Дім Мапуї

Джек Лондон

ДІМ МАПУЇ

Незважаючи на незграбність своїх форм, шхуна "Аораї" прудко бігла за легеньким бризом, і капітан уміло підвів її якомога ближче до берега, впритул до лінії прибою. Атол Гікуеру лежав низько у воді. Він являв собою коло омиваного хвилями коралового піску сто ярдів завширшки, двадцять миль в окружності та від трьох до п'яти футів заввишки над позначкою висоти припливу. На дні його великої і гладенької як скло лагуни було багато перлових черепашок, і з палуби шхуни, за вузеньким серпиком атола, було добре видно, як працювали шукачі перлів. Але в саму лагуну не могла зайти навіть торгова шхуна. При попутному бризі тендери ще могли якось пробратися крізь звивистий та мілкий канал, але шхуни змушені були ставати на якір за межами лагуни і посилати до неї невеличкі човни.

З "Аораї" вправно спустили шлюпку, у яку настрибало півдюжини брунатношкірих матросів, одягнених в одні лише яскраво-червоні пов'язки на стегнах. Вони сіли на весла, а на кормовому сидінні вмостився, взявшись за стерно, якийсь молодик у тропічній білій одежі, що зазвичай вирізняє європейців. Золотава полінезійська раса виказувала себе сонячною позолотою світлої шкіри молодика та золотистим відблиском мерехтливої блакиті його очей. То був Рауль, Олександр Рауль, наймолодший син Марі Рауль, багатої квартеронки[32], яка володіла й керувала півдюжиною торгових шхун на кшталт "Аораї". Проскочивши невеличкий вир на вході і пронісшись верхи на пінистій припливній хвилі, шлюпка насилу дісталася до дзеркально-тихих вод лагуни. Молодий Рауль вискочив на білий пісок і потиском руки привітався з високим аборигеном. Цей абориген мав чудові груди та плечі, але обрубок його правої руки, на якому з-під плоті стирчала на кілька дюймів потемніла від часу кістка, свідчив про сутичку з акулою, яка поклала край його роботі як шукача перлів і перетворила на підлабузника, дрібного інтригана та шукача подачок.

— Ти чув, Алеку? — були його перші слова. — Мапуї знайшов перлину. Ото перлина так перлина! Такої ніколи не вивуджували ні на Гікуеру, ні на всіх островах Помоту, ні у всьому світі. Купи її; вона зараз у нього. І пам'ятай, що я перший сказав тобі про неї. Мапуї — бовдур, і ти зможеш купити її задешево. До речі, тютюну не даси?

Рауль вирушив прямо через берег до халупи під пандановим деревом. У своєї матері він працював суперкарго[33], і робота його полягала в тому, щоб прочісувати острови Помоту в пошуках великих партій копри[34], панцирів та перлів, якими ці острови були багаті.

Рауль був іще дуже молодий суперкарго, це була лише друга його мандрівка в цій якості, і в глибині душі він дуже потерпав через брак досвіду при оцінці перлів. Але коли Мапуї явив його погляду знайдену перлину, суперкарго спромігся-таки придушити своє сильне здивування і зберегти байдужо-діловий вираз обличчя.

Бо ця перлина вразила його надзвичайно сильно. Вона була велика, як голуб'яче яйце, і мала бездоганну кулеподібну форму. Її білизна відбивала переливчасті відтінки всіх кольорів, що були навколо неї. Вона була як жива. Нічого подібного йому ще ніколи не доводилося бачити. Коли Мапуї поклав її йому в руку, він здивувався — такою важкою вона була. Це свідчило про те, що перед ним — дійсно добра перлина. Рауль обдивився її зблизька через кишенькове збільшувальне скло. На ній не було ані тріщинки, ані плями. Здавалося, її чистота розчиняється в повітрі і перлина ось-ось зникне з його долоні. Вона світилася в затінку м'яким відблиском, наче маленький місяць. Перлина була така прозоро-біла, що коли він опустив її у склянку з водою, то насилу її потім знайшов. На дно склянки перлина впала швидко і прямовисно, і це Ще раз підтвердило її прекрасну вагу.

