Люди з країни сонця

Джек Лондон

ЛЮДИ З КРАЇНИ СОНЦЯ

Мандел — відлюдне селище на березі Полярного моря. Воно невеличке, і людність там дуже миролюбна, більш миролюбна, ніж усі їхні сусіди. В Манделі чоловіків мало, а жінок багато, і через те там панує здорова й конче потрібна полігамія. Жінки старанно приводять дітей, і кожного новонародженого, якщо він хлопчик, радісно вітають. У Манделі живе й Ааб-Ваак, що голова йому завжди лежить на плечі, неначе його шия втомилась і відмовилась виконувати свій звичайний обов'язок.

Причини всього — і миролюбства, і втомленої шиї Ааб-Ваака — треба шукати в далекому минулому, коли шхуна "Шукач" кинула якір в Мандельській бухті і коли Таї, ватаг плем'я, надумався враз забагатіти. Спогади про все, що тоді трапилось, збереглися й досі, і люди в Манделі, родичі Голодного племені, що живе на заході, ще й тепер оповідають про оті події. Діти підсідають ближче, слухають, затамувавши подих, і подумки дивуються божевіллю тих, що могли б бути їхніми предками, якби не роздратували людей з Країни Сонця й не загинули геть усі.

Почалося з того, що шестеро чоловік з "Шукача" висадились на берег. Вони принесли з собою таку силу всякого майна, ніби мали зостатися тут надовго. Оселились вони в іглу Нігаха і добре йому платили за приміщення борошном та цукром, але Нігах був невтішний, бо його дочка Мезахчі покинула батька й пішла жити до Біла, старшого в загоні білих, і ділила з ним харчі й постіль.

— За неї дали б мені чимале відкупне, — скаржився Нігах, сидячи біля вогнища на раді, коли шестеро білих спали. — Чимале відкупне, бо в нас чоловіків більше, ніж жінок, і чоловіки платять добре. Мисливець Уненк пропонував мені новісінького, щойно виструганого човна й рушницю, що він виміняв у Голодного племені. Ось що мені пропонували, а тепер, бачите, вона пішла, і я залишився з порожніми руками.

— Я також згоден був дати тобі відкупне, — пробурчав чийсь не дуже засмучений голос, і біля вогнища на хвилину вигулькнуло вилицювате й веселе обличчя Шло.

— І ти також, — ствердив Нігах. — Але й інші були. І чого вони такі невгамовні, ці приходні з Країни Сонця? — сердито пробубонів він. — Чому б не сидіти їм у себе вдома? Адже ж люди з Країни Снігів не йдуть на їхні землі!..

— Ти спитай краще, чого вони приходять до нас! — крикнув голос із темряви, й Ааб-Ваак протиснувся вперед до вогню.

— Авжеж, чого вони приходять? — повторили за ним і інші. Ааб-Ваак махнув рукою, щоб усі замовкли.

— Люди не будуть дарма копати землю, — почав він. — Я от маю на думці китобоїв, корабель яких застряв серед криги. Вони ж так само звідти, з Країни Сонця. Ви всі пам'ятаєте китобоїв, які прийшли до нас на розбитих човнах, а коли почався мороз і сніг укрив землю, вони пішли на південь із саньми й собаками. А ще ви пам'ятаєте, як вони були чекали на мороз і один з них почав копати землю, потім другий, третій, а тоді й усі і як вони всі хвилювались та метушились! Що вони там викопали з землі, ми не знаємо, бо вони не пускали нас туди і ми нічого не могли бачити. Коли вони пішли, ми зараз-таки все оглянули, але не знайшли нічого. Проте землі багато, і вони ж усієї не скопали.

— Так, Ааб-Вааче, так! — захоплено кричали люди.

— От я собі й подумав, що там, у Країні Сонця, один чоловік сказав іншим, і так воно, мабуть, дійшло й до тих, що оце тепер сюди прийшли. Тому вони тут і копають.

