Сагайдачний

Мордовець Данило

Це було дуже давно.

Того року, з якого починається строката історична іканина нашої розповіді, руські люди, тепер такі впевнені в майбутньому своєї безмежної землі, не знали ще, чи зміцніє на цій спустошеній розрухами землі "благоквітуча галузь благородного кореня" і подарує їй мир та щастя, чи знову прийде польський і литовський люд і настане на Русі іноземне панування. Не відав і польський і литовський люд, "чи зіллються слов'янськії джерела в Руськім морі, чи висохне воно" і "злота вольносць польщизни" затопить собою болота "московського барбаржиньства" 1 і "українського хлопства". А найменше за всіх могло провидіти українське "хлопство", яка фатальна роль випаде на його долю в прийдешній історії двох найзначніших представників незалежного тоді слов'янства — Москви і Польщі.

Було це навеєні 1614 року.

Вниз по Дніпру, вище порожистої його частини повільно на веслах пливли козацькі чайки, на яких, наче пишний мак, або волошки й чорнобривці в городі, рябіли під вранішнім промінням сонця червоні верхи козацьких шапок, жовті, як достиглі дині, штани на різнокольорових очкурах і з різнобарвними поясами, яскраві стрічки в комірах сорочок і голубі та зелені вилоги на кунтушах. Чайок було з десяток, і на невисокій щоглі кожної з них тріпотіли, маяли й лопотіли в повітрі довгі, яскраві, всіх кольорів стрічки, ніби над козацькими чайками розвівались дівочі коси коси невидимих українок, що проводжали козаків у далеку дорогу.

Передня чайка була прикрашена найпишніше. На носі в неї на червоному древку був прикріплений голубий прапор із зображенням на ньому козака, що мчить на коні, і вишитим сухозліткою написом великими літерами:

1 Варварства (польськ,),

Куди схоче, туди й скаче, Ніхто за ним не заплаче.

Із задніх чайок часом чути було швидше журливий, ніж веселий спів. Усіх слів не можна було розібрати, долинали лише деякі з них: то "пливе човен, води повен", то "дівчина плаче", то "клич, мати, вечеряти", "козак молоденький", "далека дорога", "турецька неволя". Слів пісень не можна було розібрати, бо там десь нижче, зовсім недалеко, щось ревіло й стогнало, ніби та хмара, що насувається з грозою та градом, хоч небо було ясне, тихе, безхмарне.

— І що б се воно гуділо отак? Ні вітер, ні град; і аер здається, безхмарний, а гуде!— здивовано казав, прислухаючись і поглядаючи навкруги, невисокий бородатий чоловічок у високій горлатній шапці й барвистому охабні московського крою, який сидів на передній чайці, на вкритому килимом в'юці.

— Та то пороги ревуть, пане дяче,— відказав, ліниво смокчучи люльку, сивоусий козак, що сидів тут-таки по-турецьки на розісланій рогожі.

— Пороги? Хіба вони недалеко?

— Та недалечко... А, гаспидська люлька — знову погасла!..

Пан дяк, як називали козаки бородатого чоловіка в шапці горлатній та в барвистому охабні, підвівся і, затінивши очі долонею, стурбовано дивився вперед, тим-часом як сивоусий козак, діставши з кишені синіх широких штанів кресало, кремінь і трут, спокійнісінько викресав вогню, лаючи свою люльку:

— От іродова люлька — усе гасне...

Ревіння попереду все ближчало і ближчало. Чути було, як якісь дві сили вергались одна на другу, і удари дедалі частішали, а глухе ревіння так і стояло в повітрі.

Старий козак з розстебнутим коміром і чорними, за-смагливими, волохатими, як у звіра, грудьми, що стояв коло стерна передньої чайки, наліг на стернове весло й повернув човна просто на стрижень ріки.

— Нумо, хлопці, разом — вдар!—гукнув він. Веслярі, яких було чоловік дванадцять на чайку,

1 Повітря, атмосфера (грецьк.).

