Але цього разу в Дейва не було в руці ліхтарика, щоб пожбурити на страховище, і страшні пальці-пазури вхопили його за руки вище ліктів та стисли так сильно, що він аж зойкнув з болю. Перед самим своїм обличчям він побачив великі білі зуби, вищирені достоту як у собаки, що збирається вкусити. Борода містера Ворда тернула Дейва по обличчю, коли ті зуби майнули йому до горлянки. Однак вони не вгородилися в неї. Натомість Дейв відчув, як усе тіло містера Ворда заціпло в зусиллі стриматись, а потім його відштовхнуто начебто без будь-якої натуги, але з такою силою, що він відлетів до самої стіни і, вдарившись об неї, впав приголомшений додолу.
— То ви що, шантажувати мене прийшли? — не сказав, а прогарчав містер Ворд. — Віддайте назад гроші!
Дейв мовчки повернув йому двадцятку.
— А я думав, ви справді з добрим наміром з’явились! Аж воно ось що! Глядіть же, щоб я вас більше не бачив і не чув, бо я вас запакую туди, де ваше місце, — за грати! Зрозуміли?
— Так, сер, — видихнув із себе Дейв.
— То йдіть собі.
І Дейв пішов, не сказавши більше й слова. М’язи на руках у нього ще нестерпно боліли від страшного потиску. Коли пальці його вже взялися за клямку, його знов було зупинено.
— Вам: ще поталанило, — сказав містер Ворд, і Дейва вразив жорстокий, зловтішний вираз його очей і обличчя. — Вам ще поталанило. Я б міг, якби схотів, геть відірвати вам руки і викинути он у кошик.
— Авжеж, сер, — відмовив Дейв, і в голосі його бриніла цілковита переконаність.
Він відчинив двері й вийшов з кабінету. Секретар запитливо звів на нього очі.
— Овва І — тільки й сказав йому Дейв і з тим єдиним словом покинув контору й наше оповідання.
III
Джеймс Дж. Ворд мав за плечима сорок років, був досить багатий діловик і дуже нещасна людина, Сорок років він марно силкувався розв’язати одну проблему, яка затруювала йому життя що рік то дужче, — проблему своєї власної особи. В його тілі ніби жило двоє людей, і з хронологічного погляду тих людей розділяло добрих кілька тисяч років. Він вивчив явище роздвоєння особистості, мабуть, глибше, ніж будь-які півдесятка провідних фахівців у цій складній і таємничій царині психологічної науки, разом узяті. Але його стан різнився від усіх описаних у науці випадків. І навіть найбуйніші злети письменницької фантазії ще не породили нічого цілком подібного. Він не був ані Стівенсонів доктор Джекіл і містер Гайд[17], ані такий, як отой недотепний молодик із Кіплінгової "Найцікавішої повісті у світі". Обидві його особистості були так тісно сплетені, Що фактично ввесь час усвідомлювали й кожна себе, й одна одну.
Одне його "я" було цілком по-сучасному вихованою й освіченої людиною, що жила наприкінці дев’ятнадцятого та на початку двадцятого сторіччя. А друге своє "я" він визначив як дикуна, варвара, що жив життям первісної людини, ніби на кілька. тисяч років раніше. Але котре з тих "я" було його справжнє, перше, а котре друге, Ворд не міг би сказати. Бо він був обома ними відразу і то ввесь час. Дуже рідко траплялося з ним таке, щоб одне "я" не знало, що робить друге. Крім того, він не мав ніяких спогадів, ні зорових, ані яких інших, із того минулого, що в ньому колись жило його давніше "я". Воно так само жило в наш час, одначе прагнуло до способу життя, властивого йому, напевне, в тому давньому минулому.
