Марійка

Івченко Михайло

МАРІЙКА

Сівбу скінчили. Зоставалась робота на городі. Цілими днями копались у землі зігнуті жіночі постаті, довгим рядком ідучи одна за одною.

Степан був на пасіці. Подивився, як ідуть бджоли на роботу, які рої вийшли з зими кволими. По весні часом буває гіркий узяток, отже, треба годувати бджолу, щоб не приставала, літаючи по дорозі. І Степан увесь день ходив по пасіці, прислухався до вуликів, стукав, а потім перевертав вулики й роздивлявся, чи не напала хвороба, чи не завелася міль. Весняне повітря, як свіжим соком, налилось золотом теплих променів, і бджоли весело гули коло вуликів. їхня клопотлива метушня викликала в Степана бадьорий, юний настрій. Лице йому було лагідне, і легкі зморшки весело сміялись коло очей. Робота йшла непомітно й до ладу, і Степан, перевертаючи та стукаючи вулики, тягнув якусь без кінця довгу чумацьку пісню. Слів він не знав і увесь час переспівував одні й ті ж самі мотиви, й вони в нього виходили теплими та жалібними.

Дідові доручили плести лісу. Робота нетрудна, поспішати нікуди, і дід може її робити.

А Марійка пасла худобу.

Виганяла її в неглибокий, крутий ярок. Він лежав коло панських лісів. Паші путньої там ніколи не було. Дика конюшина вкривала низькі трави білими й червоними голівками. По підгір'ї порозкидались густі, розрослі кущі білого глоду, диких троянд, і стрункі, молоді берези тулились невеликими гуртками.

А далі йшли навколо густою темно-зеленою стіною ліси. Попід кущами ховались, випинаючи лише голівки, високі сині дзвіночки, тонкі стовбури рожевих смолянок і білої кашки. Густі, холодні тіні широкими смугами слались від гори, й тільки за річкою на луці рожевіли перші промені сонця.

В ярку панувала глибока тиша ранку, і було чути, як товар із шумом смаковито згризу вав молоду траву, голосно передихаючи від напруження. Навіть Підласий, неслухняний бик, що любив жартувати з Марійкою, ховаючись у кущі, цілком закохався в своїй роботі, і його веселі очі пильно шукали кращої трави. На сивім росянім тлі чітко лягали сліди, побиті скотом.

Марійка нудилась. Вона кілька разів проходила вздовж #рка, звідти сходила на гору, байдуже зриваючи високі голів-^ квіток і кусаючи їх. На сході широкими смугами жовто-ро-#севі хмари. Незабаром висунувся невеликий кусень вимитого, блискучо-чистого золота, і перші вузенькі промені про-стяглися назустріч росам.

Марійка поверталась знову в ярок. Вогкий холод і напружена лісова тиша ще більш гнітили її. Несвідомо підбирався острах. Вона злегка тремтіла, полохливо прислухалась до кожного нового звуку, але раптом рішуче скидала з себе кволість недокінченого сну, підіймала високо голову й починала співати, усім станом коливаючись і бадьоро розмахуючи руками:

Лугом іду,

Коня веду.

Розвивайся, луже!

Сватай ме-н-е, козаче-еньку,—

Люблю тебе ду-у-уже!

Останній звук, підхоплений густим повітрям, далеко тікав у лісову гущавину. Марійка ловила бадьорий відгук і в унісон йому кінчала:

— А-у-у!

— У-у! — десь відгукувався лукавий дідько з кущів, передражнюючи Марійку.

Потроху підіймалось сонце, й перші промені широкими хвостами розстилались у лісі, золотили кущі та ярок, і великі краплини роси горіли рожевими перлинами. А назустріч променям лились тужливі співи одуда.

— Бу-ду тут! Бу-ду тут! — наче заспокоював одуд когось упертого.— Вдалині покірно скаржилась комусь зозуля, стиха пищали в густих кущах шпаки і жовтобрюхи. їх підхоплював срібно-росяним співом соловейко. Він набирав у себе рожеві промені і буйно розсипав їх дрібним пилом; а вони пливли соковито-голосним відгуком, зникаючи в затишних ярках.