дружно змахнули веслами, відхилилися назад, ніби їх хто вдарив зненацька по лобі, знову нахилилися, глибоко зануривши весла у зелену воду, знову відкинулись назад, знову змахнули веслами... Чайка летіла, як той крилатий птах...

— Нумо, соколята, іще раз! Іще раз!—гукнув стерничий.

Пан дяк злякано дивився то на веслярів, то на стерничого, то вперед, на цю страшну воду. А попереду вона справді ставала страшною. Щось, здавалося, пірнало в ній, вискакувало на поверхню — біле таке, наче злякані зайченята або жмути білої куделі, і знову ховалось у воду, і знову вискакувало... Ревіння, шум перекатів і гуркіт наближалися...

— Досить, хлопці! Добре! Суши весла!—гримів голос стерничого.

Веслярі підняли весла, дзенькнули кочетами і разом підвелися.

— До правила, дітки, до стерна!—гукнув стерничий.

Веслярі кинулися до стерна, налягли на нього, пересилили напір води й спрямували чайку в самісінькі "ворота" — в клекочучий між заборами вир... Білий водяний гребінь, люто ревучи, перегороджував Дніпро від одного кам'янистого берега до другого. Зелена вода, прориваючись через поріг, перетворювалася в білу масу — в страшну гриву якоїсь небаченої підводної потвори... А там далі клекотіла й скажено підскакувала піна з бризками. Шаленому потоку, здавалось, не вистачало місця, і він клубами скакав у повітрі, потім зривався й знову підскакував угору, витиснутий новими бурунами, і знову падав і розбивався...

Чайка стрілою летіла на білу гриву цієї потвори. Ось вона на самому гребені — здригнулася, нахилилась, заскрипіла в пазах, знову здригнулася, помчала вниз з водяної гори, ткнулася носом, виринула... І козака, що скакав на прапорі, і пана дяка, який стояв навколішках і, вчепившись у кочет, посинілими губами бурмотів молитву, і сивоусого з люлькою козака обсипало водяним пилом і бризками...

— Молись, дітки!—гукнув стерничий отаман. Усі перехрестились.

— Дивіться, хлопці, он москаль раком стоїть!—пролунав чийсь веселий голос.

Усі глянули вперед. На носі чайки, де молився пан дяк, товариш його, теж московський чоловік, переляканий усім щойно побаченим, стояв рачки, тримаючись руками за днище, за копаницю, і розгублено оглядався на всі боїш, не знаючи, де шукати порятунку...

— А, гаспидська люлька! Знову погасла!— бурчав сивоусий козак, тикаючи пальцем у люльку, залиту водою.

Однак незабаром чайка пішла рівно — небезпечний поріг поминули щасливо. Козаки посідали, хто де і як хотів, жартували між собою, сміялися з переляканих москалів, дивились, як інші чайки, що йшли позаду, переправлялися через поріг.

— А як сей поріг іменується?— звернувся, трохи заспокоївшись, пан дяк до сивоусого козака, що кресав огонь для своєї непокірної люльки.

— Та се Кодак, пане дяче,— пробурмотів той, заходившись коло своєї люльки.

— І багато ж їх ще буде?

— А! Сто копанок! От чортова...

— Невже-бо сто? Не може того бути!

— Та не сто! Ото, дяче, вигадаві

— Але ж ти сам сказав — сто...

— Тю! То в мене така примовка — сто копанок чортів.

Усі чайки переправилися через Кодак щасливо, і течія швидко понесла їх до інших, менш небезпечних порогів і заборів.

Пан дяк, трохи заспокоївшись, знову вмостився на килимі поруч з другим московським чоловіком, з якого щойно сміялися козаки, ніби він з переляку стояв рачки; а сивоусий козак запаливши нарешті свою неслухняну люльку, примостився біля них навпочіпки і повіз розмову з московськими людьми.

