Та це й необхідно, коли прокладаєш шлях взимку сніговою цілиною та ще через гори. За таких умов десять миль у день велике досягнення. Обидва трималися добре, але ввечері влазили в свої мішки цілком знесилені. Ішов шостий день, як вони вирушили з метушливого табору на Юконі. За перші дні пройшли п'ятдесят миль по второваному шляху вздовж Оленячого струмка. А далі почалось змагання з чотирифутовим шаром незайманого снігу, вірніше морозяного пилу, що розсипався, наче цукровий пісок. За три дні Смок і Малий просунулися лише на тридцять миль річкою Міног та перейшли ряд неглибоких долин, якими текли струмки, що впадали до річки Сиваш. Тепер вони долали велике пасмо по той бік Голих Верхів, звідкіль шлях спускався до струмка Дикобраз, що вів до середньої течії Молочної річки. Багато ходило чуток про те, ніби в верхів'ях Молочної були поклади міді.; Туди вони і йшли — до гори з чистої міді, а. Йти до неї треба було повз те місце, де Молочна виходить з ущелини й поволі тече вкритою лісом низиною. Вони пізнали б це місце, якби побачили. Одноокий Маккарті точно визначив його. Неможливо було помилитися, коли тільки Маккарті не брехав.
Смок ішов попереду. Маленькі, розкидані де-не-де сосни почали траплятися дедалі рідше, були дедалі менші, і раптом вони помітили на самій дорозі суху сосну. Не було потреби говорити. Смок кинув погляд на Малого, і той зрозумів, бо одразу ж гримнув: "Стій!" Собаки слухняно спинилися; Малий заходився розпрягати, а Смок наскочив з сокирою на суху сосну. Собаки одразу ж полягали на сніг та поскручувались калачем, обгорнувши пухнатими хвостами подушечки лап та вкриті памороззю носи.
Люди працювали так швидко, як того навчив їх довголітній досвід. Незабаром у мисці для промивання золота, в чайнику та казанку танув сніг. Смок витяг з санок брусок варених заморожених бобів, уже заправлених салом та ребриною, — залишилося тільки підігріти їх. Він рубав брусок сокирою, ніби це були дрова, і клав шматки у гарячу миску, щоб розтанули. Твердо заморожені сухарі з кислого тіста теж довелося розігрівати. За якихось двадцять хвилин їжа була готова.
— Градусів сорок, — пробубонів Малий, напхавши повен рот. — Треба сподіватися, що не буде ні холодніше ні тепліше. Саме добре для дороги.
Смок не відповів. У нього в роті теж було певно бобів. Працюючи щелепами, він кинув погляд на ватажка запряжки, що лежав за шість футів од нього. Сірий, вкритий памороззю пес дивився на нього з безмежним сумом, що так часто світиться в очах північних собак. Смок добре знав цей вираз, але ніколи не міг зрозуміти його таємниці. Немов бажаючи одігнати цей гіпноз, він поставив тарілку, пішов до санок і почав розв'язувати торбину з сушеною рибою.
— Гей! — гукнув Малий. — Що ти робиш?
— Порушую всі закони та звичаї північних шляхів, — одповів Смок. — Збираюсь годувати собак серед білого дня. Вони тяжко працювали, а їм доведеться ще видиратися на верховину… До того ж Скорий говорив зі мною, він очима сказав мені таке, чого не розповісти словами.
Малий недовірливо засміявся.
— Що ж, можеш псувати їх. Незабаром ти почнеш манік'юрити їм кігті. Я пропоную кольдкрем та електричний масаж — це дуже добре для їздових собак. Іноді й турецька баня впливає добре.
— Ніколи я їх вдень не годував, — виправдувався Смок. — І більше не буду. Тільки сьогодні. Можеш вважати це за примху.
— О, це, певно, якесь передчуття, — Малий одразу пом'якшав. — Роби, як знаєш. Людина мусить слухатись свого передчуття.
