Не пильнуватимем ми. Жертва подячна впаде.
Наче та постіль м'яка, буде слатись пісок перед нами,
Будь-який пагорбок нам правити буде за стіл.
Там за Ліеєм п'янким не одне мені, певно, розкажеш, —
Як серед моря, було, ледь не втонув корабель,
Як ні непевна година нічна, ані Нот буревійний
Не зупинили тебе, поки до мене пливла.
Йнятиму віру всьому, хоч була б то вигадка чиста.
Врешті, чому ж би мені мрії своїй не годить?
Тільки б тим радісним днем, оздоба небес, Світлоносець,
Чвалом пустивши коня, швидше мені заяснів!
12
Я переміг! Увінчай же чоло моє, лавре звитяжний!
Бо ж обнімаю таки любу Корінну мою!
Хто лиш її не беріг — чоловік, і замки, і сторожа,
Щоб не підкрався хитрун, — всі проти мене були.
3-між перемог саме та найгучнішого варта тріумфу,
Де, не піднявши меча, здобич безкровно беруть.
Що там рови, що мури вкруг міста? Все це — марниці:
Жінку, досвідчений вождь, жінку я нині здобув!
Як повалився Пергам по облозі десятилітній —
Скільки в Атрідів-братів слави тієї було?
Я ж ні з ким іншим її не ділю: плоди перемоги
Буду лиш я пожинать, не якийсь інший вояк.
Сам я тут був за вождя, сам воїном був — піхотинцем,
Сам же й вершником був, сам і клейноди носив.
Звершень моїх не применшила доля чимсь випадковим —
Гучно, тріумфе, ступай, світла турбото моя!
Привід війни не новий: не викрали б доньку Тіндара —
Мир і Європи б тоді, й Азії не полишав.
І чи не жінка вином розгарячених диких лапітів
І напівконей, було, в бійку ганебну втягла?
Жінка й в твоєму краю, справедливий Латине, троянцям
Поштовх дала до нових кровопролитних боїв.
Жінка й тоді, коли Місто ще юним було, нацькувала
Римлян на тестів — до рук грізну їм зброю дала.
Б'ються бики, не раз бачив я, за білосніжну телицю, —
Збоку дивилася та — їм піддавала снаги.
3-між багатьох і мені, воякові, — але без убивства, —
Взяти звелів Купідон славні знамена свої.
13
Плоду, що в лоні вже зрів, позбувшись так нерозважно,
Зблідла Корінна лежить — бореться смерть із життям.
Рішення те, небезпечний свій намір, ховала від мене;
Гнівом по праву киплю, та переважує страх.
Плід той від мене вона понесла, принаймні, в те вірю:
Часто, що бути б могло, те я за дійсне беру.
Мати Ісідо, чий край — хлібодайні ниви Канопа,
І Паретоній, і Фар, в пальмах увесь, і Мемфіс,
Де, у просторому річищі граючи, Ніл бистроплинний
В море крізь сім своїх брам води вливає свої!
Систром твоїм заклинаю тебе й Анубіса видом —
Хай шанобливо в віках служить Анубіс тобі,
Хай проповзає змія некваплива вколо приносин,
Апіс хай в почті твоїм, бог рогоносний, іде, —
Глянь милостиво сюди — в одній ти двох порятуєш:
їй подаруєш життя, — ну, а вона вже — мені.
Часто при святі твоєму вона тобі в храмі служила,
Ґалли тим часом, жерці, кров'ю кропили твій лавр.
Ти ж помагаєш вагітним жінкам, що їм роздуває
Стан, нещодавно гнучкий, лона прихований плід.
Будь же прихильною й ти, молитви мої вчуй, Ілітіє!
Вір мені, гідна вона ласку пізнати твою.
Сам в білосніжному весь обкурю тобі миром жертовник,
Сам подарунки до стіп, як обіцяв, покладу
Й напис додам: "За Корінну врятовану — дар від Назона".
Ти ж для дарунку цього й напису місце зроби.
І, якщо можна в тривозі такій давати поради, —
Більше, Корінно, не смій важити власним життям!
14
Що то за користь жінкам — не брати участі в битвах,
Не виступати в похід у щитоносних рядах?
Воєн не треба — своєю ж себе вони зброєю ранять, —
Часто на долю свою сліпо знімають меча!
Та, що незрілий ще плід виривати з утроби навчила,
В битві із власним життям мала б сама полягти.
Справді-бо: лиш через те, щоб живіт не поганили складки,
Для смертовбивства цього площу всипати піском?
Звичай такий полюбляли б колись — од того душогубства,
Певно, до пня вже б давно вигинув рід наш людський.
Знов довелося б шукать, хто б каміння в пустельному світі
Кидав, щоб роду людей дати початок новий.
