Поляки вимагали сатисфакції за розбої Пилипка, і кош відповідав на запити, що ні Пилипка, ватажка гайдамацької партії, ні товариша його Івана Ляха, або польського дворянина Сулістровича він не знає, що Лях ніколи навіть у куріні канєвському не числився і т. і.
Таким чином прикордонна комісія нічого не зробила, та все ж ця невдача не переконала, кого слід, що канцелярськими засобами не можна врятувати державу від народних смут.
Між тим гайдамаки продовжували свою справу, незважаючи на те, що саме про них і йшла мова у комісії. У той час, як відбувалися наради цієї комісії, поляки встигли заручитися серйозними доказами вини і несамовитості гайдамаків і мали право сподіватися, що їх поведінка послужить сильним аргументом для переконання Росії в тому, в чому поляки хотіли переконати її. Оскільки гайдамаки, подібно до сарани, продовжували налітати на польську Україну великими і дрібними партіями, то місцева влада, відбиваючись від них мірою можливості, встигли нахватати на місці злочину понад 200 запорозьких гайдамаків, а саме 212 чоловік, яких вже не було ніякої можливості захистити ні російській, ні запорозькій владі. Тоді вирішили заснувати другу комісію у Крилові на Дніпрі. Але ця друга комісія навіть не відбулася. З боку Росії в цю комісію прислали комісаром з сенату особливого чиновника, а саме Літишова, з боку запорозького прибули старшини Романовський, який брав участь і в першій комісії, і Якимов. Думали, що зміною чиновників зарадять справі, а між тим кривава справа йшла своєю чергою, і не тільки гайдамаки озлоблювались все більше й більше, а й народ став дивитися так підозріло, що нічого було й думати про швидке відновлення спокою. Це зрозуміли польські комісари, і тому, побоюючись за своє життя, не зважились їхати у Крилов для участі в комісії: вони боялися вже не тільки гайдамаків, а й самих селян.
Проте, не можна було й справді чекати, щоб і ця комісія привела до якогось серйозного результату. Розлад знаходився глибше, ніж це здавалося обом сторонам, і розлад більш серйозний, ніж прикордонна претензія. Притому взаємні суперечки між Росією і Польщею останнім часом все більш заплутувалися і ускладнювалися, отже у всякому разі ні з російських, ні з польських претензій, треба думати, нічого б не вийшло. Ще у сорокових роках, коли не помітно було загальних заворушень і озлоблення на півдні Росії, російський уряд звернувся зі своєю претензією в одній малоросійській справі до польського уряду і нічого не отримав. А претензія була досить серйозна і обгрунтована. Ми говорили вище, що у 1742 році один загін польської кавалерії, який розбійничав, подібно завзятим гайдамакам, у Бугогардівській паланці запорозького війська, укріпився біля Мертвоводдя і робив звідти, як з укріпленого табору, напади на російські володіння. Про це знала сама імператриця, до якої дійшли вісті про походи польської кавалерії на російську землю. Про це російському послу у Варшаві наказано було спитати польський двір і отримати сатисфакцію. Але польський двір наказав своєму послу у Петербурзі, великому обозному литовському, графу Огінському відповісти російському двору, що напад польської кавалерії на малоросійські землі стався з помсти, що поляки у Запорожжі робили те саме, що запорожці у Польщі, що запорожців хочуть покарати за їх гайдамацькі напади на Польщу і в особливості за смерть козака Сави Чалого, колишнього запорожця, який служив у польському війську. Це говорилося, звичайно, про ту пастку, яку підстроїв Гнат Голий знаменитому Чалому, захопивши його у Польщі і доставивши у Січ, аби вбити киями. Таким чином, російський уряд нічого не добився. Само собою зрозуміло, що й інші взаємні претензії того й іншого уряду відносно придушення з того й іншого боку гайдамацьких смут, загрожували таким самим невдалим завершенням. Козацька честь вимагала не видавати ляхам запорожців, хоч би вони і справді були коноводами гайдамаків, як Пилипко, Таран та інші. За законами і звичаями товариства, будь-якого винного у чомусь козака карали за присудом усього війська, товариськи. А ця товариська кара полягала або у битті киями до смерті біля ганебного стовпа, або у битті киями злегка, до каліцтва або у засудженні на тяжкі роботи. Першим з цих засобів був покараний, тобто забитий киями до смерті, Сава Чалий, другим засобом покарали полковника Пхайка співумисника Чалого у його бугогардівських походах. Так запорозьке начальство карало й інших гайдамаків, якщо вони попадались; але щоб навіть спійманого на розбої виказати ляхам — це було принизливо для козацької честі. "То не шкода, що козак ляхам нашкодив, лядську землю зруйнував, жидову пошарпав, а то шкода, як козака злапають — од московського суда не одхрестишся: сказано, не той здоров, що поборов, а той, що вивернувся. Умій гайдамакувать, умій і москаля у шори брать" говорили батьки отамани, читаючи настанови своїм діткам. А хто не вмів "москаля у шори убрать" — вивернутись, той спробуй козацької каші — батьківського покарання киями. Та віддавати своїх винних діток ляхам на поругу, до цього і московські німці не могли примусити отаманів, особливо коли з боку поляків