Тепер хто кого обдурить, той і виграє.
Я був певен, що виграю. Я мав чотири тузи проти її чотирьох королів.
Наступного ранку, прибираючи посуд після ленчу, – Дженсон був зайнятий біля бензоколонки, – я сказав Лолі:
– Дай мені номер сейфа. Мені треба поглянути і подумати раніше, ніж приступлю до справи.
Погляд зелених очей був недовірливий і ворожий.
– Я принесу.
Пізніше, коли Дженсона не було поблизу, вона передала мені жмутик паперу.
По номеру я відразу визначив, що Дженсону підсунули застарілу модель, давно зняту з виробництва. Модель була невдалою, тому що автоматично замикалася від закривання дверці. Майже всі власники надавали перевагу ключам, до того ж відкрити такий сейф взагалі неважко.
Це мене влаштовувало. Я відкрию його за десять хвилин, і матиму вільний час, що є суттєво для виконання мого плану.
У четвер, коли ми працювали з Дженсоном у гаражі, він сказав:
– В суботу ввечері я їду до Уентворта на зустріч Легіону. Лола чергує вночі. Приглянь за нею на випадок, якщо якийся водій забуде хороші манери.
У мене стало важко на душі.
Він довіряв мені повністю. Лишав свою дружину зі мною наодинці і навіть хотів, щоб я захистив її, якщо якийся нахаба до неї причепиться. Йому і в голову не приходило, що у мене можуть виникнути такі ж ідеї щодо неї.
– Я пригляну за нею, містере Дженсон, не турбуйтеся.
Він по-дружньому посміхнувся:
– Я знаю, Джек. Що стосується чоловіків – у мене тут вірне око. Ніколи не помиляюсь. Ти хороша людина.
У п'ятницю я мав вихідний. Я попросив у Дженсона "меркурій".
– Хотілося б поглянути на Тропіка-Спрінгс.
– Авжеж, бери машину і поїжджай.
– Мені треба взяти з собою трохи грошенят. Дайте мені сотню, містер Дженсон, якщо вас не обтяжить.
– Вже йду за грошима. – Проте я помітив його здивування сприводу такої немалої суми і знову вилаяв себе за те, що віддав йому гроші на зберігання.
Він пішов до бунгало і деякий час по тому повернувся з грошима.
Я спитав, чи не треба йому чогось у Тропіка-Спрінгс. Він відказав "ні" і видав мені дружній штурханець під ребра:
– Тримайся подалі від веселих домів і не повертайся п'яним, Джек.
Виїжджаючи, я помітив у вікні кухні Лолу – вона здивовано дивилася мені услід.
Ти б ще не так заклопоталася, стерва, якби знала, як я задумав з тобою вчинити.
Дорога в горах була небезпечною, з крутими поворотами і, незважаючи на те, що я зменшував швидкість незначно, знадобилося майже чотири години, щоб добратися до мети. Це мене стривожило. У своєму плані втечі я розраховував на значно менший час.
Ретельно продумавши всі деталі втечі я відкинув початкову ідею полетіти. Аеродром почнуть перевіряти в першу чергу, і до того ж я сумнівався, що рано вранці є рейс до Нью-Йорка.
Поставивши машину на стоянці, я пройшов у транспортне агенство і дізнався, що єдиний потяг до Нью-Йорка відходить о 12. 30 вночі.
Дженсон поїде до Уентворта о сьомій ввечері. Вже о сьомій тридцять я можу взяти гроші і виїхати до Тропіка-Спрінгс. Лолу виключу з гри за кілька хвилин. І цілком встигну на потяг.
Вийшовши з агенства, я зайшов у магазин і купив собі жовто-зелені штани, сіру спортивну куртку з великими накладними зеленими кишенями. Потім коричневий солом'яний капелюх з червоною стрічкою, на зразок тих, що носять ніггери, і мокасини. На кінець, придбав велику валізу, в яку все вклав. Відніс її до машини, поклав у багажник і направився до аптеки. Там купив сонцезахисні окуляри і освітлювач для волосся. Все це також поклав у багажник.