Хто подолав би Пріамову рать, коли б гожа Фетіда,
Моря богиня, свій плід не побажала носить?
А коли б Ілія в лоні тугім близнюків умертвила, —
Хто б то на пагорбах тих Місто владарне заклав?
Так і Венера: коли б, завагітнівши, вбила Енея, —
Досі б не знала земля, що то таке — владарі.
Втім, не було б і тебе — такої краси! — якби мати
Так учинила колись, як її донька — тепер.
Навіть я сам, кому краще було б од любові сконати,
Дня б не побачив, якби ненька згубила мене.
Що ж виногроно з лози, як воно ще незріле, стинати?
Незарум'янене ще яблуко — з гілки зривать?
Вичекай трохи — самі опадуть; хай росте, що родилось,
Не пожалкуєш об тім, бо нагорода — життя!
Що ж ви знаряддям якимсь копирсаєтесь в лоні своєму,
А ненароджених ще — поїте трійлом їдким?
Кров'ю синів колхідянці розгніваній всяк докоряє;
Кожному Ітіса жаль — ненька ж убила його!
Люті були матері! Але й привід для лютості мали:
Кров'ю своїх же дітей металися чоловікам.
Ну, а який нині вас Терей чи Ясон спонукає
Так от, долаючи страх, зранювать лоно своє?
Таж на той злочин не йде у печерах вірменських тигриця,
Навіть левиця не вб'є, грізна, маляти свого, —
Чинять це ніжні жінки, але — не безкарно для себе:
Часто, вбиваючи плід, гине убивця сама.
І, як несуть її, простоволосу, вогневі в поживу, —
Кожен покійниці вслід: "Так їй і треба!" — кричить.
Хай всі слова ті, одначе, розвіються в далях ефірних,
А віщування мої зробляться звуком пустим!
Хай вона раз лиш, боги милосердні, схибить безкарно,
Лиш один раз, а тоді, вдруге, — хай кару несе!
15
Персню, що зблиснеш ось-ось на пальчику любки-красуні,
Свідку моєї жаги (в тому вся цінність твоя!),
Милим даруночком будь! Од радості вся заяснівши,
Хай на свій пальчик вона хутко надіне тебе.
Гарно так їй підійди, як вона мені гарно підходить,
Ніжно круг пальчика їй, наче віночок, обвийсь.
От пощастило тобі!.. Забавлятися буде тобою, —
Сам подарунок зробив — сам же і заздрю йому!..
От якби в перстень той діва Ееї мене обернула
Чи чародійник старий — житель Карпафських глибин!
Тут же б запрагнув тебе, грудей торкнувся б, а далі —
Волю б лівиці я дав — нею б сягнув під поділ.
З пальця, тісний, зісковзнув би таки, припав би до лона,
Вже не кільцем, а грудьми (бо чарівник!) — до грудей.
Чи послужив би печаткою їй — для листів потаємних,
Щоб не чіплявсь камінця віск із таблички цупкий.
А якби прикрим був лист, я тулився б до вуст її вогких,
Тільки б писання того не запечатать мені.
В скриньку захоче покласти мене — не дам себе зняти:
Тут же тіснішим кільцем довкола пальця зімкнусь.
Смутком тобі, моя любко, мій світе, повік хай не буду,
Пальчик твій без нарікань радо хай носить мене
Навіть тоді, коли в теплій воді омиватимеш тіло, —
Не постраждає ж у ній очко ясне — самоцвіт,
А навпаки: будеш голою — хіть мої члени розпалить,
І, хай я перстень лише, діло своє довершу.
Втім, чи не сню наяву? Рушай же, дарунку маленький!
Хай вона знає, що ти — вірності нашої знак!
16
Ось я в Сульмоні живу, в третині краю пелігнів,
Тут не просторо, але — води здорові довкіл.
Хай опівденна жарінь до тріщин випалить землю,
Хай із висот палахтить лють Ікарійського пса, —
Води проточні й тоді підволожують ниву пелігнів,
Трави на грунті пухкім мають до росту снагу.
Щедра зерном тут земля, щедріша — на виногрона,
Видно подекуди тут навіть Паллади плоди.
Де лиш струмочок дзюрчить — м'яка простелилася зелень,
Дерен вологій землі служить за тінь рятівну.
Тут лиш вогню мого брак... Та ні, я схибив на слові:
Мій-бо вогонь — при мені, одаль — причина вогню.
Хай мені б місце хтось дав між Кастором і його братом, —
Я, аби буть при тобі, не захотів би зірок.
Хай в неспокої лежать, земля хай душить і кривдить
Тих, хто далеко проклав по видноколу шляхи!
