Шию руками мені обів'є — все цілує й цілує,
Поки мене не вкладуть ті поцілунки рясні.
От і подоланий я! Вже не зброю — домашні діяння
Та свої власні бої славити буду в піснях.
Мав я і скіпетр в руці: трагедія нашим старанням
Виросла; їй і служив, скільки ставало снаги.
Висміяв паллу Амур, і котурни мальовані, й скіпетр,
Що його похапцем я так по-домашньому взяв.
І манівцем повело божество мене — любка гнівлива,
Над трагедійним співцем вже тріумфує Амур!
Що до снаги, те роблю: научаю майстерно кохати
(Втім, та наука тонка вчителю шкодить не раз)
Чи сную вірші про те, що Уліссові шле Пенелопа,
А чи, Філлідо, про твій, скривджена владарко, плач, —
А чи про те, що Паріс, Макарей, і Ясон безсердечний,
І Гіпполіт, і його батько читали колись;
Що промовляла, журна, з мечем у правиці Дідона,
Що — повелителька струн Лесбосу ліри — Сапфо.
Скоро вернувсь мій Сабін, об'їхавши світ, із собою
Він попривозив листи — відгуків слово живе.
Значить, Улісса печатку впізнала жона його вірна,
Мачуха Федра — до рук лист Гіпполіта взяла;
Благочестивий Еней відповів нещасливій Еліссі;
І до Філліди є лист, тільки б живою була!
До Гіпсіпіли прийшло від Ясона писання печальне;
Фебові ліру, Сапфо (ти ж полюбила) склади!..
Тож і в твоїй, хоч озброєння, Макре, оспівуєш, пісні
Побіч із Марсом, бува, золотом блисне Амур.
Є там Паріс і жона-перелюбниця (славою — злочин!),
Є Лаодамія ще — з мужем померла вона...
Радше (я ж знаю тебе!) не бої, а кохання ти славиш, —
І таки в мій, прийде час, табір ти перебіжиш!
19
Зайве, на думку твою, пильнувати, дурню, дружину, —
Хоч ради мене пильнуй, підігрівай мою хіть!
Лиш заборона смаку додає; дозволиш — набридне.
З дозволу — бовдур хіба, телепень буде любить.
Хай і страхи водночас, і надія служить коханцям,
Хай і відмова не раз місце благанню дає!
Що мені з щастя того, як його не відтінить хмарина?
Те, що нічим не грозить, те й не привабить нічим.
Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна, —
Знає, кмітлива, тепер, як упіймати мене!
Скільки разів на біль голови нарікала, здорова!
Я хоч-не-хоч за поріг мусив од неї іти...
Скільки разів дорікала мені — й ні в чому не винен
Мусив я стільки ж разів бути її прохачем!
Так одуривши мене, пригаслий вогонь піджививши,
Знову благанням моїм радо назустріч ішла.
Що то за ласки були! А що за слова найсолодші!
Скільки цілунків було — бачать боги! — і яких!..
Так от, красунечко, й ти, що недавно мій зір полонила,
Підступів часто лякайсь, часто мені відмовляй.
Перед порогом твоїм не раз мене змушуй лежати
Й мерзнути там одинцем, доки тягтиметься ніч.
Так, тільки так загартуєш любов, що міцнітиме з часом, —
Ось що мені до смаку, що підживляє мій дух!
Інша, масна, по яку лиш рукою досить сягнути,
Шкодить: мов меду об'ївсь — от і нудотно стає.
Не заховав би Данай свою доньку в мідяній вежі, —
Від Громовержця вона, певно, б у тяж не зайшла.
Ока з рогатої Іо й на мить на спускала Юнона —
І її муж через те Іо ще дужче жадав.
Хочеш легкого, доступного — з дерева рви собі листя,
Дзбанами воду черпай у повноводій ріці.
Щоб володіти коханцем найдовше — обманюй коханця.
От настанови даю!.. Знову на горе собі!..
Все ж потурання — на шкоду мені: втікачів — здоганяю,
А здоганяють мене — я тоді за втікача.
Ти, хто за жіночку, кралю свою, аж надто спокійний,
Двері свої зачинить з вечора вже поспішай.
Хто крадькома на поріг твого дому ступає, розвідай,
І чому в тиші нічній брешуть собаки не раз.
Що за листи, що їх жвава служниця приносить-відносить,
І чому кралі твоїй спати окремо кортить.
Хай ось таке допече тобі врешті колись до живого, —
Щоб на підозрі твоїй я свою хитрість гострив.
