Горіли степи

Івченко Михайло

ГОРІЛИ СТЕПИ

/

У п'ятницю перед Клечальною у Червоної знайшлося теля. Воно було так само червоне, з білою плямою на лобі, з такою ж смугою під черевцем, з білими ратицями й мало незвичайно ніжний вигляд.

Старий Вільгельм не міг натішитись.

Він ходив коло корови й говорив Мірті:

— Est gut. Est sehr gut x. Це зовсім хороше. Коли йде худоба в лінію, то дуже добра ознака. Ей-гей, прекрасна німецька порода, чиста, як баварське пиво.

1 Це добре, це дуже добре (нім.).

Мірта тихо посміхалась.

— Вона справжня Гретхен,— говорив далі Вільгельм.— Причепить би їй блакитну стрічку, на стрічку дзвіночка й пустити по пішоходах в околицях Лип. Ай-яй! Як би вона пройшлась. Скільки розмов було б у сусідів. Гей-гей! Але тут, моя люба, ніхто не розуміє. Ніхто тут цього не розуміє.

Вільгельм виймав з рота люльку й завзято спльовував. Тоді взяв теля й обережно одніс його до куховарні. Лизавета кинула на ту пору в'язати панчохи і йшла назустріч.

— Лізбет! Лізбет! Таке хороше теля! Гретхен! Мила Гретхен! Моя добра, хороша. Ти твердо бережеш мій рід!

Лизавета мовчки, співчуваючи, хитала головою.

— Ти не забула, Лізбет, коли дядя Фріц прислав нам залізницею червону корову? О, що то за час був! О, Ми були тоді дуже бідні. Ми тоді молились за неї. О, ]а! О, ]а! Чиста лінія фамилії Кравзе... Кравзе! Що то є— Кравзе?! О, то довгий рід хліборобський!

Старий ще довго в розчуленні говорив, та Лизавета лише інколи обзивалась до нього.

В неї йшли за ниткою панчохів далекі-далекі думки.

— Що це за край? Що за степи, де вони живуть? Вона не знала. Прожила ввесь свій вік і не знала. Вона

думала в цю пору про околиці Берліна — липові гаї, тихі, тіняві...

Старий пивоварник, її батько, держав там крамницю. Хтоз-на, як жилось! Хоч інколи й на черствому — все ж було радісно мріяти в білім убранні в тінях алей.

Чого і як вона сюди попала? Чого тут жила?

Це був сон, лише сон.

А як прокинеться, знову стане гуляти в білім убранні в липових алеях.

То нічого, нічого, що в коси вплівся густо-сивий волос.

А тепер сплітати панчохи й чекати, як прикотиться клубочок до Берліна — то є ціль всього життя.

Увечері Гордій, селянський парубок, що прибув сюди, в Зелену Долину, з якоїсь сусідньої губернії, пригнав додому худобу.

Вільгельм, як і завсіди, пильним оком оглядав кожну тварину, аж поки не приходила остання сіра корова, що завсіди пленталась у хвості.

1 О, так! (Ніл.)

Тоді заганяв разом із Гордієм усю худобу до хліва й чека* поки Мірта подоїть корів.

Звідти йшов оглядати всю садибу.

За оселями, критими червоною черепицею, йшов до само! ріллі широкою смугою сад. Грядки в ньому було добре оброблено, кожну деревину обмазано білою вапною. На широких кронах були вже помітні невеликі овочі.

Цього року, по всьому, врожай садовини буде добрий.

Посередині саду йшла густа липова алея, що кожного разу нагадувала далекий рідний край, густі берлінські липові алеї.

— Гей-гей! Vaterland *. Хто раз одірветься од нього, в того серце ніколи не заживе — тихі виразки завсіди колупатимуть.

За садом в гущавині лоз і бугили тихо протікав струмок. За ним угору піднімався степ.

Вільгельм йшов широкою борозною до степу. Там сів коло вітряка й слухав тихий шелест вітру об крила.

На заході звисали сизі хмари, купчились у громади. Інколи різала повітря гостра блискавиця і в освітленні її вставали далекі хвилясті простори, вкриті сизим туманом.

