Все складалося невдало.
Дві наступні години ми працювали з нею, як галерні раби. Машини ішли одна за другою, набиті людьми, які хотіли їсти. Тільки о десятій годині припинилося це божевілля, покинувши нас мокрими і змученими.
Ніч була спекотна, нічого подібного я не міг припам'ятати за весь час свого перебування тут.
Ми стояли в порожній закусочній, дивлячись на гори брудного посуду і набиті недопалками попільниці.
– Іди і відкрий сейф, – наказала Лола.
– Не сьогодні. Надто пізно. Ми зробимо другу спробу. – Я відчував на собі її важкий погляд.
– Ти чув, що я сказала. Відкривай сейф!
– Він повернеться за чотири години. Нам бракує часу.
Вона спрямувалася до телефону, що висів на стіні.
– Або ти зараз відкриєш сейф, або я дзвоню в поліцію. Вибирай.
– Ти говорила, що даси мені двадцять чотири години!
– Він однаково тебе не спохопиться до восьмої ранку. І не відразу надумає заглянути в сейф. У тебе ще буде час. Відкрий сейф, або я викликаю поліцію!
Я бачив, що вона так і зробить. Нічого не залишалося, як піти в гараж за сумкою з інструментом. Було вже десять хвилин по десятій. Тепер нема ніякої надії добратися до Тропіка-Спрінгс раніше третьої ранку, отже, потяг піде без мене. Треба буде позбавитися від машини, як тільки потраплю в місто. Дженсон скаже поліцейським, що я взяв універсал, і вони злетяться як мухи на мед. Доведеться сховатися де-небудь до ранку. З освітленим волоссям і в тому наряді, що я придбав, можливо, мені це вдасться.
– Коли я підходив до бунгало, до заправки підкотила вантажівка. Лола направилася до неї.
Я зайшов до вітальні, запалив світло, відсунув софу від стіни і присів навпочипки перед сейфом.
Покрутив ручку коду. Вона крутилася легко, і це був хороший знак. Притиснувши вухо до холодної сталі, я почав повертати ручку дуже повільно і м'яко зліва направо.
Через кілька секунд перший тумблер був визначений. Я перекрутив назад і почав спочатку. Визначити код не склало зусиль. По ледве вловимому клацанню я розумів, коли тумблер співпадає з шифром. Цей величезний сталевий ящик був справжнісіньким облудством.
Шість разів я повторив операцію, потім відкрив сейф. Все зайняло одинадцять хвилин.
Гроші лежали всередині. Щільно упаковані стодоларові купюри, всі сто пачок, любовно відкладені на кругосвітну подорож.
Я взяв першу пачку і хотів покласти її в сумку.
– Господи, ради всіх святих, що це ти робиш, Джек? – пролунав позаду мене знайомий голос.
Як ніби грім прогримів. Секунди дві я лишався німий і нерухомий, незграбно скорчившись перед відкритим сейфом. Моя рука все ще тримала пачку грошей. Потім я повільно повернув голову.
У дверях стояв Дженсон, дивлячись на мене з приголомшеним виразом.
В запавшій тиші я почув, як від'їздить вантажівка, не в змозі виказати ні звука.
Його велика міцна фігура заповнила кімнату.
– Джек? Я тебе питаю: що ти робиш?
Помалу-помалу я встав:
– Пробачте, містере Дженсон, я знаю, все виглядає так, ніби я зібрався вкрасти ваші гроші, та це не так. Я даю вам слово. Повірте мені, це не так.
У дверях з'явилася Лола, біла, як свіжовипалий сніг. Видно було, що вона тремтить.
– Що тут діється? – верескливо закричала вона. – Він відкрив сейф? Я знала, попереджала тебе, Карл! Говорила, що йому не можна довіряти! ВІн прослизнув сюди, поки я була на кухні, я й не помітила.
Але Дженсон, здавалося, її не чув. Він дивився на мене.
– Що ти тут робиш, Джек? – повторив він. Образа і біль, що пролунали в його голосі колючками встромлялися мені в душу. – Як ти поясниш мені все це?
