Ще сяяли ранкові зорі, коли Ілля Митрич вийшов з хати на подвір'я. Рипнули обвислі на гужівках з ліщини двері дощані, в хліві заіржав кінь.
— Но-но, Цигане, мовчи! — озвався Митрич.
Кінь заіржав голосніше і тупнув передньою ногою.
Митрич стояв. Віддалік знімалася кострубата, рамениста, вузлувата, покорюжена роками груша, що тиждень тому бризнула молодим зеленим листом і сама немов повеселіла.
— Гей, гей! Стоїш, і я стою, обоє стоїмо собі! — протягнув старий Митрич співучим, лагідним голосом, яким би тільки пісень співати, внукам казок повідати.— Ти, небого, вже стара. Обоє ми постаріли, бо на землі нічого нема вічного! Ще й камінь не вічний, бо і його вода вимиває, бо і його мороз кришить...
Старий затримав очі на груші, що молодилася весною і терпко пахла солодким білим цвітом.
— Еге, тепер у твоїх дуплах білиці, та роскоріхи, та дятли собі гнізда пороблять... А ти іще жива, бо цвітеш... Бо все під сонцем, під хмарами, на вітрах, на дощах хоче жити...
На груші заспівала пташечка. Ранковим, таким веселим щебетом заллялася, що той спів поплив від хати Іллі Митрича, покотився габою по околиці.
— Співай, співай! Тобі добре, бо жури не маєш. За плугом не йдеш, не сієш, снопів не в'яжеш. Крижі тобі не ломить від ціпа, а поживу всяк день маєш! — Тут уже старий не втерпів, щоб добродушно не докорити отій пташині, що привітала його ранковим співом. Та насправді він радів тому співу по веснах, бо спів піднімав його на ноги, коли тільки збиралося на світанок.
— Синку! Вставай! Вставай! — гукнув Митрич під оборогом, на якому з весни — як тільки цвітом біліли черешні — спав Дмитро.— Синку! Вставай! Йдемо на Лобище, орати йдемо! — кликав батько.
З оборогу ніхто голосу не подавав.
— Шибенику, вставай! Не бійся, весна на тебе прийшла, не спиться тобі вже не лише тому, що в хижі тепло, а ми з матір'ю мусимо прогрівати кості. Не спиться вже тобі й на оборозі! Вандруй, вандруп, небоже, вижий собі з молодості! — притакував старий і сам пішов готувати воза, щоб зібратися в поле. "Най: поспить, доки зберу плуга, борону, а відтак, коли .не встане під кліпом ока, тичкою по хребту попрягну, аби знав, як ночі від дня зичити!" — подумав.
Митрич ступав до навісу. Хазяйновито глянув на дьогтем змащені ще вчора осі, тормоснув полудрабками, мов хотів бачити, чи добре лежать в гніздах, й заходився виштовхувати воза. Спершу поволі, потім хутко торохкотнули колеса по брукованому річковим каменем двору.
Коли віз уже стояв перед клунею, старий пішов за хлів. З двох дерев'яних гаків у стіні зняв борону Й, ;МОВ дитину на руках, поніс до воза. Згадав, що між полудрабками спершу має вмостити плуга, й відклав борону обіч. Виніс плуга з клуні — дерев'яного, не нового — скільки борозен підняв його лемех! Крекчучи, віддихаючись, піднімав старий плуга на віз. Незручно виряджатися в поле без сина. Дві руки — не чотири, та вже така вона, батьківська любов.
Піднімав борону, клав на полудрабки. Побачив двох жандармів. А з жандармами сільський бохтер Томаш Балабаник. Мов хтось ножем старого пирнув, так зли— хотилося ураз. Зціпив руками теліжки, як оберемок сіна — легкий, туго зібраний. Саджав на воза, наче ніхто з непрошених-небажаних гостей до хати не наближався.
— Добрий ранок! — вітався високий, кощавий, чорнявий в лиці, з відпущеними вусами жандарм. Проникливо-запитливими очима дивився на Митрича, бо враз хотів од нього про все довідатися.
