвою пугачівщини, завжди здаватиметься неповною картиною великого руху народних мас другої половини минулого століття, якщо не буде співставлена з іншою, не менш кривавою смутою, майже у той самий час затіяною другою половиною російського народу, хоч і значно меншою, і на іншому краю російського царства. Ми говоримо про народний рух, відомий під назвою "коліївщини" або "гайдамаччини", заключним актом якого була знаменита "уманська різня", що має повне право посісти таке саме помітне місце в історії масових людських злочинів, як "Варфоломіївська ніч" і "сіцілійська вечірня".

Історія гайдамаччини має таку саму причетність до історії пугачівщини, як історія південно-російського народу до загальної історії Росії. Російський народ, внаслідок етнографічних та історичних причин, був розбитий на дві великі половини, з яких одна стала відома в історії як великоросійська гілка російського народу, а друга — малоросійська, і внаслідок тих самих причин обидві половини довго жили окремим політичним життям, допоки не возз’єднались остаточно у минулому столітті.

Хоча та й друга половини російського народу жили під різними історичними умовами і кожна виробила для себе відповідні цим умовам державні форми: перша — монархічні самодержавні з успадкуванням влади, друга — республіканські на виборних засадах, поставлених в основу політичного існування держави, однак і в тій, і в іншій державі, і в монархічній, і в республіканській, ядро населення складали люди невільного стану і життя цих невільних мас, при діаметрально-протилежних формах правління, мало досить помітну схожість й в тій і в другій половині Росії. Схожість ця, у свою чергу, призвела до однакових проявів народного духу і там, і тут і при тому майже одночасно, тому що і там, і тут було однаково важко жити невільним класам, власне, народу. І там, і тут народ, поставлений у важкі умови залежності, заявив про свої страждання кривавим протестом проти тих, від кого він залежав і його вважав винуватцем своїх страждань. У Великій Росії, власне по південно-східних її околицях, пригнічений народ різав поміщиків і чиновників (пугачівщина і понизова вольниця), у Малій Росії, теж по околицях тільки південно-західних, він різав поміщиків-поляків та євреїв (гайдамаччина, коліївщина і, власне, уманська різня). Останній, найстрашніший спалах гайдамаччини, співпадає з 1768 роком, з тим роком, коли у другій половині Росії найпомітніше визначилися руйницькі дії понизової вольниці, що закінчилися пугачівщиною і розбійницькими прохідками "чудовиська" Замітаєва вздовж Волги та Каспійського моря.

Як пугачівщина, так і гайдамаччина є природним і неминучим продуктом невдало складеного політичного устрою обох половин російського царства — і монархічної, і республіканської. Тільки до цих пір історики помилково розуміли, в чому саме полягали причини незавидного стану південно-російського народу і, внаслідок цього, хибно тлумачили і самий виток народних рухів, які завершились уманською різнею.

Давно прийнято за незаперечну історичну істину, що південно-російський народ було доведено до політичної, так би мовити, безвиході нерозумністю польського панування на Україні. Усі одноголосно звинувачували польських панів у нелюдському ставленні до народу, в абсолютизмі права, як економічного, так і громадського, яке пани нібито так жорстоко застосовували до своїх південно-російських селян. Звинувачення ці стали ходячими фразами, однак, правди у них лише наполовину. Письменники, для яких російські інтереси ближчі за інтереси польські, усю вину у нещастях південно-російського народу складають на поляків. З свого боку, письменники, для яких польські інтереси дорожчі від російських, відводили від себе ці звинувачення і звалювали їх на самий південно-російський народ і на козацтво. Як ті, так і інші письменники керувалися у такому випадку відгуками близько зацікавлених у справі сторін. Перші писали переважно на підставі історичних документів, залишених нащадкам стороною їм більш близькою, зі слів і паперів південно-російських історичних діячів, які не скупились на звинувачення своїх ворогів; другі писали зі слів і паперів, залишених саме цими ворогами. Природно, що південно-російські історичні діячі говорили тільки про те, скільки зла заподіяли південно-російському народу "вражі ляхи", і при цьому промовчали про те, скільки зла заподіяли цьому народу вони самі, їхні сподвижники і поміщики. А що вони багато зла заподіяли південно-російському народу, — це незаперечна істина, хоча про це ніхто з них і не згадував, а за ними, само собою зрозуміло, не згадують й їхні історики.

Ось на цей бік історії південно-російського народу у XVIII столітті ми й маємо намір звернути особливу увагу, тому що досі усі історики залишали його в тіні, і на подив ми побачимо, що не в усьому винні поляки, але що, до половини XVIII століття, південно-російський народ був доведений до безвиході своїми власними законами, своїми власними порядками і в особливості своїми власними владою і поміщиками: не все душив лях, а й свій рідний брат, який піднявся і розжився за рахунок іншого, меншого брата. Ми за необхідністю маємо переконатися, що багато з південно-російських історичних діячів минулого століття, які досі вважалися героями і мучениками за свободу свого народу, постануть у зовсім іншому непривабливому світі: герої перетворяться на грабіжників , а мученики за народ — в мучителів цього народу, який, був би він більш далекоглядним, повісив би цих самих героїв та мучеників на одній осині разом "з ляхом, жидом і собакою", як це він робив під час уманської різні.

Пояснити страшне кровопролиття, зроблене гайдамаччиною, звірством запорозького козацтва, яке при своєму політичному здиханні, востаннє захотіло погуляти на могилах панів і жидів, було б так само недалекоглядно, як, пояснювати початок і страшний характер пугачівщини якимись інтригами та появою самозванця. Так само було б несправедливо приписувати південно-російській голоті звірячу кровожерність, властиву його особистому характеру і темпераменту. Звіряча кровожерність у цілому народі, як і в окремій людині, викликається надто сильними причинами, і при тому тимчасовими, але далеко і не завжди темпераментом. Темперамент південно-російського народу і в XIX столітті, без сумніву, залишився таким, яким був і в XVIII, а між тим цей народ не спричиняє ні з того, ні з сього поголовної різні, не зазнає епідемії вбивств і грабунків, як це було рівно сто років тому: і в 1768 році він був таким самим тихим, покірливим і поетичним народом, яким є і в 1868 році, і в 1768 році великоруський брат дорікав йому за апатію і лінощі, як дорікає і в 1868 році.

1 2 3 4 5 6 7