Лола, прийшовши до тями, дасть мій опис поліції, і мені треба приготуватися змінити зовнішність.
Задоволений своїми покупками, я покинув Тропіка-Спрінгс і поїхав назад.
Там, де після гір дорога переходила в пустелю, на самому її початку я приглянув досить великі зарості колючих кущів і кактусів. Зупинився і сховав валізу в самій гущині.
Сам я міг легко відшукати її, зате вірогідність, що хтось зможе її взяти звідси, була практично нульова.
Я приїхав назад на початку восьмої, якраз вчасно, щоб підсобити їм впоратися з обідом. Ми продали вісімнадцять обідів і були непрестанно зайняті до одинадцятої.
Вночі чергував я, і Дженсон невдовзі пішов спати, лишивши мене приглядати за бензоколонкою, а Лолу прибирати на кухні.
Об одинадцятій тридцять я сів у плетене крісло, і до мене незабаром приєдналася Лола:
– Що ти робив у Тропіка-Спрінгс?
– А ти як думаєш? Я замовив собі квиток до Сан-Франціско.
– Так ти туди збираєшся?
– Тобі то що до того, куди я збираюся?
Вона байдуже знизала плечами:
– Мені однаково, тільки спочатку відкрий сейф.
– Я ж сказав, що відкрию.
– Не сумніваюсь, – кинула вона зле і пішла до бунгало.
Настрій я мав препоганий. Я відкинувся на спинку стільця і розглянувся. Захотілося ще раз поглянути на місце, котре я встиг полюбити, місце, що стало мені пристанищем. Мине ще день, і я більше ніколи не побачу його. Я гордився ним не менше за Дженсона і знав, що буду часто згадувати і сумувати за ним.
Залишок ночі я просидів, розмірковуючи про свою подальшу долю. Настрій був пригнічений. Цікаво, де я буду через тиждень? Що зі мною буде? Багато хто визнали б безглуздям, маючи валізу, набиту грошима, відіслати її зворотно Дженсону. Так, з такими грошима можна куди завгодно поїхати, купити собі такий же заклад, як у Дженсона, наприклад, на узбережжі у Флориді, оженитися і жити в безпеці і заможності до кінця днів.
Але я не можу вчинити так з Дженсоном. Я мушу відіслати зворотно його гроші. Я просто не зможу жити потім з таким тягарем на душі.
Близько шостої години, коли я працював у гаражі, Дженсон вийшов із закусочної і підійшов до мене:
– Піду вмиюся. Ти як тут, Джек? Як справи?
– Все як слід, містере Дженсон.
– Можливо, раніше другої не повернуся. Ці вечірки легіонерів після ділової частини завжди стають бурхливими. – Він підморгнув. – Тільки не говори Лолі.
– Бажаю приємно провести час. – Я так і не зміг вичавити посмішку у відповідь, настільки мені було ніяково. За годину він назавжди зникне з мого життя, і ми більше ніколи не побачимо один одного.
Коли він віддалився, я підійшов до великої багатомістної машини з кузовом універсал, котру зазвичай використовували для перевозки товарів надто важких для "меркурія" та недосить важких для нашої вантажівки. Ще раз упевнився, що бензобак повний, перевірив масло. На цій машині я втечу.
Наступні двадцять хвилин безперервною низкою через нас проїжджали автомобілі, що направлялися в Тропіка-Спрінгс. Сьогодні я не вмовляв водіїв зупинитися і перекусити.
Лола не показувалася, але я чув, як вона на кухні гримить тарілками. Десь за п'ять до сьомої з бунгало вийшов Дженсон. В своєму кращому костюмі, з сигарою в зубах, він прекрасно виглядав. Дженсон направлявся до закусочної попрощатися з Лолою.
Мене вже починало колотити від нервового збудження. Хотілося, щоб він поскоріше поїхав, і я міг зайнятися сейфом. Я не міг ні про що більше думати, нерви були на межі. Нарешті, він вийшов і пішов до "меркурія". Я підійшов туди ж.