На побережжі, кажу, на безлюдді, пісок нехай краде,
Хто собі взяв за мету дурня дружину любить.
Ось що затям: як жоні довіряти не перестанеш,
То перестане вона милою бути мені!
Довго я в муках чекав: пильнуватимеш добре дружину —
Добре снувати брехню, думав я, буду тобі.
Бевзь ти однак! На таке, що й сором дивитись крізь пальці,
Дивишся — тим і кладеш край насолоді моїй!..
Що ж це — о горе мені! — й не знатиму вже заборони?..
Вже й не помститься ніхто за подаровану ніч?
Жодних віднині страхів? Не зітхатиму вже на постелі?
Приводу вже не даси, щоб проклинав я тебе?
Що мені з того, скажи, дурнуватого звідника-мужа?
Він, недотепа, мені смак до любові псує!
Іншого йди пошукай, кому люба така терпеливість:
Доки мовчиш, як той пень, — я не суперник тобі!
КНИГА ТРЕТЯ
1
Ліс предковічний стоїть, що зроду не відав сокири, —
Віриться: тут божество має оселю свою.
Б'є між дерев джерело. Над ним — глибока печера.
Серед гілля звідусіль солодко тужать пташки.
Поки проходжуюсь тут, окритий розлогою тінню,
З думкою: що ж то мені Муза нашепче моя, —
Бачу, Елегія йде: вузлом — пахуче волосся,
Ніжка — коротша одна, це я таки спостеріг.
Вид — хоч малюй: принадне лице, прозора накидка,
Навіть у ваді ноги криється зваба якась.
Далі й Трагедія в довгім плащі ступає сягнисто:
Темне волосся крилом — їй на хмурному чолі.
Скіпетром в лівій руці, сувора, владно хитала,
Ногу (в котурнах була) їй обвивав ремінець.
"Доки, — вона почала, — ти зв'язаний будеш любов'ю,
Ладен те саме товкти, — доки, питаю тебе?
Де тільки п'ють, — усяк поведе про твою легковажність,
Де перехрестя доріг — чуть про ледачість твою.
Часто на тебе ще й тицяють пальцем, коли переходиш, —
Он, мовляв, той, кого бог жаром діймає, Амур.
Не помічаєш хіба, що ти — вже як байка для Риму,
Й сам же, собі на ганьбу, ще й підживляєш її.
Час на поважне звернуть, од тирса черпати наснагу!
Досить уже зволікань! За величаве берись!
Хисту свого не марнуй, оспівуй діяння героїв, —
Скажеш, я знаю, що ти — пустощів повен своїх.
Дійсно, грайлива твоя для дівчат не скупилася Муза,
Тільки ж легкі ті лади — то сама юність була.
Нині старанням твоїм, Трагедія Римська, хай славлюсь,
Хай у веліннях моїх зблисне натхнення твоє!" —
Мовила. І, як була, у своїх барвистих котурнах,
Голову рвучко звела з пишним волоссям своїм.
Тут, посміхнувшись, на неї Елегія скинула оком —
Мирт у правиці тоді, бачив, тримала вона.
"Що ж, — відмовила їй, — на мене так напираєш?
Чи без напору того ти — вже справді не ти?
Чи не сама ж до нерівного розміру зводила вдатись?
Чи не моїм же вела віршем зі мною бої?..
Ні, до величних пісень — своїх мені не рівняти,
Твій неозорий палац хатку затінить мою.
Я легковажна; турбота моя — Купідон легковажний;
Скромно тримаюсь свого і не берусь за чуже.
Якби не я — була б грубуватою навіть Венера —
їй, що є серця й снаги, неньці Амура, служу!
Де в чому все-таки вище стою: переносити можу
Навіть таке, що й тобі хмару жене на чоло.
Двері, що їх ти й котурном важким із місця не зрушиш,
Я щебетанням своїм за якусь мить одчиню.
Як обійти сторожів — чи не я навчила Корінну,
Як їй умінням тонким засувів вірність ламать,
Як із постелі ковзнуть, розв'язавши на туніці пояс,
І, щоб нечутно було, в тиші майнути нічній.
Я ж, пам'ятаю, не раз висіла на дверях жорстоких,
І з перехожих будь-хто міг прочитати мене.
Ще ж — бувало й таке — я пазуху служки, аж поки
Сторож не піде кудись, мала за сховок собі.
А пригадай, як на день уродин ти послав мене милій...
В воду жбурнула вона, варварка, друзки одні!..
І чи не я твого хисту щасливий леліяла засів?
Мій в тебе дар, а вже, бач, інша ним очі пасе".