Десь із темряви виривався жалібний звук і поволі завмирав. В глибокій задумі дрімали широкі могили, розлогі байраки й поодинока смуга лісу "Зеленої долини".

А в цій теплій задумі думки самі пливли в голову.

Вільгельм думав: як це сталось, що він, зроду-звіку німець, мешканець берлінських околиць, опинився тут, в оцих далеких степах чудної, незвичайної країни?

Як це давно було, що він уперше сюди приїхав, з порожніми руками, лише з однією Лизаветою.

А тепер має велику площу землі, добре господарство, всього вдосталь.

— О, мій Боже! О, мій добрий Боже! Хто зрозуміє всі твої вказівки, всі твої шляхи, зарані одміряні кожному?

І було дивно, що це з ним сталось. А може, це й не з ним?

Може, той, хто їхав з Берліна, інший, і зовсім другий складав тут господарство?

Десь з глибини темряви вставав густий звук, сумний і величний.

Як здавна, степ обзивався до Вільгельма, а цей ніколи не міг зрозуміти.

1 Батьківщина (нім.).

І з тривогою думав об тім.

І знову йшли думки, заплутані, невиразні, але кожна тепло сідала в груди.

І тихий подих вітру лагідно студив її.

— Степ! Степ! Великий степ! Благословляю тебе, як Яків і Оврам свої землі й отари!

Старий розчулено вслухувався в темряву. Десь за лісом почулось торохтіння фургона. Пізніш звуки наблизились.

Густий бадьорий голос рішуче спинив коней і поспитав:

— Тату, це ти?

— Я, Йогане.

— Йди сюди, підвезу. Вільгельм спустився на дорогу.

— Що ти робив тут, тату?

— Я сидів і думав.

— Про віщо?

— Я думав, я думав про цей степ. Дощ буде. Хороший хліб піде...

Ну, іще думав про революцію. Що таке революція. Чого чоловікові хочеться? Люби землю й трудись. І більше нічого.

— Я не цього боюсь, тату,— тихо зауважив Йоган.

— О, я знаю. Ти думав про землю. Думав — одберуть... То нічого. То не страшне. Страшне інше...

— А! Цього ніколи не буде! Ми німецькі піддані. Землю не зачеплять... Та вчеплюся зубами — загризу кожного, хто насмілиться одібрати.

— О Йогане, зуби поламаєш, не вдержиш.

— Однаково, землі їм не взяти.

Молоде, засмалене обличчя Йоганове грізно насупилось, але хутко розійшлося знову в теплу лагідну усмішку. У дворі Гордій підійшов розпрягати коней. Йоган по-опікунськи поляскав по плечу.

— Ну, що, Гордію, революція йде?

— А йде.

— І ти радий?

— Не знаю. Я в цьому не розбираюсь.

Коні заводили в простору стайню, що була прилаштована до хат.

— Не знаєш! А гляди, про земельку думаєш? Думаєш, одбереш у Кравза й сам станеш хазяїном?

— Куди там!

— Кажи, кажи! А що ж ти з нею будеш робити?

Гордій нічого не відповів. На широкім, темнім обличч в нього лише розповзлась загадкова усмішка.

Вони прив'язали коні й пішли обидва спати до клуні.

Вільгельм поволі увійшов до хати. В чистій світлиці Ні високих пуховиках солодко спала Мірта, закинувши пухкз рожеву руку за голову.

Лизавета теж була в ліжкові, але ворочалась і, видно, не спала.

— Ти не спиш, Лізбет?

— О, ні, ні.

— Чому?

— Так. Я чекала тебе.

— Я був у степу. Я сидів і думав — чому степ нам чужий? Хіба ж не ми своїми руками кохали його?

— О, іа!

— Чому ніколи не поймем його? Який він красивий та великий, а який далекий нам! О, який далекий-далекий!

— А я думала, Вільгельме, ми будемо ще довго жити в Липах і там помремо.

— Чого так?

— Так я думала. Так воно буде.

Вільгельм сумно посміхнувсь і повільно став роздягатись.

Небо спалахнуло на коротку пору й засвітило пахучими квітками степу й тихими млиновими каганцями.