– Приємного вечора, ні про що не турбуйтеся, розважайтеся щонайкраще. – Я споглядав на нього і думав з сумом, що бачу його востаннє.
– Приглянь тут за господарством, Джек. Мені не дуже хочеться їхати, але ти розумієш, від цих легіонерів потім не відвертишся.
– Та не хвилюйтеся, містере Дженсон, все буде гаразд.
– Я знаю, Джек.
Мені хотілося потиснути йому руку на прощання та довелося обмежитися лише недбалим помахом руки.
Сонце починало скочуватися за гори, за півгодини стемніє.
– Бувай, Джек.
– До скорого, містере Дженсон.
"Меркурій" закурявів по дорозі, а я стояв, глядячи вслід допоки він не зник з виду за першим пагорбом. Я побрів до бунгало.
Лола вже чекала у дверях – бліда, з яскраво блискучими зеленими очима.
– Де сейф? – спитав я.
– У вітальні, за софою.
– Тобі краще побути на бензозаправці, все одно мені знадобиться не менше двох годин.
В її очах я прочитав підозру.
– Так довго?
– Я ж говорив, що ці сейфи нелегко відкрити. Я не маю кода. Тому йди поки що почергуй на бензоколонці.
У вітальні відсунув софу від стіни і поглянув на сейф. Це був варіант з кодом, без ключа і замка.
Вона все ще стояла у дверях, насторожено дивлячись на мене.
– Піду принесу інструмент. Може, на якийсь час зачинити закусочну? Раптом завалиться велика компанія і зажадає обід.
– Я вже зачинила.
Я пройшов повз неї в гараж. Зібрав інструмент і поклав у велику сумку. В цю сумку я потім складу гроші. Вийшовши з гаража, я побачив, що зі сторони пустелі швидко наближається "паккард".
Лола теж побачила його і пішла до бензозаправки.
Я поглянув на двох чоловіків, що сиділи в "паккарді", і по спині пробіг холодок.
Вони занадто були схожі на поліцейських. В штатському, проте, без сумніву, копи – великі, з суворими жорсткими лицями, агресивними челюстями і холодними уважними очима.
Я йшов до бунгало, відчуваючи, як струмки поту стікають по спині.
– Гей, ти! – проволав один.
Я зупинився і обернувся.
Обидва вийшли з машини і уважно мене розглядали.
Лола явно знала, хто вони такі, і була напружена, як і я.
Я повільно пішов до них, стараючись не виказати охопившу мене паніку.
– У нас колесо спустило, – сказав той, що був покрупніший, – воно в багажнику. Відремонтуй, я не хочу опинитися в горах без запаски.
– Зараз зроблю. – Я взяв у нього ключ і, обійшовши довкола машину, відкрив багажник.
Другий сказав Лолі:
– Наповни-но нашу малютку, сестричка. Як щодо перекусити, поки він буде возитися з колесом?
Я бачив, як Лола вагається.
– Бутерброди влаштують?
– Цілком. Давай скоріше. Ми й так запізнюємося.
Я дістав пошкоджену шину з багажника і відкотив її до сараю. ЇЇ ніколи не знімали з ободу, і мені довелося провозитися хвилин двадцять. Піт струмками стікав по моєму обличчю. Час, запланований для втечі, стрімко скорочувався. Ще двадцять хвилин пішло на ремонт покришки. Поки я трудився, поліцейські їли бутерброди, запиваючи їх пивом.
Було вже десять по восьмій коли я, нарешті, поклав у багажник відремонтовану шину. В цей час я збирався бути вже в горах, направляючись у сторону Тропіка-Спрінгс. Тепер я навряд чи встигну на потяг до Нью-Йорка.
Не встигли далеко від'їхати мордасті поліцейські, як підкотила компанія відпускників. Всі вони весело кричали, вимагаючи їжу, і не хотіли слухати ніяких пояснень, що закусочна закрита.
– Нічого не вийде, – сказав я Лолі, – мабуть, доведеться вибрати другий час.
Вона мовчки вперлася в мене кам'яним поглядом і пішла відкривати закусочну.