— Ну і що ти за неї хочеш? — спитав Рауль, майстерно вдаючи невимушеність.

— Я хочу… — почав Мапуї, і позаду нього, обрамляючи його темне лице, вигулькнули такі ж темні обличчя Двох жінок та дівчинки і ствердно закивали, підтримуючи його бажання. Ледь стримуючи свою нетерплячість, вони витягнули шиї, і очі їхні пожадливо заблищали.

— Я хочу будинок, — продовжив Мапуї. — Він повинен мати дах з оцинкованого заліза й восьмикутний настінний годинник з гиркою. Він має бути шість сажнів завдовжки, та ще й з круговою верандою. Посередині має бути велика кімната з круглим столом, а на стіні — восьмикутний годинник з гиркою. З кожного боку великої кімнати має бути по дві спальні, а в кожній спальні — залізне ліжко, два стільці й умивальник. У тильній частині будинку має бути кухня, гарна кухня — з каструлями, сковорідками та плитою. І цей будинок ти мусиш побудувати на моєму острові, тобто — на Факараві.

— І це все? — спитав Рауль, не вірячи своїм вухам.

— Там ще має бути швацька машинка, — озвалася Тефара, дружина Мапуї.

— І не забудь про восьмикутний годинник з гиркою, — додала Наурі, мати Мапуї.

— От тепер — усе, — відповів Мапуї.

Молодий Рауль розсміявся. Він сміявся довго і щиро. Але, сміючись, він подумки виконав деякі арифметичні підрахунки. Ніколи в житті будинків йому будувати не доводилося, і тому уявлення про їх спорудження він мав досить непевні. Поки Рауль сміявся, він підрахував вартість поїздки на Таїті за матеріалами, вартість самих матеріалів, вартість перевезення їх на Факараву, розвантаження і вартість самого будівництва. Виходило, що зведення житла обійдеться в чотири тисячі французьких доларів, беручи до уваги поправку на непередбачувані обставини. Чотири тисячі французьких доларів дорівнювали двадцятьом тисячам франків. Це було неможливо. Звідки йому знати справжню вартість цієї перлини? Двадцять тисяч франків — то грубі гроші, до того ж гроші його матері.

— Мапуї, — звернувся до нього Рауль, — ти — великий бовдур. Назнач ціну в грошах.

Але Мапуї захитав головою, і три голови позаду нього теж захиталися в унісон.

— Мені потрібен будинок, — сказав він. — Він повинен бути шість сажнів завдовжки та ще й з круговою верандою…

— Гаразд, — перервав Рауль. — Я вже все почув про твій будинок, але так не піде. Я дам тобі тисячу чилійських доларів.

Чотири чорних голови заперечливо захиталися — всі: к одна.

— І товарів на сто чилійських доларів.

— Мені потрібен будинок, — знову почав Мапуї.

— А навіщо тобі той будинок? — настійливо поцікавився Рауль. — Його змиє першим же ураганом. І ти це знаєш навіть краще за мене. Капітан Раффі, до речі, каже, що зараз ось-ось має налетіти ще один.

— На Факараві не змиє, — відповів Мапуї. — Там земля набагато вища. А на цьому острові дійсно змиє. Тут ураган змиє що завгодно. А я хочу мати будинок на Факараві. Він має бути шість сажнів завдовжки…

І Рауль знову вислухав байку про будинок. Кілька годин втратив він на те, щоб вибити з голови Мапуї одержимість будинком, але його рішимість мати його підтримували мати Мапуї, його дружина та донька Нгакура. Уже удвадцяте слухаючи детальний опис майбутнього будинку, він побачив крізь розчинені двері, як до берега підійшла друга шлюпка з його шхуни. Матроси лишилися на веслах, і це означало, що слід негайно відпливати. Перший помічник з "Аораї" зістрибнув на берег, обмінявся кількома словами з одноруким аборигеном і заспішив до Рауля. День раптово померкнув — то сонце затьмарив шквал, що наближався. Рауль побачив, як перший погрозливий подих вітру погнав по лагуні зграйку хвиль.