Митрич став. Опущені руки — два могутні важелі. Боже, скільки ті руки зробили доброго па землі! Скільки ріллі підняли, скільки зерна висіяли, скільки поклали валків на покосі, скільки оборогів сіна накидали...
Став Митрич — вузлуватий, з наростами, рубцями од громовиць-блискавиць дуб на крутогорі, що вріс корінням глибоко в землю, а стовбуром знявся над нею.
— А що, панове? — господар озвався першим.
— До тебе, Ільку! До тебе! — Томаш Балабаник підморгнув звично стриженим вусом чорним, як би його щось вжалило. Відтоді, як Балабаник став прислужувати при сільському нотарському уряді бохтером — службу цю од панів у тридцять дев'ятім дістав за те, що в першу світову війну був ординарцем мадярського генерала з Великої Угорської рівнини й приберіг від нього іменного кишенькового годинника,— часто стриг вухом і моргав чорним вусом. Селяни піднімали на кпи Томаша Балабаника, діти на вулиці дражнили — шкірили верхньою губою, пани в нотарському уряді дорікали. Та що було чинити? Дехто поговорював, що то нечиста совість крутить Томашем. Пани терпіли цей гандж, бо Томаш служив вірою.
— Де син? — питав жандарм.
— Син? — не розумів Митрич, яка доля привела панів на його мирне подвір'я.
— Ще раз питаю: де син? — Грізно забігали очі жандарма.
-— Син?.. Син, прошу панів, спить на оборозі. Еге, як тільки весна настає — ще не всюди черешні цвітуть, а він іде на оборіг спати. Таку звичку змалку має! — пустився старий розповідати.
— Де син? — обірвав жандарм господаря на слові.
— Кажіть, Ільку, бо ці пани не знають жарту! — встрявав бохтер Томаш Балабаник, моргнувши вусом так, що з-під верхньої губи показалися в дешевій оправі під золото два зуби. їх вставили на фронті замість вибитих копитом генеральського коня.
"Ей, яка шкода, що голову твою не одірвало!" — лукаво глянув Ілько Митрич на Томаша Балабаника з-під насуплених, зайнятих сивиною брів тими очима, що не вміли ховати аиі люті, ані зневаги, бо вони не вміли ховати і доброї ласки, ніжності, сердечної, часом скупої посмішки в щирій радості...
— Кажу вам! — мовив Митрич жандармам.— Син на оборозі спить. Еге, збираємося на Лобище, поза богом, сіяти ярину... Я будив його, а він — ні... Знаєте, молоде, чей і ви молодими були. Звечора молодий не засне, а рано не встане, доки сонце в очі не блисне! — розговорився старий.
— Ти, діду, не казки балабонь, а кажи, де сип? — пригримнув менший на зріст жандарм, що досі стояв мовчки і роздивлявся по садибі, паче звідкілясь сподівався непрошеного гостя.
— Та я зараз, зараз! Мій син дома! А як, маємо з ним сіяти ярину! — Митрич ішов будити сина. Повернувся, бо шукав не драбину, не довгу жердку, якою в бік штовхнув би Микулу, що солодко заснув і не чує, який галас на батьковому дворі.
— Ей, Микулко! Микуло-о! Вставай! Вставай, небоже, бо час коня впрягати! — гукає до оборогу, що: нахохлатився, наїжачився поруділими стріхами солом'яної шапки, на вершечку жмутком зібраної до емальованого горшка.
А оборіг мовчав. Височів у ранковому весняному сяєві на садибі Митрича й не давав вісті: є на ньому щось живе чи ні.
Жандарм підійшов до Митрича, сіпнув за рукав: тоді сина докликатися, час до хати. В хаті пани матимуть поважну розмову.
— А ти його буди, буди! — нукав Балабаник.
Митрич миттю не розумів — кепкує бохтер чи радить.
