Світлій пам'яті земляка
Петра Вурста
Ні, ні!.. Не рукавицями!.. Назову їх рукавичками!
Оцим ласкавим словом їх назову!..
Ця нехитра маленька історійка раз у раз напливає до мене лагідним і тихим відлунням тих давніх літ. А тільки знову навертається, бере якимись чарами, що вже потаємно скімлять і сіють сивіючий неспокій...
Як я радів зимовим різдвяним канікулам!.. Зовсім не тому, що в місті наголодувався та по-собачому намерзся, а вдома ніби чекали мене дивовижні ласощі й привітні теплі хороми. У нашій бідній верховинській хаті ласощів ніколи не бувало, якщо ними не вважати смажені на пісній олії картопляні деруни... Певно, жодна господиня світу не вміла б наготувати таких, які пекла наша мама!.. Либонь, саме тому вони стільки разів видавалися недосяжною мрією!..
А що вже казати про нашу хату?.. Була вона простою—деревина до деревини кладена в зруб, малі вікна; стрімкий чорний дах так рясно рябів ще не почорнілими драницями-латками, як поношена і переношена, латана і перелатана свитина бідака верховинця. До всього в тій хаті багатодітна наша родина жила в одній лишень кімнаті... Дарма що було їх дві. Одна — чомусь називали її великою — видалася такою холодною, що взимку в ній пес, коли б не зірвався з прив'язі, ошалів би!..
Ні, ні, наша маленька кімната здавалася нам цілком просторою і достатньою, тут ночували мама й тато, вся чисельна дітвора. На печі, па юдинокій дощаній постелі, на лавиці, під рядном і без рядна, на подушці і з кулачком під головою спалося так іссілодко, що нам могли б позаздрити не в одній іменитій і розкішній палаті великої земної кулі. От не знаю тільки, як у ту пору спалося татові й мамі... Особливо мамі... Вічно стурбованій, заклопотаній і зажуреній... Зажура і клопіт, певно, навіть у довгі зимові ночі не зникали з її прекрасного материнського лиця!..
Так, так!.. Саме вона, велика в своїй жіночності, чистоті й красі мама, була тією безмежною знадливою силою, що вабила до нашої хати.., що гріла в ній щедрим теплом... Бо коли в хаті мами не було, западали хмурість, порожнеча і холод... Тому наша хата і наша мама як небо й сонце, як зелений луг і квіти на ньому, як весна й життя, щастя і радість...:
Тих різдвяних зимових канікул я просив маму, щоб вив'язала мені рукавички. Звичайно, не прості, з одним пальцем, а такі, де б кожен Палець мав своє тепло. Я знав, що на маминому маленькому господарстві завжди знаходилося стільки ниток, аби їх вистачило па одну пару вовняних рукавичок. А вже й не сумнівався в тому, що в'язати мама вміє. Бо не було такої хитрої і мудрої ручної праці, якої б наша мама не знала. Мені виділося: вона знає все, що лише знати одній жінці годиться...
За домашньою працею мама не встигла. Я це бачив. Сам читав допізна, допізна, а вона пряла. Шкодувала моїх очей: чистила до блиску лампове скло — цього нікому не довіряла. Скло коштувало дорого, а в мами кожен гріш був на рахунку. Гніт підтягувала, щоб досить було світла... А тільки очі мої злипалися, вона підходила, закривала книгу й непомітно її забирала. Прикручувала гніт, аби гасу згорало менше, й знову сідала до куделі. Якийсь час я ще вслухався в заколисуючий шурхіт веретена і засинав... Сни вночі водили мене то по околиці нашого верховинського села, то по високій Ясеновій над Забережжю — там зеленіли пасовища і кісни— ці влітку; за день зимовий я не раз поглядав на гору й відпливав уявою в казку дитинства з гойдалкою на буковій гілці, з вечірньою ватрою в колибі, потеленькуванням дзвоників, колії вже худоба стояла па подинках, а пічний місяць кидав від високих дерев на полі й принишк лих чагарів химерні чорні тіні... Певно, рукавички, що їх просив у мами, мені не снилися. Бо й воля мати ті рукавички ніяк не була тою, що дошкуляє неспокоєм, нудить і переслідує в снах... Усім життям, порядками в нашій хаті ми були навчені: бажати все в межах можливого. А коли бажати і більшого, не впадати при цьому в розпач... у відчай.
Рукавички в далекі зимові канікули я таки дістав... До того ж не прості! Я сказав би, зовсім незвичайні! Таких більше не мав ніколи, дарма що не одні зносив, а ще більше погубив їх у житейській метушні та невідчепній поспішності — часом справді при ній не знаєш, де що поклав... Марно!.. Всі інші рукавиці позабувалися, мов їх зовсім не було, а ті, перші мої рукавички, зі мною завше. Вони гріють ось уже не одну зиму навдивовижу зачаровуючим сердечним теплом!..
Того зимового вечора Петро Ілліч — так звали його ми — перебирався на нову квартиру. На нову квартиру, дарма що в Забережі мав і свою хату. Повернувшись до села, в ній не оселився тому, що стояла на околиці руїною...
