Сотня чи більше німф — під твоєю буде рукою:
Сотня чи більше німф — у володіннях моїх.
Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, —
Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе".
Мовив. А та, у землю скромно потупивши вічі,
Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми.
Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась:
Далі — ні кроку, бо страх силу їй всю забирав.
Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся,
І нарікання такі з уст їй злетіли тремких:
"Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом,
Ще коли можна було прах той дівочим назвать?
Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?..
Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?..
Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем?
Хай же зі мною на дно піде неслава моя!"
Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши,
Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину.
Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди —
Й ложе з ним, кажуть, вона стала законно ділить.
Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, —
Свідками ж ваших забав — тільки гаї та ліси".
Доки те мовив я, — ширшали води, все виливались:
Річище втримати їх, хоч і містке, не могло.
Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш,
Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх?
Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла
Світом про славні твої витоки слава лунка...
Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові,
В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема.
Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною,
Всі ті багатства тобі млява зима подає.
Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним
Небом, або в спекоту куряву ложем женеш.
Чи зачерпне тоді спраглий мандрівець із тебе водиці?
Чи побажає тобі, вдячний: 'Так вічно пливи!"?
Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви;
Це, може, іншим болить; я тут журюся своїм.
Лишенько! Стільки я тут про потоки, любов їхню мовив,
Марно — аж сором бере! — ймення такі називав!
Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя
Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім'я!
Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу:
Влітку — хай спека тебе, взимку хай сушить мороз!
7
Чи не прекрасна вона? Чи блиску мало в ній, зваби?
Чи не такої в богів часто випрошував я?
Все ж ув обіймах своїх намарно тримав її, млявий, —
Ложе на сором собі тілом ліниво гнітив.
Я, хоч хотів, та не міг; вона — так само хотіла;
Що чоловіче, однак, те наче спало в мені.
Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, —
Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала
І до стегна раз у раз ніжно тулилась стегном.
"Мій ти велителю", — тихо шептала, пестила словом, —
Тільки б роздмухати хіть, мову солодку вела.
Тіла ж мого мов цикутою хтось льодяною торкнувся —
Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив.
Наче колода лежав, мов бовван, тягар непотрібний,
Сам уже, врешті, не знав: хто я: людина чи тінь.
Що ж то на старість (якщо я діждусь її) буде зі мною,
Раз я у розквіті сил виявив неміч таку?
Втім, чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я,
А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак...
От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища — жриця,
Начеб із братом своїм рідна прощалась сестра.
Щойно ж я двічі Хліді русявій, тричі — білявій
Зміг прислужитись Пітб, тричі — й Лібі вгодив.
Ну, а Корінні аж дев'ять разів, слухняний коханець,
Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона.
Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло?
Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак?
Може, накресливши ймення моє на червоному воску,
Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму?
Від наговору й жита обертаються в трави безплідні,
Пересихають до дна врочені води джерел,
Падають жолудь з дубів, з лози виноградної — грона,
Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди.
То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?..
Видно, й мені через те сили забракло в ту ніч.
Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі —
В ньому безсилля мого друга причина була.
А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї —
Тільки сорочка в такій близькості з тілом її.
Нестор би став юнаком, коли б того тіла торкнувся,
Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон...
Доля всміхалась мені, зі мною ж — їй не всміхнулась,
Як мені знову тепер, як же благати богів?
Ба, та вони ще й образились, певно: таким подарунком
Так скористатись, як я, — чи не образа для них?..
Що собі зичив, те сповнилось: і прийняла, й цілувала,
Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь —
Що з того щастя, однак? Без ужитку — що то за влада?
Я — наче скнара отой, що не торкнеться майна!..
Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває
Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід.
Так хіба той покидає красуню вранці на ложі,
Хто має в храмі ось-ось чистих навідать богів.
Може, не надто палкими були її поцілунки?
Чи не на все спромоглась, щоб розохотить мене?
Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити,
Навіть ті скелі глухі — стільки в ній ласки було!
Зрушить тим паче могла людину живу, чоловіка —
Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був.
Що б то дало, якби Фемій виспівував перед глухими?
А для Таміра-сліпця взявсь малювати митець?
Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий,
Стільки любовних забав на усілякі лади!
Тіло ж лежало моє, немов напівмертве тим часом,
В'яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт.
Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили,
Нині вже діло нове — службу йому подавай.
Що ж ти й тепер дрімаєш, мій сороме, частко найгірша?
На обіцянки твої щойно ж я, дурень, піймавсь!
Так підвести свого власника і безоружним лишити —
Втрати такої, ганьби я через тебе зазнав,
Частко найгірша, кажу!.. А тебе ж моя любка рукою
Зволила пестити ще та спонукати до гри...