– Так, у мене є для вас пояснення. По-перше, мене звати не Джек Петмур, я – Чет Карсон. Я втік із Фарнворта шість тижнів тому.
Його обличчя затверділо. Повільно він рушив до софи і сів.
– Я читав про це. Отже, ти – Чет Карсон.
– Так. Лола побачила моє фото у старій газеті, її привезли разом з замовленими продуктами у вівторок. І упізнала мене. Сказала, якщо я не відкрию їй сейф, щоб вона могла взяти гроші, вона подзвонить у поліцію і викаже мене!
– Ти брешеш! – заволала Лола. – Карл! Не слухай його! Він бреше! Рятує свою трухляву шкіру! Я зараз зателефоную в поліцію!
Дженсон повільно повернув голову і поглянув на неї:
– Я сам подзвоню в поліцію, коли знадобиться. Це не твоя справа.
– Він бреше, хіба ти не розумієш? Невже ти йому віриш?
– Замовчи і поводь себе тихо.
Вона притулилася до стіни, важко дихаючи, груди високо підіймалися під білим халатиком.
– Що ще скажеш, Джек? – звернувся він до мене знову. – Чи ти все сказав?
– Я б не віддав їй гроші, а взяв сам. Збирався дати їй в щелепу і з грошима виїхати в Тропіка-Спрінгс. Потім хотів прислати їх вам з листом, де все б пояснив. Тоді б ви мені повірили і на майбутнє були позбавлені від такого роду зради.
Він пильно дивився мені в очі кілька секунд. Я витримав його погляд, не моргаючи. Потім він повернувся до Лоли. Вона відвела очі, уникаючи його погляду.
– Говориш, він бреше, Лола?
– Звичайно. Він бреше!
– Тоді поглянь мені в очі.
Але вона не могла. Намагалася, та щоразу, зустрічаючи його невмолимий погляд, відводила очі.
Він повільно піднявся. Плечі його згорбилися, здавалося, він постарів на десяток років.
– Іди спати, Лола. Поговоримо завтра. Не треба сьогодні чергувати вночі. Я сам почергую. Іди спати.
– А що буде з ним? Я викличу поліцію.
Дженсон перетнув кімнату, взяв її за плечі і легенько підштовхнув до дверей:
– Іди спати. Ніхто не стане дзвонити в поліцію.
Виштовхавши її з кімнати, він пройшов і сів на софу.
Я все ще стояв біля відкритого сейфа.
– Я не чекаю, що ви мені повірите. Просто я не міг повертатися до Фарнворту, от і злякався, що мене заберуть назад, дав слабину перед шантажем.
– Дивні речі іноді стаються в житті, – заговорив він тихим безбарвним голосом, – у президента Легіона стався серцевий напад перед від'їздом на наш вечір. Коли я приїхав туди, мені сказали, що зустріч відмінена. І ось через те, що у одного хлопця стався серцевий напад, другий узнав, що його дружина погань і дешевка.
Я завмер.
– Так ви мені вірите? Отже, повірили, що я говорю правду?
Потираючи коліно, він поглянув на мене:
– Я ж говорив – я ніколи не помиляюся в людях, коли справа стосується чоловіків. Проте аж ніяк не розуміюся на жінках.
Я перевів подих:
– Дякую. Та присягаюсь, ви б отримали свої гроші назад. Другого шляху врятувати їх просто не було.
Він поглянув на відкритий сейф і пересмикнув плечами:
– Тобі треба втікати, Джек. Тут тепер залишатися не можна. Вона тебе викаже, будь певен.
– Я знаю.
– Я віддам тобі твою долю, і можеш взяти універсал. Куди поїдеш?
– До Нью-Йорка. Там легко загубитися.
– Я дам тобі тридцять тисяч доларів. З такою сумою ти зможеш відкрити свою справу.
Я був приголомшений.
– Ні, ніяк! Я не можу взяти такі гроші, містере Дженсон! Не вважайте мене невдячним, та я просто не можу.