влаштовувалися такі облави на гайдамаків, що козаку не можна було й носа виткнути у степ, щоб його не впіймали і не повісили. Поляки ще менше були схильні задовольняти чиїсь вимоги — чи запорозькі, чи російські — все одно. У Варшаві навіть добре не знали, що діялось у польській Україні, тому що там було не до гайдамаків. У Варшаві готувалася панська конфедерація; Польща ще більше розбивалася на ворогуючі табори: Чарторійські не хотіли слухати Потоцьких, Потоцькі — Чарторійських, а з тим разом і Понятовських. У польській Україні розпоряджалися Потоцькі, як найбагатші землевласники, яким належала ледь не вся Україна. Між тим у Варшаві починали верховодити Чарторійські, прихильники Росії, а значить і Понятовського, як свого родича. Природно, що якщо з Варшави питали про причини безпорядків у польській Україні, то вказували на гайдамацькі смути. Потоцькі не вважали себе зобов’язаними відчитуватись перед Варшавою за те, що робиться у них в маєтках, тобто у цілій польській Україні, тим більш, що Потоцькі мали право сказати, що українські селяни ними облагодіяні, як ми це і говорили у свій час. З недоброзичливості до Росії, Потоцькі і весь їх великий рід, що володів цілою Україною польською, не звертали уваги на претензії російського уряду у справі гайдамаків, тим більше, що у них були свої гайдамаки на платні, в роді Сави Чалого, Станіслава Ортинського і пана Закржевського. При тому це був такий заплутаний нещасний час для Польщі, що важко розсудити, хто там правий, а хто винний. Поляки, видно, втратили голову, відчуваючи, що настають останні дні їхнього царства, хоч не знали, що волосинку, на якій висіла над їхніми головами дамоклесова сокира, вони самі й обірвуть. Тому є підстави довіряти свідченню самих поляків, які запевняють, ніби сам Потоцький не чистий у справі гайдамаччини, ніби він їх підняв на зло пануючій у королівстві партії, прихильній до Росії, не передчуваючи, що його власні родичі і клієнти захлинуться у крові, яку почнуть точити гайдамаки з правого і винного. Недаром сучасні тій кривавій епосі українські пісні приписують Потоцькому "бабій розум":
Ой Потоцький, Потоцький,
В тебе розум жіноцький…
Інша пісня говорить, що Потоцький згубив не тільки Польщу, а й Україну:
Ой ти, пане Потоцький, ти прескурвий сину,
Запропастив єcu Польщу і всю Україну:
Поки світа сонця на небесах стане,
Буде на тебе весь світ плакать, та й не перестане.
Без сумніву, це тяжке народне звинувачення недаром падає на голову Потоцького, хоч ми знову ж таки повторюємо, що народ навряд чи міг плакатися на нього як на поміщика: як поміщик Потоцький був кращий від інших поміщиків чисто української крові, і селянам у його маєтках, як у маєтках його багатих родичів по всій західній Україні, жилося добре і було чим годуватися, тоді як на лівому боці Дніпра, на російському, було їм жити дуже тяжко. Та народ недаремно докоряв пам’ять Потоцького як державної людини: якщо у диму пожеж, напущеного на Росію пугачівщиною, видніється постать конфедерата Пулавського, який допомагав Пугачову своїми порадами і вказівками, то і підошви графа Потоцького не повинні бути зовсім чистими від крові, якою напоїли польсько-український грунт гайдамаки.
Як би там не було, ні російський, ні польський уряд нічого не встигали зробити до 50-го року для заспокоєння країни, а саме з цього року гайдамаччина і починає розігруватися і врешті доходить до уманської різні.
Розділ VI
В історії понизової вольниці, що діяла у другій половині минулого століття, на південно-східних околицях Росії, ми помітили якесь коливання відносно появи розбійницьких зграй та їх чисельності: у деякі роки на околицях Росії ніби то все трохи загасало, в інші ж роки ніби все знову піднімалося на ноги. Це коливання — то тимчасове затишшя, то прискорення повторення народних спалахів — ми помічаємо і в історії народних рухів того часу і на інших околицях Росії, на південно-західних. Без сумніву, явище це могло залежати від причин чисто зовнішніх: у деякі роки накази осіб, які протидіяли народним рухам, дещо паралізували діяльність бродячих народних сил; а у деякі роки випадкове послаблення або необачність з боку протидіючих цьому рухові сил викликало на поверхню ті елементи, бродіння яких зупинялося силоміць. Могло залежати це явище і від внутрішніх, більш складних причин, які погано відбивались на народному житті і примушували народ виходити з його мовчазної, страдницької ролі.
У моральній статистиці і навіть в адміністрації давно помічена повторюваність і ніби коливання випадків злочинів у народних масах, дивлячись на те, які були роки, сприятливі чи ні, добрі чи погані. Число злочинів у народі зазвичай збільшується у часи голоду, неврожаїв у відомій місцевості, та в інших несприятливих для народного життя обставинах. Неврожайні роки ведуть за собою не тільки нагромадження недоїмок, примноження діловодства в присутственних місцях, а й посилення практики для поліції та судових місць. Крадіжки повторюються частіше, грабежі стають більш зухвалими, випадки підняття мертвих тіл тих, що померли насильницькою смертю, стають численнішими, починаються розбої, підпалення.