Вже коли треба в дорогу рушать кудись на край світу,
Хай би хоч за юнаком дівчина мусила йти.
Я б навіть Альпи долав під вітром їдким, аби тільки
З милою, тільки б удвох, — і насолоду б дістав!
З милою перепливти я б наважився Сірти лівійські
Й нотам, мінливим вітрам, парус довірити свій.
Я не злякався б страховиськ морських, що під лоном дівочим
Гавкають, ані твоїх, скельна Малеє, заток,
Навіть Харібди, що, судна поглинувши, цілим потоком
Воду вивергує й знов, спрагла, вбирає її.
Щойно ж гору візьме вітровладна сила Нептуна,
А рятівничих богів хвиля кудись однесе, —
Ти на рамена мені білосніжні клади свої руки —
І попливу я з таким милим, легким тягарем.
Часто, щоб бути з Герб, закоханий плив на той берег;
Був би й тоді переплив, та не заблиснув ліхтар.
Тут я без тебе... Й хоча мене стримують ниви, багаті
На виноград, хоч довкіл — щедрі струмками поля,
Хоч рівчаками спрямовує хвилю рільник роботящий,
Хоч прохолодний вітрець бавиться листям дерев, —
Все ж не вславлятиму я цілющого краю пелігнів,
Батьківських, рідних мені, не величатиму нив, —
Скіфів хіба, дикунів-кілікійців, британців і скелі,
Де Прометей залишив крові багряні сліди.
Горнеться в'яз до лози, лоза — тримається в'яза.
От тільки з милою я часто в розлуці чомусь.
Не присягалась хіба — і мною, й своїми очима,
Що наче зорі мені, разом іти крізь життя?
Тільки ж дівочі слова од летючого листя хисткіші,
Хвилі та вітер із них забавку роблять собі.
Та коли ти зберегла хоча б крихту уваги для мене,-
До обіцянок своїх час додавати й діла!
Тільки-но коні баскі бистрохідну рвонуть колісницю,
Ти понад вихором грив віжками лясни сама!
Ви ж, гордовиті, куди вона зверне, присядьте, вершини!
А на долинах витких — будьте легкими, шляхи!
17
Хто б уважав за ганьбу догоджати дівчині милій, —
Хай той суворий суддя ловить мене на ганьбі!
Хай там! Аби лиш не так мене мучила та, що посіла
Паф і Кітеру, де б'є пінява хвиля довкруж!
Тільки б ніжній своїй велительці здобиччю став я,
Раз уже доля така — кралі на здобич піти!
Врода вогню додає. Корінна різка, бо вродлива.
О, якби менше вона знала природу свою!..
Дзеркало винне! Від нього пиха: вона ж бо на себе
Лиш коли вбрана глядить і причепурена вся.
Хоч воно й так, хоч врода тобі дає право безмежне, —
Врода сліпуча, що й мій владно приковує зір, —
Все ж, із собою зрівнявши, мене відкидати не квапся:
З кращим (такий уже світ!) гірше йде в парі не раз.
Кажуть, що й Каліпсб закохалась у смертного мужа
Й не відпускала, хоч він тільки поверненням снив.
Вірять, що фтійський владар пізнав любов нереїди,
Що до Егерії в сні праведний Нума горнувсь.
А до Венери — Вулкан, хоч він (каліка, та й годі!)
Ногу коротшу тягнув, як від ковадла ступав.
Врешті, й двовірш цей начеб кульгав, але з героїчним
Гарно єднається тут дещо коротший рядок.
Тож і мене, моя зоре, прийми, якого вже маєш,
І, що робити мені, приписи в ліжку давай!
Не посоромлю тебе, тягарем тобі прикрим не буду, —
Зайве було б і ховать нашу любов од людей.
Замість багатств я дзвінких пісень нагромадив чимало,
Хто б то, скажи, не бажав бути хай згадкою в них?
Знаю одну таку: всюди себе видає за Корінну,
Все б оддала, щоб таки справді Корінною буть!
Та чи в єдиному річищі дві різні річки пливтимуть —
Щедрий тополями Пад і прохолодний Еврот?
Хай і в своїх книжечках я співаю тільки про тебе!
Хай завдяки лиш тобі зблискує в пісні мій хист!..
18
Поки ти пісню свою доводиш до гніву Ахілла,
Й зброїш, мій Марку, мужів, що присягнули тобі, —
Я лиш розтрачую час, лінивець, під тінню Венери,
Славні дерзання мої ніжний ламає Амур.
Часто я любці казав: "Лиши мене в спокої, врешті!"
Ще я не змовк, а вона — вже на колінах моїх.
Часто: "Таж сором..." — зітхав, — а вона, тамуючи сльози:
"Сором кохати мене?..