Та, поки сіті розставлені, будь обережна з ціною,
Щоб не втекла дичина; зловиш — тоді вже гнуздай!
Варто вдавати жагу: хай вірить, що гинеш без нього,
Тільки гляди, щоб любов не без віддяки була.
Рідко погоджуйсь на ніч: "Голова болить", — можна збрехати,
Можна й Ісіду згадать — лиш би відмовка була.
Іноді все ж допускай, щоб чекання звичним не стало,
Щоб від постійного "ні" не охолола любов.
Двері — глухі до благань, для дарів — хай будуть гостинні,
Хто вже з тобою, нехай чує суперника плач.
Скривдивши, — гнівайсь на нього сама, мовби ти була в кривді:
Губки надувши, розвій кривдою — кривду його.
От тільки гніву свого на довгий час не розтягуй:
Довго триватиме він — може в злобу перейти.
Ще ж, коли треба, хай вчаться сльозу твої очка пускати,
І неабияк пускать — щічки щоб мокрі були.
А баламутиш когось — ламати присягу не бійся:
З волі Венери до скарг будуть глухими й боги.
Служку проворну й раба ти маєш привчити до того,
Аби шептали йому, що тобі краще купить.
Дещо й для себе хай просять вони: з багатьох по крихтині —
Й так, до зернини зерно, — з часом постане гора.
Мати, сестра, годувальниця хай оббирають коханця:
Більше тягтиметься рук — швидше горі тій рости.
А як не зможеш уже в інший спосіб дарів вимагати, —
Чимось смачним нагадай про уродини свої.
Дбай, щоб спокійно тебе не кохав — суперник хай буде:
Без суперечок любов палу не має свого.
В спальні сліди когось іншого хай йому бачаться всюди,
Й ніжний на шийці твоїй — знак поцілунку — синець;
Ще ж, особливо, — дари, що від іншого; ти їх не маєш? —
То на дорозі Святій будь-коли можеш купить.
Ну, а розщедриться, — скажеш, аби щось лишив і для себе,
Дещо — позич, та не з тим, щоб віддавати колись.
Наміри — в мові солодкій ховай, лести, щоб нашкодить:
Меду солодкість, бува, вбивчу отруту таїть.
Гарно засвоїш все те, чого досвід навчив мене довгий,
І, якщо тих настанов не порозносять вітри, —
Часто живій мені дякувать будеш, а вмру — побажаєш,
Мертвій, щоб м'яко земля оповивала мій прах".
Ще щось казала, та тут мене зрадила тінь моя власна, —
Так і свербіла рука — ледь не вхопив я стару
За її пасма, рідкі вже та сиві, очей їй не вибрав,
Що мов вином запливли, ледь не подряпав їй лиць.
Хай же боги тобі старість пошлють убогу, бездомну,
Зими довгі, нудні й спрагу, що меж їй нема.
9
Аттіку, віриш мені? Кожен коханець — вояк!
Вік, що годиться війні, — й Венері годиться; старому
Як жалюгідно йти в бій, так жалюгідно й кохать.
Духу, завзяття того, що од воїна жде полководець, —
Дівчина — юна краса — жде од коханця свого.
Сон — в обох сторожкий; на землі спочивають обоє,
Двері коханки один, другий — вождя сторожить.
Доля вояцька — далекі шляхи; відішли кудись милу —
Вслід і коханець іти хоч на край світу готов.
Гори завадять — долатиме їх, долатиме й ріки,
Що розлились від дощів, стопче глибокі сніги.
Морем дорога — відмовки в хмурних не шукатиме Еврах,
А про погоду в зірок він і не стане питать.
Хто, крім коханця, крім вояка, просто неба терпів би
Ночі холодні, а ще — змішані з снігом дощі?
Шлють вояка, щоб усе там розвідав, у табір ворожий,
Ворог — суперник — не дасть ока й коханцю зімкнуть.
Той облягає міста, цей — любки своєї пороги,
Брами виломлює той, двері зачинені — цей.
На ворогів, що поснули, не раз удавалось напасти,
І безоружних юрбу збройна вкладала рука, —
Так от упали жахні й фракійського Реса загони,
Кинуть господаря вам, коні баскі, довелось!
Часто й коханець, лишень чоловік порине в дрімоту,
Зброю пускає свою, поки спить ворог, у хід.
Пильний загін обійти сторожів і дозорців — то справа
І вояка, і твоя, бідний коханцю, також,
Марс ненадійний, Венера — така ж подоланий — знову ж
В лавах, а падає той, хто, наче скеля, стояв.
От і стверджуй тепер, що любов — заняття лінивих:
Ні! Винахідливість тут ціниться теж над усе!
До Брісеїди велет Ахілл приохотивсь, до бранки, —
Ворога, Трої сини, поки нагода, січіть!
