Тримається вона спокійно, ніскільки не соромлячись бачити мене роздягненим. Але присутність цієї юної ніжної дівчини викликає в мене якийсь глибокий сум. Ех, Марусино, Марусино, коли б ти трохи краще знала сього панича!
Вранці, як тільки піднімається сонце, входить Петро Михайлович і починає мене будити. Ранок холодний, прозоро-сонячний. Легкий туман стоїть в придолинках, але всюди вже починається пекуча робота. Цілий день проходить в живій метушливій праці. Я почуваю, як все обличчя моє пашить від спеки, гарячими струмками ллється піт, звисає над бровами. А ввечері повертаєшся до будинку, почуваючи, як по всьому тілі розпливається здорова оп’яняюча втома. Марусина починає клопотливо готувати мені страву, стукає шклянками, а через півгодини засипаю здоровим міцним сном.
І так день за днем проходить в пекучій бадьорій роботі.
Через тиждень скінчив головні роботи. Мусив повертатись додому і, не криюсь, з якоюсь легкістю залишив сей засмутнілий будинок і непорочно-чисту Марусину, яка так старанно клопоталась за мною. Потягло знову до городського спокійно-ситого життя, до музики, якою так часто шанувала мене Наталя.
Сад у нас уже одцвів, дерева вкрились густим темно— зеленим листом, і тільки в повітрі плавали густі пахощі жасмину і матіоли.
Зустрів мене Іван Іванович здивовано і радісно.
— А, ось і наш бурлака. Де се ви стільки пропадали, паничу?
— На досліднім полі був, Іване Івановичу. А що у вас тут новенького?
— Та нічого. Помаленьку ми старі вештаємось, а молоді свайбу справляють.
Як саме, Іване Івановичу? — здивовано питаю його.
— Та так. Та ви не дивуйтесь, Василю Павловичу, не якусь-небудь настоящу, а собачу. Розумієте?
— Ну що ж такого, — заспокоюю його. — На те й весна, щоб кожна тварина кохалась.
— Та й я так кажу. Жінка молода, жити хоче. От і бере од життя все, що можна взяти. А ви таки пентюх, Василю Павловичу, — помовчавши, провадить Іван Іванович. — Щоб такому молодому красивому паничеві та не добитись кохання отакої цікавої молодиці; не хвалю вас, голубе, — недобре посміхається Іван Іванович.
— Ну, що ж, Іване Івановичу, кожному своє. Буде з неї і одного.
Густіють сутінки, а на серце лягає якась туга незадоволення, і більш усього чомусь непокоїть те, що в сей вечір не побачив Ольги Петрівни. Так і заснув, не почувши, коли вона прийшла додому.
VII
Другого дня пішов на службу до земської управи. По дорозі мене зустріла Наталя. Вона, певне, давно вже чекала мене і боялась пропустить.
— Ну, слава Богу! — Кинулась вона, м’яко посміхаючись. — І де він так довго пропадав? Ну, подумай — більш тижня! — з докором говорила вона, заглядаючи мені в обличчя.
Я розказав про все.
— Ну, от бач! Ну хоч би слово сказав, як од’їздив! А то так, наче втік. А загорів як, лишенько! Ну, а тепер от що, — перейшла вона на діловий тон. — У нас тут буде вечір: співи, будуть і грати. Ти підеш?
— Який вечір? Я нічого не знаю.
— От тютя Божа! Якби я не поклопоталась, то, мабуть, нічого і не знав би. Ну, слухай сюди, Васильку. Я квитків дістала, для себе й для тебе. То ти підеш?
— Ну, звичайно, Наталю, з великою охотою.
— Ну, то й добре. А тепер я, Васильку, тікаю, тікаю, бо незручно. Іди собі, — киває вона в останній раз і похапцем одіходе.
Ввечері другого дня я одягаю чорну візитку і йду до Наталі. На сей раз одчиняє мені двері покоївка. Вона оглядає мене насмішкувато-суворими очима.
— Баришня Наталя дома?
— Дома, вони одягаються. Пожалуйте.
