До землі

Івченко Михайло

ДО ЗЕМЛІ Лірика осені

І

Торохкотять і торохкотять колеса, доганяючи одні других. А потяг співає бадьоро-радісну й журну мелодію.

Я лежу на м'якій канапі в купе вагона. Ритмічно похитує потяг, і в такт цьому мене злегка заколихує. Непомітно мене обгортає приємна дрімота, крізь неї я вчуваю говірливу мелодію потягу, і в мою душу вливається теплий, затишний сум. І пливуть тоненькими, поплутаними струмочками не то думи, не то мрії. І мені здається, що то я лежу в себе дома, а моя старенька мамуня в темну осінню ніч сидить у брудній хаті й допізна світить "сліпенький" каганець. Довгі тіні незграбними, фантастичними формами простягліїся по давно не мазаних, облуплених стінах, по столі, й десь зникають по куточках в кінці долівки.

В хаті напівтемрява, холодно й вогко, а знадвору чути, як лопотить і лопотить осінній дощ. І від нього ще сумніш стає. Дома всі давно вже полягали спати, повкривавшись старою обідраною одежею. А мамуня сидить над прядкою й чорною загрубілою рукою байдуже крутить нитку. Одноманітно, рівною, холодно-журною мелодією гуде прядка, а мамуня дрімає собі й, щоб розважитись, тягне якусь журливу довгу пісню про свою убогу долю.

Я укрився старою кожушанкою й дрімаю. Крізь прорвані дірочки тонкими струмочками пробирається вогкий холод, і я щільніш кутаюсь. А сон не йде. Тільки в легкій дрімоті переплітаються холод хати й сумні співи мамуні з якимись рожево-золотими мріями. Я укутався з головою й дивлюсь у маленьку дірочку кожушанки на каганець, на мамуню, на стіни. І тоді все те, що я напівсвідомо розглядаю, приймає теплі, радісно-яскраві форми. І здається мені, що я вже не в хаті, а десь далеко гуляю в лузі. Навколо безліч квіток — жовтих, рожевих, синіх. Я бігаю, скачу, качаюсь по траві, зриваю квіти. А високе, прозоро-чисте небо ллє й ллє в моє серце свою блакить, змішану з проміннями. Щось лоскотать солодко коло серця, й я повільно спускаюсь кудись. І немає ні темної хати, ні заплаканої мамуні. Тільки рожево-золотий туман і зелені плями зірок...

Я не знаю, чому, власне, в сю хвилину прийшли до мене спомини з дитячих літ, але в мою душу вливається старий теплий сум, який колись накликала мені мамуня своїм співом. І чомусь так жагуче вабить знову до тієї вогкої теплої хати й сліпого каганця, що утворює страшні, фантастичні привиди. І як би я хотів зараз побачити мою сухеньку, зажурену мамуню, послухати її пісень, рівне гудіння прядки; а більш усього налитись знову того суму, такого рідного й такого далекого, такого болючого й такого теплого.

А думки снують свої тенета, і я йду за ними, радісно заспокоюючись і проганяючи старі болі. Адже ж я стомлений одноманітно-сірим, холодним життям великого міста з його нещирими, нервовими пориваннями; знесилений тяжкою працею, нікому не потрібною, нікому не цікавою; то чому ж я не маю права хоча на короткий час вирватись на волю й спочити в родині пана Березни, до якого їду в маєток? Мене жагуче вабить блакитне, прозоро-чисте небо; свіже, холодне, як лід, повітря й тепле сонце. О, я гадаю, що в пана Березни, певне, можна зазнати цілковитого спочинку! Я уявляю собі світлі, чисті кімнати; цікаве товариство родини; ситий, приємний спокій, ліниві розваги після обіду; а ввечері гра на піаніно, опісля карти, смачна вечеря й сон на чистім, м'якім ліжку, яке заздалегідь приготує чепурненька, в білій запасці покоївка. І я зарані передбачаю до дрібниць усі умовини власного спочинку, й мною потроху опановує сита, приємна радість, і все життя здається мені надзвичайно цікавим, веселим.