загрузка...

— Капітан Раффі каже, що нам слід негайно вшиватися звідси, — сказав замість привітання перший помічник. — Каже, якщо затримаємося, то це буде великий ризик. Барометр упав до двадцяти дев'яти сімдесят.

Порив вітру налетів на крону пандана, загудів у пальмах, що росли неподалік, і з десяток стиглих кокосів з глухим стуком гепнулися на землю.

Потім здалеку налетів дощ, загудів буревій і погнав по лагуні білі буруни. Перші краплини дощу з барабанним дробом ударили по листю, і Рауль схопився на ноги.

— Тисяча чилійських доларів, Мапуї, зараз же, готівкою, — сказав він. — І на двісті чилійських доларів товару.

— Я хочу будинок, — знову почав Мапуї.

— Мапуї! — загорлав Рауль, перекрикуючи шум вітру. — Ти дурень!

Він прожогом вискочив з будинку і кинувся разом з першим помічником до шлюпки, долаючи вітер і дощ. Шлюпки не було видно. Стіна тропічного дощу закрила все довкола, і вони тільки й могли бачити, що пісок під ногами та злі маленькі хвилі, що налітали з лагуни і билися об берег, наче кусаючи його. З потопу виринула якась постать. То був Гуру-Гуру, однорукий абориген.

— Ну що, купив перлину? — крикнув він у вухо Раулю.

— Мапуї — бовдур, — заволав той у відповідь, і в ту ж мить їх розділила стіна дощу.

Півгодини по тому Гуру-Гуру, стоячи на березі, побачив, як на "Аораї" підняли дві шлюпки і вона розвернулася носом у відкрите море. А біля неї, прилетівши на крилах шквалу, раптом з'явилася іще одна шхуна. Гуру-Гуру побачив, як з неї спустили шлюпку. Він упізнав судно. То була шхуна "Орогена". Її власником був Торікі — торговець-метис, який сам виконував обов'язки суперкарго і який, попри негоду, мав неодмінно сидіти зараз у шлюпці на кормі. Гуру-Гуру захихотів. Він знав, що іще торік Мапуї заборгував Торікі за товари.

Шквал минув. Спекотне сонце знову пекло немилосердно, а поверхня лагуни знову стала схожою на скло. Але повітря було липким, як рослинний клей. Його вага наче давила на легені й утруднювала дихання.

— Чув новину, Торікі? — спитав Гуру-Гуру. — Мапуї знайшов перлину. Ніколи не вивуджували такої перлини ні на Гікуеру, ні на островах Помоту, ні в усьому світі. Мапуї — дурень. До того ж він винен тобі гроші. Пам'ятай, що я перший тобі про це сказав. Тютюну не даси?

І пішов Торікі до трав'яної халупи Мапуї. Він був чоловіком самовпевненим і деспотичним, і до того ж — хамовитим і дурним. Недбало поглянувши на перлину, він лише на мить затримав на ній погляд — і так само недбало кинув її у свою кишеню.

— Тобі повезло, — сказав він. — Дуже гарна перлина. Я дам тобі товарів у кредит.

— Мені потрібен будинок, — отетеріло почав Мапуї. — Він має бути шість сажнів завдовжки…

— Могила тобі буде шість сажнів завдовжки! — відказав йому торговець. — Тобі потрібно розрахуватися з боргом — ось що тобі потрібно. Ти заборгував мені тисячу двісті чилійських доларів. От і добре. Ти мені вже нічого не винен.

1 2 3 4 5