— Але як могло трапитись, що Віл розмовляє нашою мовою? — спитав маленький зморшкуватий ловець. — Віл, якого ми ніколи досі не бачили?

— Віл, певно, бував раніше в Країні Снігів, — відповів Ааб-Ваак, — бо він би не говорив мовою Ведмежого плем'я, яка подібна до мови Голодного плем'я і майже однакова з мовою манделів. Серед Ведмежого плем'я багато разів бували люди з Країни Сонця, серед Голодного плем'я їх рідко бачили, а в нас були тільки китобої та ті, що тепер сплять в іглу у Нігаха.

— Їхній цукор дуже смачний, — зауважив Нігах, — і борошно теж.

— А які в них скарби! — додав Уненк. — Учора я був на їхньому кораблі і бачив дивовижні залізні струменти, ножі, рушниці, а ще борошно, й цукор, і без ліку всякого харчу.

— Це справді так, о братове! — підвівся Таї, як звикле, задоволений, що всі слухають його з повагою. — Вони дуже багаті, ці люди з Країни Сонця, але вони дурні. Дивіться, вони сміливо йдуть до нас наосліп і не думають навіть про свої скарби. Ось тепер вони хропуть собі спокійно, а нас багато, і ми нічого не боїмось.

— Може, й вони великі войовники і нічого не бояться, — заперечив маленький зморшкуватий ловець.

Таї кинув на нього грізний погляд.

— Ні, цьому неправда. Вони живуть на Півдні, де сонце проходить свій шлях, і вони такі самі виніжені, як і їхні собаки. Ви пам'ятаєте собаку китобоїв? Наші собаки загризли його другого ж дня, бо він був виніжений і не міг битися. Там, у Країнах Півдня, сонце гріє цілий рік і життя легке, тому чоловіки там подібні до жінок, а жінки — до дітей.

Всі схвально закивали головами, а жінки повитягали шиї й уважно слухали.

— Кажуть, вони дуже своїх жінок жалують, і жінки їхні мало працюють, — хихотливо сказала Лікита, молода, здорова й крижаста дочка самого Таї.

— Ти що, може, й собі хочеш піти слідом за Мезахчі? Гляди-но! — сердито крикнув їй батько й обернувся до своїх одноплемінців. — Дивіться, братове, ось вам звичай цих людей з Країни Сонця. Вони задивляються на наших дівчат і беруть їх собі одну по одній. Пішла Мезахчі, покинувши Нігаха без відкупного, потім піде Лікита, за нею всі інші, а ми пошиємось у дурні. Я розмовляв з мисливцем із Ведмежого плем'я, а тепер серед нас є дехто з Голодного плем'я, нехай вони скажуть, чи маю я слушність.

Шестеро мисливців з Голодного племені ствердили його слова, і кожен з них став розповідати своєму сусідові про людей з Країни Сонця та про їхні звичаї. Почулись нарікання. Обурювались молоді хлопці, яким ще належало вибрати собі жінку, обурювались і старі, що сподівались відкупного за своїх дочок. Обурення зростало і ставало щораз голосніше й загрозливіше.

— Вони дуже багаті, у них є дивовижні приладдя з заліза, багато ножів, а рушниць і зовсім без міри, — перелічував хитрий Таї. Його невиразні мрії про збагачення почали набувати певних форм.

загрузка...

— Білову рушницю я візьму собі, — несподівано заявив Ааб-Ваак.

— Ні, вона буде моя, — згукнув Нігах, — бо я ще не одержав відкупного за Мезахчі!

— Тихше, братове! — Таї порухом руки обвів збори. — Нехай жінки й діти йдуть собі в свої іглу. Це розмова чоловіків, і нехай чоловічі вуха її слухають.

— Рушниць усім стане, — сказав він, коли жінки неохоче пішли, — я певен, що їх припаде по дві на кожного, а що вже борошна, цукру та інших речей — то й не сказати. І все легко. Цеї ночі ми повбиваємо людей з Країни Сонця, що сплять в іглу Нігаха. Уранці ми миролюбно рушимо на корабель торгувати і там, вичекавши нагоди, переб'ємо їхніх братів. Завтра ввечері будемо бенкетувати, і веселитися, і ділитись їхніми скарбами. Найбідніший з вас матиме більше, ніж мав найбагатший. Хіба мої слова не мудрі, брати мої?