А потяг гуде заспокоююче. Похитує вагон, я злегка колиха-юсь і крізь дрімоту почуваю, як по моєму обличчю розливається сита, задоволена усмішка.

У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!—десь співає потяг...

Раптом я вчуваю крізь сон, що чомусь перестав співати потяг. Десь чуються заклопотані густі голоси. Я підіймаю голову,— потяг стоїть. Я хутко зіскакую з канапи й підбігаю до вікна. Певне, ми приїхали і я проспав. От же ж спізнюсь зіскочити. Протираю вікно. Якась маленька, брудна станція; дві-три почорнілих будівлі. Жалібним стогоном б'є дзвінок: один, двічі, тричі.

Вибігаю з вагона й відчиняю двері.

— Яка станція?

— Раз'єзд! — густим, суворим голосом відповідає кондуктор.

— Який?

— Шістнадцятий номер!

Так, так! Я впізнаю тепер сі низенькі, чимсь засмучені оселі, запорошені пилом, закопчені димом паровиків. Се моя рідна станція, з дитинства знайома, де стільки разів у весняну пору, і в зимові морози, і в осінні, хмарні, дощові дні мені доводилось чекати потягу. Хутко, навіть не думаючи, я перебігаю до других дверей, відкриваю їх і жагучим поглядом, припавши головою до стіни вагона, вдивляюсь по другий бік. І одночасно я почуваю, як щось глибоким, гострим болем пронизує мою душу, щось кольнуло в серце й виступили сльози. А я стою й дивлюсь у далечінь. І скоріш не очима, а всім почуттям, всією глибиною душі; я вчуваю той малюнок, який розіслався переді мною, й одночасно відбивав в собі його до найменших дрібниць. Одна хвилина — й мене жадібно потягло туди. І я хотів уже зіскочити, кинути все — і пана, і клунки, і все-все. Але потяг уже од'їхав і з кожною хвилиною усе хутче й хутче утікав. А переді мною стояла усе одна й та ж картина. Я протираю очі від сліз і пильніш вдивляюся в неї.

Кілька смуг ранкового сонця слабим сяйвом заслали землю, озолотили краплини роси. Вузенькою, поплутаною, сірою стрічкою повилася селянська доріжка. Бліда, почорніла стерня; кілька кіп незвезеного хліба, зчорнілого, багато разів прибитого дощем. А на копах гайвороння голосним, благаючим криком комусь чи скаржилось, чи когось прохало, і в холодній тиші ранку їх голос здавався без кінця тужливим — як сама осінь, як сум сірого поля, вузенької доріжки і прибитого дощем незвезеного хліба. Чому його забули забрати? Далі помітив я високі тополі, які тяглися двома рядками понад дорогою. А за ними купку сірих, потемнілих, хуторянських осель. І від усього віяло таким тихим, покірним сумом, і так глибоко він відчувався в моїй душі!.. Десь загомоніли найглибші, найрідніші голоси, і я не можу заспокоїти їх. Всією душею вабить мене туди, і я не можу одірватись, вчуваючи, що зливаюсь з цим давно забутим, рідним сумом, з тихими, засмученими ланами, і в цьому почуваю якусь болючу насолоду.