Стихли обидві. А я: "Обох вас молю, заклинаю, —
Лагідно слух прихиліть до боязких моїх слів!
Ти мені скіпетр у руку даєш, у котурни взуваєш —
Ось уже й слово гучне ледве тримається вуст...
Ти ж — обіцяєш любові моїй немовкнучу славу...
Будь же зі мною! Сплітай довший з коротшим рядком!
Дай хоча б крихту якусь, Трагедіє, часу співцеві:
Перед тобою — віки; крихтою — рада вона".
І пожаліла співця... Не вагайтесь, любощі ніжні!
Поки дозвілля, а там — праця поважніша жде.
2
В цирку сиджу не на те, щоб гарячих бачити коней, —
Все ж, кому зичиш вінка, й сам я за того молюсь.
Щоб говорити, прийшов я сюди, щоб сидіти з тобою,
Щоб упізнала в мені силу своєї жаги.
Ти — в перегонах уся; я — весь у тобі: глядачі ми —
Кожен, що миле йому, тим і годує свій зір.
Ну й щасливець же той, за кого так вболіваєш!
Як то вдалося йому ласки такої сягти?..
Був би щасливцем тим я, то миттю із загороди
Чвалом би коней пустив, повен одваги, снаги.
Віжками б ляснув не раз, бича їм дав би відчути,
Колесом я об мету на повороті б черкнув.
Та, спостерігши тебе, з прудкого став би повільним,
Із обімлілих долонь випали б віжки мені.
Так і Пелоп колись мало не впав під списом пісейським,
Лиш Гіпподамію вздрів — рівну богиням красу.
Все-таки він переміг — посприяла йому та красуня;
Хай посприяла б отак подруга-любка й мені!
Не відсувайся дарма: той самий в нас ряд, сидимо ми
Побіч. Коханцям дає гарні можливості цирк!
Гей, хто там справа! Годі вже так налягать на сусідку!
їй неприємно, що ти трешся об неї плечем!
Ти, що за нами сидиш, кістлявим коліном, довгалю,
В спину їй так не впирайсь! От знахабніли усії
Он твоя палла пісок загрібає, надто вже довга, —
Не підбереш, то я сам чемно її підберу.
Заздрісник — той твій поділ! Такі ото ніжки ховати!..
Тільки б дивитись на них! Заздрісник — той твій поділ!
Меланіон в Аталанти прудкої вздрів такі ніжки —
Й тут же запраглось йому ніжно погладити їх.
Ніжки й Діані малюють такі: полу підібравши,
Смілого звіра жене — діва, сміліша сама.
їх ще не вздрівши, горю. А що робитиму, вздрівши?..
Живиш вогонь — вогнем, морю — води додаєш.
Я ж із тих ніжок суджу: й все інше може нагнати
Слинку — що від очей одяг тонкий приховав.
Хочеш, щоб я вітерцем тебе холодив час од часу, —
Щоб перед личком тобі віялом легко махав?
А може, спека така не в повітрі — в серці моєму?
Й згубна до жінки жага спалює груди мені?..
Порох тим часом тонкий на твоєму вбранні осідає.
Білого тіла, бридкий, навіть торкатись не смій!
Втім, уже сяє похід! Ні слова! Всі занімійте!
Далі — в долоні плещіть! Золотом сяє похід!
Першою — крила до лету готові — несуть Перемогу.
Славна, до мене лети! Пальму коханцеві дай!
Хто довіряє морям, хай Нептунові плеще в долоні!
Я не прихильник води — на суходолі живу.
Марсові-батьку, вояче, плещи! Ненавиджу зброю:
Мир до вподоби мені й подруга миру — любов!
Фебе, сприяй віщунам, а ти — мисливцеві, Фебо!
Руки умільців тобі шану, Мінерво, складуть.
Житель села хай русявій Церері й Вакхові служить,
Вершник, кулачний боєць, Касторе з Поллуксом, — вам!
Я ж, Венеро, плещу лиш тобі й стрілометним хлоп'ятам —
Тож починанням моїм, ніжна богине, сприяй!
Переміни моїй владарці настрій, схили до кохання!..
Вчула й кивком голови підбадьорила мене.
Згоду богиня дала, ще й ти погодься, благаю, —
Буду (Венеро, пробач!) над божество шанувать!
Я присягаюсь тобі стількома, що в поході, богами:
Хочу, щоб ти мені вік за володарку була!..
Ой, та тобі невигідно тут, бачу: ніжки звисають...
Он поміж тих дощечок можна опору знайти.
Відгомонів уже хід.