Село під снігом я бачив не одної зими, але таким незвичайним відкривалося воно для мене вперше.
— Тут...— Він застиг рукою на фотографіях із Забе— режі, немов не знаходив потрібних слів. А може, збирався з думкою, виважував, шукав ті єдині слова. Та всього лишень одну хвилинку, бо зітхнув і промовив: — Тут мама, котру я ледве пам'ятаю... Тут мої перші дитячі уявлення і мої перші радощі... Але тут і мій біль та сльози... Боже, як я не хотів до сиротинця!.. Мені виді— лося, що з дому йду на віки вічні і більше ніколи не повернуся... Там, у чужому селі, потім в чужому місті я вперше відчув, що то є любити своє село, свою хату... А була вона в нас бідною, бідною... Такою бідною, що, здавалося, її можна тільки ненавидіти... Та я любив її щиро, а бідності просто не помічав... Я просто не уявляв собі тоді, що наша рідна хата може бути іншою... Та вона й не могла бути іншою. Певно, саме через це рідна хата в Забережі мені майже кожної ночі снилася...— Петро Ілліч говорив якось особливо притишено, значуще і вже задивлявся на види стародавньої Праги, що видавалися тепер такими незвичайними на стінах поряд з карточками верховинського засніженого села. Високі шпилі, могутні кам'яниці, панорама Градчан і Кардового мосту раптом переносили з верховинської дійсності в казку та легенду великого міста, що вже було новим, іншим світом.
— Хлопчиком я був певний, що весь світ — наше село і околиця довкола нього... Там, де гори сходяться з небом, для мене був край світу... В Празі світ відкрився мені великий. І вже обрії, до яких я йшов, мені прояснялися... Та несподівано все затуманилось, затяглеся чорними хмарами і урвалося... Яка ганьба!.. Яка ганьба!..— вхопився за голову здоровою рукою, немов його щось заболіло...— Клятий Гітлер у Празі... Арешти... кінець науці... Рятуйся, хто як може. І розбрелися колишні студенти Праги по всьому світу...
Ми довго мовчали.
Голову підпер долонею здорової руки, а покалічену притулив до лиця, і стирчала вона обрубком... І в цьому було щось справді страшне...
В тишу падало раптом булькотливе бряжчання кришки чайника — на електричній плитці знову закипіла вода...
— Та є тільки одна добра сила, яка може скорити силу злу!..— Петро Ілліч уже повернувся лицем у той бік, звідки над селом завжди сходило сонце.
Я все зрозумів. А його сині-сині ласкаві очі засвітилися в щедрій надії...
Було вже геть пізно, коли я зібрався йти від нього.
— Що вам дати на згадку про цей вечір?..— раптом запитав уже не мене, а скоріше себе... І оглянувся по кімнаті, ніби щось шукав.
— Що ви, що ви?.. Мені просто на згадку цей вечір залишиться!..— Справді в тому вечорі було щось хвилююче і вражаюче.
— Та ні, ні!..— Він ходив по кімнаті, і я вже бачив: шукає для мене щось цікаве, для пам'яті.
Мимоволі я роззирнувся. Очі мої раптом застигли на рукавичках — обидві на ліву руку. Завалялися в нього казна-відколи, добротні, з тонкої, доладно виробленої м'якої шкіри. Порядкуючи на новій квартирі, він виклав їх, напевне, як речі для нього зайві.
— Коли вже так, візьму собі у вас ці рукавички... Дарма що обидві на одну руку...— промовив я.
— А як ви їх будете носити, коли не парні?..
— А так: одну на ліву руку одягну, другу просто триматиму... Хто подумає, що я не з рукавичками?.. До того ж вони шкіряні!..
Розсміявся і в щирих обіймах притис мене до себе.
— Ми вчинимо не так! То був би справді смішний подарунок для вас, а ви гімназист...— Ступив до шафи й з пальта добув свою праву зимову рукавицю..— Оце діло! Приміряйте! — змахнув обома в повітрі, наче трофеєм.— Правда, майже й не помітно, що права ношена... Я ж їх зовсім недавно розпарував.
— Залишити вас без рукавичок? — знітився я враз.
— А в мене ще одна є! Бачите, її пара тут...— показав тепер уже єдину ліву.— Відмовлятися не думайте!..
Ніч була місячна і зоряна, зоряна...
Я йшов додому на засніжений обрій, що ділив небо й землю. Раптом мені здалося, що на високій горі стоїть Петро Ілліч, дивиться по околиці рідного села, потім плине в свій другий, далекий од Верховини світ...
Під ногами рипів перемерзлий сніг. Руками я бадьоро розмахував у повітрі. Немов хотів переконатися: а в рукавичках рукам тепло?.. І все ж... Правій руці й тут було тепліше...
1973