Інколи з кущів виходили дикий цап і коза, дрібною ходою поспішали до річки, нащуливши вуха, і, припавши до води, жадібно пили її. В прозорій річці, пронизаній сонцем, були помітні на чистім піску тонкі, граціозні ноги, поламані струменями. Час від часу вони підіймали голови, передихаючи, сторожко обдивлялись навкруги, і чулі ніздрі жваво рухались, втягаючи повітря. І потім знову починали спокійно пити воду. Товар підіймав голови й пильно вдивлявся в нових гостей. А Марійка, загледівши кіз, бігла назустріч їм і радіс^ но-здивовано кричала:

— Кози! Диви! 1-і, дурні ж які!

Сірі, тоненькі постаті, граціозно коливаючись, стрибали в кущі й по вузенькій стежці в ліс. Марійка з дівочої цікавості бігла за ними.

Високі голівки росяних квіток та гілля кущів били її по ногах, лоскотали холодною росою. Вона вибігла на невелику полянку... спинилась, важко передихаючи.

Кіз не було помітно. Марійка одивлялась широкими, зляканими очима.

Навкруги полянки стояли високі, рівні стовбури дерев, бігли вузенькі, зарослі доріжки, спускались у гущавину невідомі ярки. Звідти підіймавсь якийсь птах, пробивався крізь густе листя, зоставляючи голосний шелест, незвичайно таємничий у глибокій, занімілій тиші лісу. Де-не-де крізь густу, зелену сітку верхів'я пробивались краплини блакитного неба, стрибали мереживом, як штучні зайчики, сонячні плями. А над усім панувала глибока сутінь, вогкі пахощі гнилого листу й таємнича тиша, що пригнічувала, наганяла острах, чулий до кожного ледве помітного шелесту. Тоді жадібно хотілось ясного неба та широкого, просторого обрію.

Близько коло ніг у сухім листі щось шаруділо. Марійка, нервово напружена, повернулась і вся застигла прислухаючись. Шелест ближчав. Марійка запримітила темну, покручену постать гадюки, що маленькою, високо піднятою голівкою з холодним спокоєм роздивлялась навколо. Марійку охопив неймовірний жах. Вона раптом, не помічаючи стежки, кинулась тікати. Кущі міцно сплітались, затримуючи її. Але Марійка розламувала їх сердито й бігла далі, зоставляючи за собою голосний шелест. Збігала вниз подряпана, розчервоні-ла, важко передихаючи й почуваючи, як голосно стукає серце й пашить усе обличчя.

Сонце було вже високо, і в густих тінях дерев стояв привабний холодок. Марійка сіла спочити. З глибини кущів плили пахощі квіток і трав, в проході міцні й п'яні, вливались у саму душу і звідти, з самих глибин її, викликали солодко-лоскотливу хвилю, і та хвиля росла й росла, заливала гарячою кров'ю усю її істоту, п'янила голову. Приємна втома опановувала усе тіло, Марійка заплющувала очі і лягала на траву, поволі оддаючись дрімоті.

Уві сні вона бачить: над нею стоїть Микола. Від нього пахне землею й потом. Він близько нахиляється, лоскоче вусами її шию, обдає гарячим подихом і щось шепоче1. Ні, це

"е Микола, це просто мара. Стиха зашелестіли кущі, а їй здається, що то Микола шепоче.

Б ярку стає душно. Товар напасся й ховається в кущах від спеки. Підласий підіймає високо хвоста, кілька разів стрибає, ресело махаючи головою, і зникає в гущавині. Марійка біжить за худобою, довго ганяється в кущах і, збивши всіх до гурту, ясене додому.

На стежку лягають густі тіні, де-не-де помережені сонячними плямами. Вогким холодком тягне з багнюки, пахне бугилою. Стиха шелестить листя над головою, і здається, що хтось шепоче в самі вуха. А думки лізуть і лізуть. Шарудять, як комашня, п'янять мізок, плутаються тенетами.