І ось знову повертаються старі, напівзабуті спомини. Та вузенька дорога, усюди поплутана, з тополями і присадкуватими вербами по боках, потяглась до самого дому. До нього всього тільки десять-п'ятнадцять верст. Скільки разів довелось нею їздити! Холодні, осінні дощі; глибокі, застиглі калюжі багна; холодний вітер, пронизуючий наскрізь, пробирає вас; десь скиглить у полі билина, й сум осінній, нудний давить вас. А я зі своїм татом їду до потягу на старенькому, лаліврозбитому возі. Маленька, миршавенька кобильчина з довгими ковтунами шерсті плентається повільно, жуючи свою власну долю. В мене думки рожеві, юнацькі. Скільки ще попереду простору, стільки ще може бути надалі нового, яскравого! І тому так тягне мене з дому до школи. А татусь мій у старенькому, рудому кобеняці. Борода в нього в кількох місцях уже посивіла зарані, певне, від горя. В кобеняці не дуже-то тепло. Він увесь зігнувся, посинів від вітру. Коряві руки раз-у-раз сіпають віжками, а він провадить якусь балачку. У нього було стільки надій, стільки гарячих бажань і поривань, і так хотілось йому всього того досягнути, й так жорстоко усе це розбилось! Чому ж це так? Тепер зосталась у нього одна-однісінька надія, щоб хоч сина вивести на дорогу!

Приїздимо до станції й довго чекаємо на потяг. Нарешті я сідаю. Заскрипіли тормози, загуркотіло — й потяг одходить. А я стою коло східець і радісно, привітно махаю татові й помічаю його сіру бороду, розвіяну вітром, худе, гостре обличчя й теплі сльози в синіх, дитячих очах. І тоді такий гострий біль проймає мене, й мені сором стає за своє становище, за власні надії, й такий жаль обхоплює за тата! Поїде додому, й почнеться те ж саме сіре, одноманітне життя. Темна хата, сухий чорний хліб, пісний борщ, сварка й постійна, тяжка праця! А надії юні, чисті так навіки й розбились! Покірний, без кінця покірний тягар!..

Але скільки ж то років від того минуло? Постарів татусь і тихо, покірно зараз чекає останнього, незрозумілого кінця в житті.

Що то він зараз робить? Мабуть, уже встав! Сонце бліде, слабке, піднялось і розлило свої тихі, сумні промені навколо! А тато вийшов з хати. Роботи негайної немає. Певне, дрова рубає... Рубає довго, повільно. Усе одно нема нічого цікавого в житті... Порубає трохи: цюк!., цюк!., цюк!.. Стане, розправиться, розчеше сиву бороду, подивиться навколо. В повітрі тоненькими гадючками літає павутиння. Літає та й сяде. Невеличкі гуртки гайвороння з криком перелетять з місця на місце, тривожачи осінню тишу. "А тю на вас, іроди, й гибелі на вас немає!" Полає гайвороння й знову за сокиру: цюк!., цюк!., цюк!.. Одноманітно, покірно, повільно...

І також сумно й покірно снують думи. День на день такий схожий. А коли ж то з них останній настане? А який він буде? Чи зазнає старий хоч тоді спокою? Що ж то було такого в житті, чому саме одійшла молодість, бадьорі сили, а з ними кращі, юнацькі мрії, пориви? І чому ж вони ^ здійснились? І безліч питань, і безліч думок, і нерозв'язана вузлів непевними клубками ворушаться в старій голові. А н душі зостається тихий, осінній сум. Так багато було цікавоп й так усе це зосталось невідомим, нерозгаданим! Чому ж т так? А чи ж довго так доведеться ще бути? Дні ідуть-ідуті і певне-таки останній з них прийде. Чи то ж побачу ще сина Чи доведеться хоч побалакати? Колись він був рідний близький, а тепер чужий, незнайомий, незрозумілий! Чи дове деться хоч на хвилинку зрозуміти, хоч на хвилинку злитись поріднитись і розгадати нерозгадані питання? Цюк! цюк цюк! — падають тоненькі цурупалки. А руки самі підіймаюті і опускають сокиру. Стомився, знову випростувався. Старечими вицвілими очима подивився на блідий осінній обрій, помітив тихі павутинки, вилаяв гайвороння і знову: цюк! цюк! цюк!.. А в старечому погляді застигла якась туга нерозгаданих незрозумілих питань.

//

Майорять і майорять перед очима високі тополі, темні купи гаїв на обрії, самітні оселі хуторян і сірі, осінні, смутні й заплакані лани.

А я стою й стою...

1 2 3