В вітальні немає нікого, але в сусідній кімнаті чую метушню й голоси.
— Се ви, Василю Павловичу? — звертається звідти до мене Наталя. — Ну, почекайте, я зразу. Мамо, ти там скоро?
Я беру альбом, в якому мені знайома майже кожна картка. А в сусідній кімнаті чую стримані голоси дочки й матері, які увесь час радяться, коли-не-коли сперечаючись.
— Ну, мамочко, їй-богу, так негарно. Я не хочу.
Але "маман" не здається і обстоює на своєму, і
тільки після довгого сперечання згоджується.
— Ну, нехай буде по-твоєму.
І ось, нарешті, виходить звідти і Наталя, вбрана в блідо-блакитне атласне плаття. Груди в неї злегка декольтовані, трохи напудрена, але на блідім обличчі сяє легка фарба. Вона має трохи урочистий вигляд, що надає їй враження солідної панни. Зустрічає вона любовним поглядом, наче запитуючи: "Ну як? Правда, я так дуже цікава?"
Вона оглядає мене трохи здивовано, звертаючи переважно увагу на мій костюм.
— Ой, який він сьогодні. Настоящий денді.
— Ну, звичайно, Наталю. Щоб не вдарити лицем перед тобою, — в тон їй відповідаю.
Мамуня закликає випити по шклянці чаю, ми похапцем випиваємо і збираємось виходити.
— Наталю! — кричить навздогін мамуня. — А пальто не треба? Візьми, серце, холодно буде.
— Не треба, мамуню, їй-богу, не треба!
— А я тобі кажу: візьми! От уперта, ніколи не послухає.
— Давайте, я візьму, Наталю, — кажу я.
— Ну, добре, — згоджується Наталя.
Легкі сумерки спускаються на землю. Але небо бліде, темне. Густі пасма пилу носяться в повітрі. Де-не-де помітні на пішоході гуртки люду, які, певне, теж ідуть на вечір. Від саду чути духову музику, яка грає "На сопках Маньчжурії", і звуки сього вальсу чітко долітають до просторої полянки, поблизу за річкою.
Я іду під руку з Наталею. Вона сяє, бадьора, увесь час голосно сміється і заглядає мені в обличчя. Певне, почуває всю свідомість краси юної розквітлої жінки, і ся свідомість бурхливим потоком б’є з неї.
— Боже! Який ти хороший сьогодні, Васильку, — чуло звертається вона до мене. — Настоящий денді. Я наче й не знала тебе до сього часу.
— То я гадаю, Наталю, ти повинна подякувати моїй візитці за се. Тільки й всього, бо, здається ж, більше нічого не сталось?
— Ха-ха-ха, — голосно сміється вона. — Які ти дурниці кажеш, Васильку! Невже ти такою дурною считаєш мене? Ні, ти просто сьогодні урочистий, чистий як ніколи, їй-богу. Якби можна, я б справді тебе поцілувала зразу. Ти б хотів сього, Васильку?
— Нічого не маю проти, хоч і зразу.
— Ні, я кажу, коли б можна. І чого ти таким холодним тоном відповідаєш? — незадоволено запитує мене Наталя.
— Ну, то дай краще я твою руку поцілую.
Нове вбрання м’яко шелестить у неї, пахне тонкими духами, а тепле тіло, яке так близько мене тулиться, п’янить голову.
В саду вже снують по доріжках, усипаних піском, поодинокі пари. Панночки в атласних вбраннях з квітками троянд на грудях. Мріють яскраві українські костюми великим пучком різнобарвних кольорів. Поодинокі гуртки чоловіків, які стомлено чекають вистави. Вони сидять на лавках і ліниво курять. Чуються стримані голоси, шелест за кущами юнаків, інколи викликає загальну увагу різкий сміх якого-небудь гуртка.
О бліднім сяйві газових ліхтарів тремтять дерева, а музика тягне довго, одноманітно якусь скорбну мелодію.
— Наталю, чому ти не одягла українського костюма? — запитую Наталю.