Та, коли способом жодним піднять їй тебе не вдалося
І про обов'язок твій, лежню, тобі нагадать, —
"Що то за жарти зі мною такі? — промовила гнівно, —
Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?..
Тут або вовну чаклунка якась проколола, або вже
З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер".
І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, —
Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, —
А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх
(Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.
8
Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?
Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?
Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.
Нині, як грошей нема, значить, ти неук — і край!
Те, що пишу, до вподоби коханій. Та що мені з того?
Вірш мій впускає у дім, а віршувальника — ні.
Хвалить мене; перед хваленим двері, однак, зачиняє.
От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.
А нещодавній вояк, доробившись ранами статку,
Вершник, що кров'ю жививсь, нині при ній, а не я.
Як ти, життя моє, можеш такого в обіймах тримати?
Як ти в обіймах його можеш, життя моє, буть?
Ця голова — як не знаєш, то знай: до шолому навикла,
Бік, що при боці твоїм, важкість меча відчував.
Ліва рука, що не дуже підходить їй перстень, тримала
Щит, а правиці торкнись — кров на ній вчора була.
Втім, хіба можеш торкатись руки, що людину вбивала?
Де ж воно нині — гай-гай! — серце чутливе твоє?
Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, —
Те, чим багатий тепер, — тілом собі заслужив.
Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, —
Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..
Я ж, хто покликаний Музам і Фебові чесно служити,
Перед глухими дверми пісню намарно сную!
Є в тебе глузд — не вдавайсь до марниць, як ми, бездіяльні, —
Вчися стояти в рядах, за таборами іти.
Пильно вигладжуєш вірш? Загін випроваджуй до бою!
Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!
Батько богів, лиш дізнавсь, що золото — сила найбільша,
Втіху собою ж купив, ставши дощем золотим.
Доки платні не було, суворим був батько, та й донька:
Двері — цілісна мідь, вежа — залізо одне.
Та, лиш у вигляді золота злинув спокусник тямущий, —
Вмить, одгорнувши полу, діва дала, що велів.
Ще коли древній Сатурн щасливо правив на небі,
Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.
Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо —
Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.
Блага всі зверху були: пшениці колосились без плуга;
Плід — на гіллі; у дуплі — меду, хоч кухлем бери.
Землю тоді ще ніхто не зранював ралом потужним,
Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.
Моря не било весло, раз по раз пірнаючи в воду:
Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.
Видно, кмітливість твоя — проти тебе, природо людини,
Надто вигадлива ти — жаль, що на шкоду собі!
Нащо-бо навколо міст наїжачені вежами мури?
Нащо вкладаєш до рук ті братовбивчі мечі?
Море навіщо здалось? Не вміщаєшся на суходолі?
И неба ще прагнеш, щоб там — третя посілість була?
Справді, чому б то не прагнути: там же святині Квірина,
Лібер, Алкід там, а ще — Цезар до них приєднавсь.
Не задля плоду — шукаючи золота, вергаєм землю;
Воїн громадить собі кров'ю добуте майно.
Перед убогим зачинено курію; почесті — в грошах,
В них і повага судді, й вершника гордість — у них.
Хай собі все заберуть — і Форум, і Марсове поле,
Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, —
Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,
Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..
Нині й суворій, наче сабінка, наказувать буде,
Мовби невільниці, той, хто може щедро платить.
То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,
А заплатити б я міг — зникли б обидва з очей.
О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, —
Придбане кривдно майно хай би на порох зітер!
9
Мати Ахілла й Мемнона — обидві над дітьми ридали:
Раз вже великих богинь доля діймає така, —
Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:
Нині наймення твоє в лад із журбою звучить!
Ось твій обранець Тібулл, твоя, Елегіє, слава, —
Вже на високім вогні попелом марним стає!..
Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає...
Зламаний лук у руці й факел, без полум'я вже.
Бачиш, як він іде, опустивши крильця, нещасний,
Як що є сил раз у раз б'є в голі груди себе?
Як, обважніле від сліз, поспадало на шию волосся,
Як через схлипи йому з уст виривається плач?
Так побивався він, кажуть, як брата Енея ховали, —
З дому твого він таким, Юле, виходив тоді.
Смертю Тібулла й Венера сама засмутилась не менше,
Ніж у той день, коли вепр іклом пробив юнака.
Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів,
Дехто вважає, що нам дух божества не чужий.
Що з того? Смерть навісна на святощі теж зазіхає, —
З темряви тягне й до нас руки захланні свої.
Чи помогли ісмарійцю Орфеєві батько та мати?
Що з того, що й хижаків піснею він чарував?
Лін — Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном
Плакала ліра лунка десь у глибоких лісах.
І меонійця згадай — джерело невсихаюче пісні,
Вічно до нього співець буде хилити чоло, —
В темний Аверн і його занурила днина остання,
Жар невситимий лишень пісні поглинуть не міг.
Пісня живе.