— То ви, кажете, нового царя собі обрали?

— Аякже, нового.

— А кого ж ви обрали?

— Божою милостю Михайла Федоровича Романова, благоквітучий паросток благородного кореня.

— А як же ви з царевичем?

— Яким царевичем?

— Аз Івашком, Дмитрієвим сином?

— А"! Ото вигадав! Випортком тим розстриги?

— Еге! Який він розстрига?

— Та розстрига справжнісінький.

— Ну хоч і розстрига, а все ж був царем... А в нього ж тепер син...

— Син! Усім відомо, що Гришку-лиходія вбили весною в минулому у сто чотирнадцятому році, а той Іваш-ко-випорток народжений Маришкою-лиходійницею у сто сімнадцятому році... Та невже вона три роки в утробі носила? Га?

Козак тільки свиснув:

— Ф'ю!.. Ну, це справді довго — три роки.

— Отож-бо й воно! Та чорт її, лиходійницю, знає, від якого розбійника вона ощенилася — чи від тушинського розбійника, чи від якого іншого царка-розбійни-ка, чи від Івашки Заруцького, а може, й від пана польського,— розбери її там...

— Ну й ну! А кажуть, подончики за нього стали?

— Пусте! Він нині з Маришкою в Астрахані, чувати, і його, кажуть, незабаром спіймають.

Сказавши це, московський чоловік мимоволі зупинився і злякано поглянув навколо. Він помітив знову незвичайний рух серед веслярів і почув зловісний шум води. На поверхні Дніпра знову заскакали біленькі зайчики, а нижче пінилася й вирувала скажена ріка. Великий довгошиїй птах з довгими ногами, схожий на чаплю чи на журавля, перелітаючи через Дніпро і налетівши на вируючий гребінь, злякано шарахнув убік і безладно замахав у повітрі своїми незграбними крилами. Попереду безстрашні стрижі так і черкали крильцями та ніжками поверхню оскаженілої ріки.

— До стерна, соколята!— почувся знову гучний голос стерничого.

Московський чоловік знову вчепився у кочет. Його товариш у голубому охзбні з червоними китицями припав до сидіння. Чайка здригнулася, нахилилась, ткнулася носом... Дніпро, здавалося, дзвенів...

— Сурський — це два пороги,— сказав сивоусий козак, ніби потішаючи московських людей,— а незабаром Лоханський і Звонець.

Справді, скоро поминули пороги Лоханський і Зво-нецький з тою ж осторогою. Та попереду лишалося їх ще багато, і найстрашніший з них — Ненаситець.

Дніпро, хоч і який зараз страшний, був надзвичайно гарний. Цього не могли не помітити московські люди, яких служба царська закинула послами в цю дивну черкаську сторону. Нічого схожого на цю ріку вони не бачили у всій Московській державі, хоч і поблукали там по всіх усюдах. Та й які в них ріки, особливо Під Москвою! Нікчемні, непутящі. Ще туди-сюди Ока-ріка, а все ж не така, як Дніпро. Бачили вони й Вблхов-ріку в Новгороді, і ріку Велику р Пскові: тільки й слави, що Великою називається, а великого в ній нічого немае. Волга — це справді велика ріка: велика і широка, наче те море; недарма про неї пісні складають, морем Хвалинським називають: богатирська ріка, що й казати— велетень. Бачили вони і Єнісей, і Об — великі ріки, гарні, тільки холодні, непривітні... І все ж Дніпро кращий,— вельми гарний! Але й страшний...

Попереду щось реве все грізніше й грізніше... І Тя-гинський поріг проскочили, а попереду знов реве...

— А це що реве там, пане отамане?

— То Дід реве.

— Який це дід?

— Дід. Ненаситець... У! Здоровенна горлянка...

— А що, гірший за всіх?

— Та найгірший...

1 2 3 4 5 6 7