Глухий ухвальний гомін був йому за відповідь, і зараз же всі почали готуватись до нападу. У шістьох ловців з Голодного племені, багатшого за своїх сусідів, були рушниці й великі запаси набоїв. Серед людей же Мандела далеко не всі мали рушниці, та й з тих рушниць багато поламаних, а пороху й куль було зовсім обмаль. Але брак військового спорядження надолужувала сила-силенна стріл з костяними кінчиками та списи, щоб битися на відстані; коли ж стиналися зблизька — то вживали сталевих ножів російського й американського виробництва.

— Тільки щоб ані шелеснуло! — давав Таї останні вказівки. — Оточуйте іглу щільно з усіх боків, щоб люди з Країни Сонця не могли прорватися. Потім ти, Нігаху, і шестеро молодих хлопців проповзете всередину, де вони сплять. Рушниць не беріть, бо вони часом несподівано стріляють. Усю силу своїх рук — у ножі!

— Звісно, не заподійте ніякого лиха Мезахчі. За неї дадуть чимале відкупне, — хрипко прошепотів Нігах.

Розтягнувшись, маленьке військо оточило іглу Нігаха, а ззаду поприпадали до землі жінки й діти. Вони прийшли подивитись, як убиватимуть чужинців. Коротка серпнева ніч уже кінчалась. У сірих передранкових сутінках невиразно бовваніли постаті Нігаха й молодих хлопців, які наближались до іглу. Не спиняючись, вони вповзли у вузький прохід і зникли в ньому. Таї звівся на ноги й потер собі руки. Усе йшло добре. Ті, що оточували іглу, один по одному підводили голови й наслухались. Кожен по-своєму малював собі картину того, що відбувалось усередині — сонні люди, удари ножами й раптова смерть у темряві.

Сильний вигук — голос людини з Країни Сонця — розтяв тишу, за ним гримнув постріл. Тоді в іглу знявся страшенний гамір. Вояки, що позалягали були навколо, не роздумуючи, кинулися у вузький прохід. Назустріч їм затріскотіли гвинтівки. Стиснуті у вузькому проході, люди з Мандела опинилися в безвиході. Передні шалено силкувались продертися назад, щоб утекти від вогню гвинтівок, які били їм просто в лице, а задні всією силою напирали на них, пориваючись в атаку. Кулі великого калібру пробивали по шістьох одним пострілом, і вузький прохід, де стлумився безпорадний люд, став чистою бійнею. Білі, не цілячись, стріляли в людське місиво і били, як з кулемета. Проти цього нестримного потоку смерті ніхто не міг встояти.

— Ніколи такого не бувало! — казав, переводячи подих, мисливець з Голодного плем'я. — Я тільки зазирнув туди: мертві лежать купами, немов тюлені на кризі після полювання.

— А хіба я не казав, що, може, вони хоробрі вояки? — пирснув сміхом старий зморшкуватий ловець.

— Цього й слід було сподіватись, — суворо сказав Ааб-Ваак. — Ми вскочили у власну пастку.

— Дурні ви й дурних батьків діти! — лаявся Таї. — Хіба можна було так робити? Тільки Нігах і шестеро молодих мисливців повинні були ввійти в іглу, тільки їм це було наказано! Моя мудрість перевершувала мудрість людей з Країни Сонця, а ви що наробили? Позбавили її всієї сили й гостроти! Тепер вийшло гірше, аніж би тоді, коли б я нічого не вигадував.

Йому ніхто не відповів. Усі, не відриваючись, дивились на іглу, яке зловісно чорніло проти неба, що починало ясніти на північному сході. З відтулини на покрівлі виходив дим від рушниць і курився в непорушному повітрі.

1 2 3 4