Гектар до бою рушав із обіймів жони, Андромахи,
З рук Андромахи він брав сяючий міддю шолом.
Вождь над вождями Атрід, побачивши буйноволосу
Віщу Пріама дочку, мов остовпів якийсь час.
Ба, навіть Марс упіймавсь у хитро сковані сіті —
В цілому небі про це мова велась залюбки.
Я от до всього лінюсь: для дозвілля народжений, видно,
В тіні, на ложі м'якім духом геть зовсім розм'як.
Та полюбив — і турбота про милу штовхнула лінивця,
Змусила в табір іти — тут я Венері й служу.
Звинним, як бачиш, я став: бої нічні затіваю...
Лінощі хочеш прогнать — рада моя: полюби!
10
Рівною тій, що фрігійським судном попливла від Еврота,
В лютій зіткнувши війні двох своїх чоловіків,
Рівною Леді, з якою, було, приховавшись під білим
Пір'ям, коханець-хитрун в образі птаха зійшовсь,
Рівною теж Амімоні, що з дзбаном, який їй на тім'ї
Зачіску гарну притис, полем безводним ішла, —
Ти була, от і боявсь я орла і бика, одне слово, —
Всіх, в кого Батька богів міг обернути Амур.
Нині розвіявся страх: душа моя, врешті, прозріла,
Вже до обличчя твого не прикипає мій зір.
Що є причиною зміни такої?.. Жадаєш оплати —
Ось через що я тебе більше не можу кохать.
Поки ти щира була, я любив тебе — душу і тіло;
Нині — і вроду твою, схибивши, дух зіпсував.
Глянь на Амура — голе хлоп'я, і голе, й невинне,
Навіть одежі нема — на видноті він увесь.
Сина Венери велиш до рахунків брудних залучати?
В нього, щоб кинуть мідяк, пазухи навіть нема.
До навісних ні Венера, ні син її воєн нездатні, —
їм і не личить платня, невойовничим богам.
Тільки б мав гроші — і першому-ліпшому годить повія,
Силує тіло своє — ница, громадить майно.
Втім, ненажерного звідника владу й вона проклинає:
Що ви з охотою, те — з примусу робить вона.
От ви тварин нерозумних візьміть, на них подивіться:
Тут вони (чи не ганьба?) м'якші, чистіші від нас.
Таж ні кобила з конем, ні корова з биком не за плату
Сходяться; даром баран обрану має вівцю.
Жінка, вона лиш одна, чоловіка обчищує радо,
Платять за ніч тільки їй, можна купить лиш її.
А продає — що смакує обом, чого прагнуть обоє,
Лиш нагороду чомусь не розділяє на двох.
Чом же любов, жадану обом, від обох їх залежну,
Має одна продавать, інший — лише купувать?
Чом же на шкоду мені, а тобі на зиск насолода,
Хоч, аби мати її, рухатись треба обом?
Зле, коли свідок, отримавши гроші, ламає присягу,
Зле, як поповнення жде скринька хапуги-судді,
Зле, як за вбогих звучить у суді оплачена мова,
Вправно збивати майно — це і ганебно, і зле.
Сором статок батьків примножувать платою з ложа,
Вроду свою обертать, начебто крам був, на зиск.
Що безкоштовне — по праву заслужить воно на віддяку,
А продається любов — зайва подяка тоді.
Хто щось купив — зобов'язань не має: виклавши гроші,
Йде собі геть; боржником годі назвати його.
Не поспішайте, красуні, за ніч платню призначати:
Що вам нечесно прийшло, те не всміхнеться добром.
Чи помогли самій жриці колись наручні прикраси? —
Тих же сабінян щити стали могилою їй.
Лоно, що з нього на світ появивсь, прорізав залізом
Син — на це вбивство жахне через намисто пішов.
Інша річ — багачі. В них не сором брати дарунки:
Мають із чого тобі, лиш натякни, зачерпнуть.
Так із рясної лози виногрона чому б не зірвати?
Може, збідніє на плід щедра феаків земля?
Вбогий коханець — шануй його вірність, щиру турботу, —
Все, чим багатий, тобі, милій своїй, віддає.
Славити ж вас, достойні хвали, красуні, — то це вже
Справа моя: будь-яку вславлю мистецтвом своїм.
Одяг не вічний, зітруться і золото, і самоцвіти, —
В пісні, тільки у ній — непроминальна хвала.
Втім, на дари не скуплюсь — обурююсь їх вимаганням:
Просиш — я відвернусь, а не проситимеш — дам.
11
Ти, що скуйовджене вмієш рівнесенько вкласти волосся,
Напо, що вище стоїш від усіх інших служниць,
Ти, влаштуванням побачень нічних потаємних відома,
Ти, що любовні листи потайки передаєш,
Ти, що Корінні не раз, хоч вагалась вона, зазирнути
Радила в хату мою, вірна опоро в біді!