Вона пригадує: все це сталось несподівано. Прийшли в свято хлопці в ярок, чи просто забились у лісі, чи, може, навмисне. Розсілися в ярку, загули якусь пісню, а далі почали дражнити.

— Ах-хи, чорноброва! — хтось гукнув.

— А чи твоя це діброва, дівко козакова? — несміливо запитав другий, худорлявий парубійко.

— Ні, не моя, а громадська! — рішуче запевняє перший і насмішкувато моргає Марійці.

— Хе-хе-хе!—диким реготом розлягається в ярку.

З кущів вийшов ще один парубок, високий, з довгими руками, якими увесь час розмахував. Він щось стиха почав говорити з хлопцями, а далі підійшов до Марійки:

— Здорова, дівчино!

Марійка холодно відповіла, зацікавлено оглянувши його сердитими очима.

Вони кілька хвилин ніяковіли, скоса поглядаючи одне на одного.

Але далі балачка потроху зав'язувалась. Високий парубок говорив тихо, спокійно, удаючи з себе старого, і в його голосі відчувалась теплінь, яка чомусь приваблювала Марійку. Він говорив то тихим, злегка грубим голосом, то раптом починав нервово сміятись, показуючи два рядки білих, великих зубів. А в м'яких, синіх очах стоять краплини сліз. Лице червоне, засмагле, цікаво-лагідне.

— А добре тут! Паші сила, зелено, тихо. Розкошуй, та й годі! А от, як я!.. Живу в Тиківці — один грунт, та й тільки... А на літо до пана. Робиш, як катюга, а прийдеш додому — нічого їсти.— Говорить і сміється.

Хлопці, що сиділи увесь час в стороні, встали, кличуть Миколу.

— Я зараз, зараз! — гукає Микола й червоніє. Мнеться, хоче щось сказати.

— А чом ти не прийдеш на вулицю в Тиківку?

— Еге, а чого я там не бачила?

— А хіба товаришок немає?

— Авжеж.

— А ти б прийшла коли-небудь, у неділю абощо.

— Аякже ж! Дуже мені треба...

— Ну, то я тоді до тебе. Пустиш чи ні? — несміливо питає.

— Тоді побачимо! — відповідає Марійка і, граючи очима, сміється весело.

— Ну, то прощай! Побачимось. Тільки щоб не підвела...— Микола ніяково простягає руку й дивиться щирим, ласкавим поглядом.

Одійшли хлопці, повернули на стежку і зникли за кущами. Марійка дивиться услід і почуває, як напливають і напливають нові думки, підіймають таємно-теплі хвилі, і Микола серед них здається таким рідним, близьким.

За кілька день увечері прийшов Микола.

— Марійко, ти тут?

— Хто там?

— Це я! — відповідає він густим, таємним голосом.

— Ой, як злякав!

Марійка виходить з хліва трохи здивована, але зустрічає лагідно, усміхаючись.

— Ти! Ну чого ти прийшов? — з легким докором говорить Марійка.

Але Микола тільки ніяково сміється.

На світанку Микола одходить додому з в'ялим обличчям і посоловілими очима. Марійка встає, вмивається, бере сніданок і жене скот на пашу. А враження ночі стоять перед очима і в прикрій тузі вона думає про це.

"Ну чого він ходить? Ну чого я пускаю його до себе?"

Вона добре знала, що батько її, старий, гонорливий хуторянин, ніколи не згодиться її віддати за бідного парубка. Думала про це з тяжкою тривогою і кілька разів рішуче намірялась не вийти до Миколи. Але, коли надходив вечір, вона неспокійно ходила по двору, заглядала в суточки і ввесь час напружено чекала Миколи.

Одного разу Микола був сумний і дуже мало балакав. На червонім засмаленім обличчі м'які сині очі здавались ще більшими, й Марійка почувала в них якусь заклопотаність.

1 2 3