Тоді знову в жалібну симфонію розпустився степ — зацьві-рінькали коники, тихо підпідьомкала перепілка, пищала сон-птиця і тривожно шелестіли тополі...

Пізніше густо потягло з півдня, небо поволі заволоклось хмарами й засіяв тихий, задумливий дощ.

Над ранок він розпустився і йшов цілий день.

4

Другого ранку степ сміявся. Росами-намистами занизалися високі трави й жита.

Пахло міцно густим степовим зіллям, і ці пахощі йшли туманами вниз на долину, а далі річкою до моря.

В колонії дзвонили. Жалібний дзвін лунко плавав у росянім сонячнім повітрі.

Мірта була в темному, з білим фартухом, що запинав високі груди, в широкім солом'янім брилі, а з-під нього тихою ясною усмішкою дивилися сірі очі.

В руках несла молитовника й жмут пахучих квіток.

Гордій, що в цю пору вигонив худобу на пашу, насмішкувато оглянув її.

— Ти чого смієшся?—поспитала Мірта.

— А хіба не можна? — грубо відповів Гордій.

— Ні, ти, мабуть, хотів щось сказати?

— Ти біла й свіжа, як молодий опеньок.

— Я йду до кірхи.

^ — Молитися Богові?

— А ти хіба не молишся?

— Я шукатиму свого Бога в степу.

— І знайдеш там?

— А як не знайду, то клопоту мало: і без нього обійдемось. Мірта знову бризнула скалками очей — чи то Гордієві, чи

то назустріч рясним промінням. Примружилась, засміялась і одійшла.

У кірсі було людяно. Пахло травою й квітками.

На хорах фісгармонія лунала сьогодні надзвичайно радісно, і дружним хором за нею співали всі присутні.

Під кінець служби пастор говорив казань. Він сьогодні був святочний, урочисто-стриманий.

— Велика кара напосіла на наш нарід, що далеко б'ється, стиснутий з усіх кінців. Ми тут живемо в достатках і не знаємо, як наші брати там страждуть. І хоч ми повинні за др^гу державу стояти, все ж наше серце не може бути байдуже до того, що діється з нашими кревними.

Бог посилає велику кару на людей, і кара та ще й досі не скінчилась.

А тепер ще розпочалась революція. Хто радіє [...] 1 люди нещирі, властолюбці. Всі ж ми мусимо з глибоким смутком прийняти її, як нову кару, що впала на наші плечі.

Мусимо, брати мої, твердо зберегти в душі своїй заповіді Божі, щоб не загинути в цьому бурхливому морі. І це треба прийняти, як неминучий іспит, і стійко прямувати до життя, до очищення від гріхів людності. Шляхи Божі йому одному відомі.

Так говорив пастор. І хоч служба була радісна й урочиста, все ж у всіх зосталася тривожна гуща на серці.

По дорозі з кірхи тяглися двома рядами густі розрослі липи, певне, посаджені ще піонерами на спомин про далеку батьківщину.

Було приємно йти в тінях лип по чистих споришевих стежечках і думати, і думати сонячну думу степів.

1 Дефект у виданні.

Мірта силкувалась собі з'ясувати й не знала, чому вона німкеня.

Навколо розперезались в блакитній млі зоряні степи, вбирали сонце й важко дмухали.

Мірта знала одне — вона квітка степів.

Завтра викупається в ставку, присне бризками в сонце й засміється.

І тоді знову розкриють обійми степи і в них легко розтане остання тривога.

///

Вільгельм ходив по ланах. Перший лан — золоті пшениці. Другий — стрункі, вже пахучі жита. А там далі над яром пішла ярина.

Коли б хто знав, що то є: запустити душу у пухкі землі, а тоді стежити, як розпускається вона в тоненькі стеблини та листочки.

І прислухатись, що вона скаже в тихім подиху вітру, в пісні жайворонка, що цілий день вищебечує в золотих струнах сонця.

— Коли б хто знав, як можна любити землю, куди поклав на зріст свою душу!..

— Але чому степи ллються маревами і не скажуть останньої правди за себе!

Межею йшли грецькі землі.

1 2 3 4 5