Ось, господині подай ті списані вранці таблички,
Що б там не стало тобі не перешкоді, — подай!
Ти ж бо не кам'яна, не криця — серце у тебе,
Й щирість у ньому така, як вимагає твій стан.
Може, й сама ти відчула, як б'є Купідонова зброя,
Тож і мені посприяй задля своїх же знамен.
Що поробляю, спитає, — скажи, що живу сподіванням
Ночі... Мережаний віск їй про все інше повість.
Час, поки мовлю, біжить. Буде вільна — вручи їй таблички,
Хай прочитає, подбай, тут же, таки при тобі.
Поки читатиме — ти до очей приглядайсь, до обличчя:
Матиму щастя чи ні — знатимеш навіть без слів.
А прочитає — хай тут же відпише відразу й багато:
Я не люблю, коли лист широко воском блищить.
Тісно хай буде рядкам від краєчку — аж до краєчку,
Щоб, пробігаючи їх, мав чим натішитись зір.
А може, ні: чи варто тростинкою пальця мозолить?..
Хай на табличці черкне слово єдине: "Приходь!"
Лавром на знак перемоги тоді увінчавши таблички,
В храмі Венери складу і підпишу їх отак:
"Вірних своїх помічниць Назон доручає Венері", —
Досі ви кленом лишень, деревиною були.
12
Плачте над горем моїм! Без надії вернулись таблички.
"Нині, — злощасні гласять, — не сподівайсь ні на що".
Втім, і прикмета була: коли Напа виходила з дому,
Раптом спіткнулась вона, переступивши поріг.
Ще раз пошлю тебе — будь обережна, уважніше, вище,
Щоб не спіткнутися знов, ногу, гляди, піднімай!
Ви ж мені гетьте з очей, бридкі, лиховісні таблички!
Віснику горя мого, воску ненависний, геть!
Видно, ти зібраний був із цикути трійливого цвіту
В Корсіці; з медом лихим, видно, потрапив сюди.
Мовби циноброю весь ти просяк, так густо рум'янивсь,
Та не червоним тебе — радше рум'яним назву.
На роздоріжжі б вам, нікчемні таблички, лежати —
Там би й вас потрощив колесом повіз важкий!
Той, хто вас вистругав з деревини, зробивши такими,
Мав, присягнути б я міг, руку недобру якусь.
Це ж саме дерево йшло на стовпи, щоб вішать нещасних,
Це ж — на жахливі хрести, аби роботу мав кат.
Це ж — і хрипких пугачів у похмурій тіні ховало,
А між гіллям у гнізді — яйця сови й коршака.
Я ж їм своє почуття — яке божевілля! — довірив,
Я ж їх до любки послав — ніжне мереживо слів!
Краще б уже записати на них судове пустомельство,
Щоб урядовець якийсь голос на ньому вправляв.
Краще б лежать їм між тими табличками, що день при дневі
Пише видатки на них, ронячи сльози, скупар.
А що подвійні ви — не на словах — на ділі пізнав я:
Тут сама двійка, число, не обіцяє добра.
Чим же вгамую свій гнів? Побажаю, щоб вас, мов та миша,
Старість точила гризька, віск — аби пліснявим став.
13
Вже з Океану встає, покидаючи млявого мужа,
Злотоволоса, і знов мчить колісницею день.
Годі спішити, Авроро! Стривай! Нехай птиці щорічно
Славлять Мемнонову тінь у заповзятих боях.
Саме тепер насолоду б черпати у ніжних обіймах
Милої, саме тепер, поки так близько вона!
Солодко спиться тепер, повітря вологе, прозоре,
Пташка, вітаючи день, горлом тоненьким дзвенить.
Годі спішити, немила мужам, дівчатам немила!
Росяні віжки мерщій, рожеворука, стягни!
Поки ще ти не зійшла, плавець за сузір'ями стежить:
Через простори морські не навмання він пливе.
Сходиш — і, щойно здрімнувши, мандрівець рушає в дорогу,
Воїн — зброю свою звично бере до руки.
Першою бачиш у полі з двозубцем важким хлібороба,
Першою ти під ярмо кличеш повільних волів.
Сонних малят оддаєш вчителям, щоб вони при науці
Прутиком часто сікли їхні долоні м'які.
Ти посилаєш на суд поручителя, де непоправних
Прикрощів кожне слівце може завдати йому.
Ти оборонцеві, ти й судді так само немила:
Мусять і цей, і отой з досвітку братись до справ.
Хай лише прялі рука відкладе веретено — про вовну
Ще не допрядену їй ти нагадати спішиш.
Тут би й спинитись пора...