— Та чекайте, зараз шибеника розбуджу! — хутко подався Митрич до клуні. Прибіг з жердкою під оборіг і почав штовхати нею в сіно наверху.
— Та я тебе розбуджу! Кажу — не ходи по ночах та не зводи молодиць, спи в хижі, як всі людські діти. А він на оборіг та на оборіг. Каже, там є чим дихати, а в хижі душно! — вже досадливо говорив Митрич і тою жердкою сердито штовхав сіно в оборозі, бо хотів не лише розбудити сина, а й пнути його в бік у злості.
— Ти, старий дурню! Син пішов у партизани! — мовив сердитий жандарм, коли йому здалося, що Митрич все знає, тільки прикидається дурником.
Батько застиг. Задивився на панів очима, в яких запитання: пани жартують чи кажуть правду?
— Ходіть, Ільку, до хати! Марне діло будити сина! — по-діловому говорив Томаш Балабаник, бо вже і він шкодував Ілька Митрича, що так довго орудує жердкою.
— Та не кажіть! Щоби мій син кудись дівся?.. Принесу лазиво, своїми очима подивлюся... А то він, певно, твердо заснув!..
Жандарм, що більше відмовчувався, наставив багнета сторч, махнув ним у повітрі на знак, що треба іти до хати. Круто скрипнули гужівки на дверях... Тягло капустою в сінях, пахло задимленим горищем, прокуреними кроквами, що давно блистіли шаром диму, мов були поліровані невидимим майстром, який накладав блиск впевнено і ховав під тим полиском первісний колір деревини.
Жандарм зупинився у сінях.
Мигнув очима на горище.
А там клубочився дим — господиня саме встала і розпалила вогонь. Дим виповзав з просмаленого коша, плетеного з лози, мащеного глиною бозна-ким і коли.
Невисока, зсутулена — скільки ночей недоспала, хатньої роботи винесла на кволих плечах! — з добрими, занепокоєними очима, господиня вийшла до сіней. Занесла пілку ковдри, простелила на лаву під стіною, що вікно її дивиться в сад, аби пани сідали. Митрич скоса глянув на жінку, та промовчав. Сів на табуреті серед хати, чекав, що буде. Хвилина мовчанки вгніздилася, поки жандарми роздивлялися по Ільковій світлиці. Господиня торохтіла дерев'яними мисками, череп'яними тарілками.
Високий чорнолиций жандарм водив очима по стінах. А на чужаків непривітливо дивилася Митричева хата. Холодом — сирим, пронизливим — дихала земляна долівка, скупе ранкове світло кидала віконна перехрещена рама, з-під зачаділої верхівки кліпала лампа-гасниця, що висіла над столом на скрученій спіраллю пружині, білками великих розплющених очей дивилися на панів порцелянові тарілки, розвішані між іконами під стелею. На тарілках троянди, писані дешевим малярем, півонії, пташки не то вибіліли од прадавності, не то вкрилися пилюгою. Все ж в убоге обладнання хати Митричів тарілки вливали дивної, холодної білизни.
Менший на зріст жандарм дивився па дерев'яний, різьблений нехитрим візерунком мисник, що притулився в кутку біля сінешніх дверей. Потім затримав зір на тому гаку, що був вбитий що сволока і тримав бляшане відро з водою; потім глянув на сволок, з-за якого стирчали з печеними воронками, обручками з черешневої кори денцівки, флояри обіграні — скільки разів тішив ними душу, скільки разів наливав пекучого жалю до серця Ілько Митрич!
Жандарм ткнув пальцем на флояри.
— Стріляє? — встав з сидіння, мов раптом упав на той слід, що міг видати господаря хати, його сина Минулу.
— Що ви, пане жандарк?! Бійтеся праведного бога! То — на радість чоловіку! — здивувався Ілько Митрич тою посмішкою, в якій була селянська простодушність.
Високий на зріст обережно взяв з-за сволока флояру, придивлявся, потім сягнув рукою за денцівкою.