В малій громадці студентів Забережі був примітним. Ми знали, що мати його померла, коли йому не сповнилося і десяти літ. Після сиротинця навчався в Мукачівській гімназії старанням добрих людей — батько був бідняком з бідняків. Відмінно склавши іспити на атестат зрілості, не один рік вивчав право в Карловому університеті Праги й скоро мав закінчувати студії. Та гірка доля Чехословаччини 1939 року стала й його лихою долею — навчання мусив полишити. Знову опинився дома, на Верховині. Пішов на службу до сільського нотарського уряду, певно, все вважаючи тимчасовим... Хоча ми, молодші за нього, і не стрічалися з ним, саме в його особі виняткового студента і вбачали найбільше й найвище виявлення того, що тільки могло дати наше занедбане, глухе верховинське село. Коли б походив із маєтних, подібного ніхто й не думав би. Заможним дорогу прокладали гроші. Бідним шлях у життя робили розум і тяжкі мозолі...
Не пригадаю нині, як це сталося... Чи він сам попросив мене помогти перебратися з квартири на квартиру, чи я в розмові напросився в помічники. Та як би не було, той вечір перед різдвом ми провели разом.
Прийшовши на колишню квартиру Петра Ілліча, я його не застав. Розгублено стояв перед господинею.
— А ви підіть на його нову квартиру... Поможете розкласти речі...— порадила вона.
"А й справді, чого б не навідатися до нього",— подумав я.
Скрипучий перемерзлий сніг потріскував під моїм важким взуттям, підбитим цвяхами, а па душі було якось незвичайно холодно... Але ж на його стару квартиру я прийшов вчасно...
— Бачите, а я вже тут!..— зустрів привітно, тільки-но я став на порозі.— Будете гостем!..— запросив.
— Можу вам допомогти чимось? — наче виправдувався я.
— Ну що ви, що ви?.. Встигнете!.. А як моє нове житло?..— Певне, йому хотілося почути слово про те помешкання на другому поверсі найбільшого особняка на головній вулиці в Забережі.
Захоплений краєвидом, що відкривався з великого вікна, я на мить застиг. Вечорові сутіні оповивали Село густіючою чистою синявою, що на горизонті зливалася з небом то рівною смугою, то глибокими западинами. Околицю Забережі я знав добре в різні пори рокуй дня, у різну погоду, а тепер, коли на небі вже яскріли вечорові зорі й було холодно, з другого поверху теплої хати все виділося під снігом небуденно урочистим.
Він задивився у вікно й собі...
— Коли нудно етапе в цій келії й серце здавить холодом самотина, з цього вікна по околиці гляну... Й опинюся враз на тій засніженій високій горі... Звідти видно далеко, далеко... Видно не тільки наше верховинське село з усіма околицями та селами, але й саму Прагу...— Останні слова мовив з особливою тугою і м'якістю.
Я задивився на нього — в першу мить не міг зрозуміти. А він стояв немовби зачарований уявою, що з нової квартири на головній вулиці гірської Забережі відводила його в нові світи.
— Боже, як я люблю її!..— майже прошептав.
Прага, як видно, жила в його серці. Це було зрозуміло. Адже саме там відкрився для нього осяяний знаннями університету горизонт, звідти дорога в життя мала повести широка. Тут, па Верховині, вій особливо відчував трагедію окупації Чехословаччини фашистами і вже не просто вдивлявся з вікна в далечінь. Певно, брів вулицями прадавнього слов'янського міста, де провчився цілі літа, де мав добрих друзів... Тепер, либонь, саме тепер чув крутий злам долі, коли людина є такою слабкою і безсилою супроти потрясінь, що настигають держави, народи.
На електричній плитці — я відразу її не помітив — закипіла вода. Пара з дрібним брязкотом підкидала невелику кришку чайника, коли він схаменувся.
— Відзначимо новосілля! — заходився біля свого холостяцького набутку. Тут справді можна було завважити його каліцтво — ліва рука лише від зап'ястя. Правою порався так спритно, ніби до всього звик давно-давно, й інакше бути не могло.
Чай ми пили мовчки. В грубі потріскували поліна, та в кімнаті було ще холоднувато. Годі їй було нагрітися.
Час від часу господар поглядав на вікно, а за ним густішала нічна темінь. Мені здавалося, Петро Ілліч уявою весь час на високій горі, звідти озирає околицю нашого верховинського села, а далі лине до улюбленої Праги...
— Здається мені, я тільки на день, на два дні розлучився з нею!..— раптом знову промовив.— Та ні!.. Знаєте, у людини є дивна прикмета... Коли в житті щось діється і коїться, вона розуміє не одразу до кінця, аж до найбільшої і найістотнішої глибини, що саме діється і коїться. В цьому, певно, полягає таємничість захисної реакції... чи реакції на захист... на оборону від струсу... від емоційного згорання...— Петро Ілліч мовби розмірковував сам з собою.
Хвилину помовчав, а потім:
— Та все одно людина "приходить до себе". Спалахує дивний запальник активної реакції... Починається горіння, що вже займається вогнем. Це і є, мабуть, те, що називається сердечним болем, тугою, жалем, журбою, смутком, муками совісті... Як хочете, так його називайте, а воно вас мучить невідступно...
Можливо, в очах моїх він раптом вловив нездатність вести бесіду, перейматися одними з ним думками й почуттями. Тому й замовк... А хіба тоді я міг зрозуміти його? Хіба не одне глибинне почуття приходить до нас з літами і життям дарованим досвідом — зерно для кільчення та проростання завжди має свою пору.
Ми розставляли в його кімнаті карточки в строгих і скромних рамках — добрим майстром зроблені фотографії. Здивований, я несподівано став перед знімками, що враз так зігрівали душу. На них було наше село взимку, коли снігу багато, довкола все небуденно чисте і біле...