— Яке там передчуття, Малий! Це Скорий вплинув на мою уяву. За одну мить він сказав мені більше своїми очима, аніж я міг би вичитати в книжках за тисячу років. В його погляді криються всі таємниці буття. Вони так і мерехтять там. І я був майже зрозумів їх, а зараз знов не розумію. Я не помудрішав, але був близько до того. Не можу пояснити тобі, але очі цього собаки розповідали, що таке життя і весь його плин, і зоряний пил, і сили всесвіту, і таке інше — розумієш, все.
— В перекладі на звичайну мову — ти забобонний, — сказав Малий.
Смок кинув по рибині кожному собаці і похитав головою.
— А я кажу, що це так, — наполягав Малий. — Смоку, це певна прикмета. Щось має трапитись. І сушена риба підказує це.
— От ти й з'ясуй мені, — вимагав Смок.
— Я не з'ясую. Час покаже. І знаєш, що? Твоє серце й моєму вісточку подає. Ставлю в заклад одинадцять унцій золота проти трьох зубочисток, що я маю рацію. Коли я вже щось чую, то не боюсь йому вірити.
— Закладайся ти на зубочистки, а я на золото, — заперечив Смок.
— Ні, це було б здирством. Адже я виграю. Напевно виграю. Бо до вечора щось трапиться, — ця риба тут неспроста.
— Чортівня якась, — зневажливо чмихнув Смок, якому набридла ця балаканина.
— Так, саме чортівня, — збиткувався Малий. — Закладаюсь ще й на три зубочистки, що це буде справжнісінька чортівня.
— Гаразд, — сказав Смок.
— Я виграю! — зрадів Малий. — Зубочистки з курячих пер мої.
II
За годину вони перейшли хребет, минули Голі Верхи, спустилися вниз і довгою кривою ущелиною вийшли на відкритий схил, що спускався до струмка Дикобразу. Малий, що вів перед, раптом спинився, і Смок притримав собак. Внизу був натовп людей. Розтягнувшись на чверть милі, він поволі, без ладу посувався вгору.
— Ідуть, як на похороні, — зауважив Малий.
— І жодного собаки, — докинув Смок.
— Так. Он двоє тягнуть санки.
— А той он упав, бачиш? Щось, певно, трапилось, Малий. Їх мусить бути сотні зо дві.
— Дивись! Вони хитаються, мов п'яні. Тут щось не те.
— Тут ціле плем'я. І діти теж.
— Смоку, я виграв, — згадав Малий. — Прикмета є прикмета, і ти не зможеш тут нічого зробити. Ось воно й трапилось. Глянь, як вони лізуть, наче юрма мертвяків.
Побачивши двох людей, індійці зчинили радісний лемент і прискорили ходу.
— Що й казати, зони добре випили, — вів далі Малий. — Їх уже й ноги не несуть.
— А зверни увагу на обличчя того, що попереду, — сказав Смок. — Вони голодні, от в чому річ. Вони поїли своїх собак.
— Що ж нам робити? Тікати?
— І залишити санки та собак? — докорив Смок.
— Вони з'їдять нас, коли ми не втечемо. Ти ж бачиш, які вони голодні… Гей, люди, що з вами? Не дивіться на цього пса такими очима, його ще рано варити. Зрозуміли?
Індійці, що йшли попереду, оточили їх, стогнучи та нарікаючи своєю незрозумілою говіркою. Ця картина здалася Смокові жахливим гротеском. То був таки справжній голод, їхні обличчя, з запалими, обтягненими шкірою щоками, скидалися на черепи мерців. Дедалі більше живих кістяків надходило, вони громадились довкола Смока й Малого дикою ордою.
— Одійдіть! Геть звідси! — заволав Малий, вертаючися до англійської мови після марних спроб порозумітися за допомогою кількох відомих йому індійських слів.