– Можеш і візьмеш. – Він дивився мені просто ввічі. – Я не збираюся один відправлятися в кругосвітну подорож. Мені тепер гроші ні до чого, а ось тобі вони дуже потрібні. Я ніколи в житті не зустрічав таку людину, як ти, Джек, ти прийшовся мені до душі. Ти візьмеш гроші. – Він відвернувся і додав: – Я буду за тобою сумувати.
І тут я побачив її.
Вона вже встигла перевдягтися в зелену сукню. Бліда, з блискучими зеленими очима, вона стояла у дверях і в правій руці тримала револьвер 45-го калібра, направляючи на нас дуло.
Глава 7
Кілька секунд у кімнаті панувало мовчання, його порушували цокання годинника на каміні і переривчасте дихання Лоли.
Дженсон дивився на неї з подивом, не вірячи своїм очам.
– Ти що, Лола ...
– А ні руш! – прошипіла вона. – Я зараз заберу гроші. Він не отримає ні цента!
– Лола! Ти що, збожеволіла? Поклади револьвер! Він заряджений!
– Не рухайся і слухай мене. Я сита по горло таким життям. З мене досить – і тебе, і твого дружка-каторжника. Я звідси їду і забираю гроші. І не думайте, що можете мене зупинити!
Дженсон спохмурнів, складки і зморшки різко позначилися на посуворівшому обличчі.
– Тобі не соромно так розмовляти зі мною? Ці гроші для нас з тобою. Я працював у поті чола тридцять п'ять років, щоб їх накопити. Ти не посмієш їх забрати. Поклади револьвер і припини поводитися як розлючена ідіотка.
– Я беру гроші! Якщо ти завадиш, я скажу в поліції, що ти приховував цього біглого каторжника і ще про те, як ти ошукував податкову поліцію. Забирайся з моєї дороги, не то пожалкуєш!
Дженсон раптом схопився, лице його налилося гнівом.
Я все ще стояв біля відкритого сейфа. Мені було неприємно бачити, як вона розмахує перед нами зарядженим револьвером.
– Тебе пора провчити, дівчино, – сказав Дженсон, – я був з тобою надто м'який. Та зараз ти одержиш те, на що давно заслуговувала!
– Бережіться! – сказав я і швидко коліном підштовхнув дверцю сейфа, яка закрилася з цоканням.
Лола, з перекошеним люттю обличчям оскаженіло поглянула на мене. Вона знала, що сейф зачинявся автоматично.
Дженсон майже встиг схопити її, як враз прогримів постріл, від якого задзвеніли шибки.
Я нажахано дивився на Дженсона.
Він постояв нерухомо кілька секунд, потім його велике м'язисте огрядне тіло підкосилося і стало валитися, як зрубане дерево. Він падав повільно і важко.
Лола, скрикнувши, впустила револьвер, сховала лице в долонях і відвернулася.
Вражений, я опустився на коліна перед Дженсоном. Кров легким струмочком стікала з невеликої дірочки, що виднілася в лівій половині грудей. Це був випадковий і нещасливий для нього постріл. Закруглена куля 45-го калібру убила його миттєво.
Я не вірив своїм очам.
– Ти вбила його! – вирвалося у мене.
Вона застогнала і вибігла з кімнати.
Гучно гримнули двері її спальні.
Я стояв на колінах, дивлячись на лежавшого Дженсона, і не знав, що робити. Поліцію викликати я боявся. А якщо вона їм скаже, що це я убив Дженсона? Запросто може, щоб врятувати свою шкіру. Варто їй тільки сказати, хто я такий, і не треба більше нічого доводити. Чого можна очікувати від злочинця, який втік із Фарнворта?
Раптом я почув шум під'їхавшого автомобіля, і майже одразу пролунав нетерплячий сигнал. Жалюзі у вітальні не були опущені і знадвору було видне світло. Якщо я зразу не вийду, вони прийдуть сюди подивитися, в чому справа. Заглянуть у вікно і побачуть лежавшого на підлозі Дженсона.
Я піднявся з колін і пішов до дверей.