Наталя чомусь тривожно-ніяково оглядається навколо.
— Мені здається, — проводжу далі, — що український костюм такої краси надає кожній панянці.
— А ти вже, здається, бігаєш очима за сими пахучими квітками? Ач, як очі розбіглись, — сердито кидає мені Наталя. — То не треба було і йти. Пішов би сам та й бігав за сими пахучими квітками, а то тепер я тебе зв’язую.
Вона починає хвилюватись, далі, трохи помовчавши, додає:
— Коли б знала, і не закликала б тебе на вечір. І охота пропадає йти на вечір з таким, — хвилюючись, додає вона, а сльози стоять на очах.
— Ну, Наталю, що за дурниці? Невже не можна ні на кого і глянути? Я тільки хотів сказати, що тобі дуже йде український одяг, а ти вже й в серце. Ніколи не сподівався, що ти така… ревнива… — ображено говорю їй.
— І зовсім не ревнива. То тобі так здається.
Але далі Наталя нахмурилась і не хоче зовсім розмовляти зі мною.
Людей час від часу прибавляється, але вистави не починають. Коли-не-коли з дерев’яного, збудованого з шальовок театру виходять загриміровані аматори в червоних штанях і вишиваних сорочках.
— Он дивись, Петро Мотузок. їй-богу, він, — показують пальцями на аматора зацікавлені хлопці.
Петро Мотузок клопотливо оглядає людність, нарешті кричить густим огрубілим басом:
— Давай третій. Будемо наминати.
Почувся голосний дзвоник, і людність почала валить всередину театру. Піднявся лемент, заклопотані голоси, суперечки за місце. Нарешті поволі вгамувались. Ще раз почувсь дзвінок, і завіса одкрилась.
На сцені з’явився хор. Молодий з бритими вусами псаломщик Пречистенської церкви в червоному жупані і широких штанях суворим поглядом оглянув людність, і хор незабаром почав співати. Юні, соковиті, але не вишколені голоси з щирим почуттям віддавались мелодії. Дирижор що є сил махав руками, і увесь профіль його уважно допомагав керувати.
Наталя була цілком захоплена. Вона увесь час то сіпала мене, коли я оглядався назад або позіхав, то близько тулилася до мене, уся віддаючись співам.
— Ну, що, правда, хороше співають? Знаєш, сей псаломщик добре поставив хор. Набрав нових сил, і получилось добре.
— А справді, чудово, — байдуже відповідаю я.
— А місця як тобі? Правда, гарні?
— Чудові, Наталю.
— Ну, от бач. А ти незадоволений. Ех ти, тютя Божа, — з легким докором додає вона.
Скінчили співати. Почались вистави. Грали два водевілі — один російський, другий український. Російський грала вища інтелігенція: жінка слідувателя, товста огрядна пані, яку тут вважають за справжню артистку, грала молоденьку панночку, котра уважно вичитувала якісь дешеві сентенції зацвілої старовинної моралі.
Український водевіль "Дури, та не піддурюй" грала демократична інтелігенція, особливо земські служачі. Водевіль з співами, горілкою і танцями. Але найбільшу увагу викликав Петро Мотузок, який досить удало і живо провів ролю старого чудакуватого діда.
Скінчилась вистава. З’явилась на сцені музика. Винесли меблі, зоставили лише попід стінками кілька лав, і почалися танці. Я розглядаю людність і впізнаю серед них багато знайомих. Кілька чиновників парадно одягнених. Деякі в білих кітелях, навіть з якимись старомодними вузенькими шашками. Панночки напудрені, розчервонілі і засоромлені. Серед знайомих я помічаю і батька Наталі. Він в чорному сюртуці, увесь жвавий, розшаркується перед дамами, урочисто цілуючи їм руки. Запримітивши нас, він, злегка перевалюючись з ноги на ногу, як гладкий селех, підходе до нас.
— А ви тут? А я все шукаю вас.
— Ми, тату, тут же сиділи в передніх рядах, — відповіла Наталя.
— Ну, може, й так.