Чоловіки, жінки та діти, хитаючись на тремтячих ногах, наступали щодалі ближче, їхні божевільні, затьмарені голодом очі горіли ненаситною жадобою. Одна жінка, стогнучи, прошкандибала повз Малого і впала на санки, вчепившися в них розчепіреними пальцями. Слідом за нею дід, задихаючись та хапаючи ротом повітря, силкувався тремтячими руками розпустити ремінці, щоб дістатися до мішків з їжею. Молодий парубок із ножем кинувся вперед, але Смок одштовхнув його. Юрба напирала, зав'язалася бійка.
Спочатку Смок і Малий просто відштовхували їх та одкидали назад. Далі вони почали одбиватись батогами й кулаками. І все це під плач і стогін жінок та дітей. Ремінці на санках було вже поперерізувано. Незважаючи на стусани й удари, чоловіки підповзали на череві до санок і намагались витягти пакунки з їжею. Доводилося піднімати їх та одкидати геть. Ці люди були такі знесилені, що падали від найлегшого штурхана. Напасти на людей, що захищали санки, вони й не пробували. Тільки те, що індійці були надзвичайно виснажені, і врятувало Смока й Малого. За п'ять хвилин мур людей, що нападали, розсипався купами тіл; індійці стогнали та щось кебоніли на снігу. Вони кричали й плакали, г їхні витріщені, затьмарені очі не одривались від санок: там була їжа, там було їхнє життя. На вустах у них виступала голодна піна. Лемент жінок і дітей панував над усім.
— Цитьте! Та цитьте ж! — волав Малий, затикаючи вуха та важко дихаючи від утоми. — Ти куди? Куди ти?! — закричав він, кидаючись наперед та вибиваючи ніж з руки чоловіка, що плазував по снігу, намагаючись перерізати горлянку ватажку запряжки
— Це жахливо, — пробурмотів Смок.
— Я зовсім знемігся, — відповів Малий. Врятувавши Скорого, він знову підійшов до товариша. — Що нам робити з ним мандрівним шпиталем?
Смок похитав головою, а згодом все влаштувалося само по собі. Один індієць виліз наперед, його єдине око втупилося не в санки, а в Смока, і Смок побачив в цьому погляді слабке зусилля бідного розуму. Друге око вже заплило опухом. Смок згадав, як ударив його. Індієць сперся на лікоть і заговорив:
— Я Карлук. Добрий сиваш. Знаю багато білих. Мій дуже голодний. Всі люди багато голодні. Вони не знають білих. Мій знає. Ми купимо їжу. Дамо багато золота. Сиваш не має їжі. Влітку лосось не плив в Молочну річку. Взимку олень не йшов. Нема їжі. Мій говорить за весь народ. Білий чоловік має багато їжі. Сиваш має багато золота. Мій знає, білий любить золото.
Він почав порпатись закляклими пальцями в торбі за поясом.
— Занадто галасують! — урвав його Малий. — Ти скажи скво й отим карапузам, щоб трохи притихли.
Карлук звернувся до жінок, що лементували. Інші чоловіки, почувши його окрик, в свою чергу владно підняли голос, і жінки трохи втихомирились та зацитькали на дітей. Карлук облишив свою торбу і підняв угору кілька разів розчепірені пальці.
— Ось скільки людей вмерло, — сказав він.
І Смок підрахував, що сімдесят п'ять душ з племені померло від голоду.
— Мій купить їжі, — сказав Карлук, витягаючи великий шматок важкого металу. Інші зробили те саме, і з усіх боків потяглися руки з такими самими шматками металу.
Малий здивовано витріщив очі.
— Великий боже! — гукнув він. — Мідь! Справжня червона мідь. А вони думають, що це золоте.
— Це золото, — сказав упевнено Карлук, вловивши головне у вигуку Малого.
— І бідолахи всі надії поклали на неї, — пробурмотів Смок. — Диви, цей шматок важить сорок фунтів. У них тут сотні фунтів, і вони тягли таку вагу, хоч самі ледве живі.