Змалку він завдавав великої турботи батькові й матері, а також їхнім домашнім лікарям, хоч ніхто з них лі разу й на тисячу миль не наблизився до розгадки його химерної поведінки. Наприклад, вони не могли зрозуміти ані дивної його сонливості у вранішні години, ані надзвичайної жвавості увечері та вночі. Коли відкрили, що хлопець ночами никав по коридорах, або лазить на запаморочливій височині по дахах, або ж гасав десь по яругах і урвищах, було вирішено, що він просто сновида. А насправді він блукав зовсім не сонний, його просто поривало в ті нічні мандри давніше його "я". Якось на розпити одного тупоголового ескулапа він розповів усю правду, та зразу й пошкодував за тим, бо від його щирого зізнання зневажливо відмахнулись, наліпивши шаблонову наличку: "сновиддя".
Вся річ була в тому, що вечорами, тільки-но смеркне, він робився надзвичайно бадьорий і чуткий. Чотири стіни кімнати гнітили й дратували його. Він чув тисячі голосів, що шепотіли до нього з темряви. То ніч кликала його, бо па ту частину доби він робився нічним хижаком. Однак піхто його не зрозумів, і він більше ніколи не пробував пояснювати. Йому поставили діагноз: "Сновида", — і почали вживати відповідних заходів остороги, найчастіше марних, бо, підростаючи, він робився чимраз хитріший і так чи так потрапляв щовечора втікати й більшу частину ночі перебувати надворі, даючи вняв своєму другому "я". А потім висиплявся аж до полудня. Через те він уранці не міг ходити до школи чи взагалі вчитися, і кінець кінцем з’ясували, що він може навчатись тільки в пообідні години з приватними вчителями. 6 такий спосіб було розвинуто й виховано його сучасне "я".
Але турботи в родині через те не поменшало. Всі знали його як мале чортеня, нез’ясовно жорстоке й злостиве. Домашні лікарі потай визнали його за психічного виродка, дегенерата. Ті декілька товаришів-хлопчаків, що він мав, були ним захоплені як справжнім дивом, але й боялися його. Ніхто не годен був змагатися з ним у лазінні по деревах, у плаванні, в бігові, в усіх хлоп’ячих витівках та капостях; і жоден не важився з ним битись. Занадто жахливі були його сила і нестямна лютість.
У дев’ять років він утік з дому в гори і там розкошував, полюючи ночами, цілих сій тижнів, поки його знайшли й забрали додому. Всі чудувались, як він спромігся прохарчуватись той час і навіть не схуднути. Вони ж не знали, а він не розповідав їм, скількох кролів, він забив, скільки спіймав і пожер перепелячих виводів,. скільки пограбував курників на довколишніх фермах, ані яке вимостив собі в печері лігво з сухого листя й трави, що в ньому так багато ранків висиплявся в теплі й вигоді до полудня.
В коледжі він уславився своєю сонливістю й. тупістю на вранішніх лекціях і блискучими здібностями —? на пообідніх. Із книжок та позичених конспектів він спромагався більш-менш надолужувати згаяне на тих ненависних уранішніх лекціях, зате в предметах що читалися по обіді, дивував своїми успіхами. У футболі він показав себе як феномен і пострах чужих команд, та й мало не в усіх видах легкої атлетики перемагав напевне, тільки що іноді під час змагання зазнавав якихсь чудних нападів чисто берсеркерської люті. Але боксувати а ним товариші боялись, а останнього свого матча з класичної боротьби він відзначив тим, що вгородив зуби в. плече партнерові.
Коди він закінчив коледж, батько, не знаючи вже, що з ним робити, відіслав його на одне ранчо у Вайомінгу пожити трохи з ковбоями. А за три місяці урвиголови-ковбої мусили визнати, що не годні дати йому раду, і вдарили батькові телеграму, щоб він приїхав та забрав від них цього дикуна. А коли батько приїхав по нього, ковбої заявили, що в сто разів радніші мати серед себе людожера з джунглів, буйного божевільного стрибучу горилу, ведмедя грізлі або тигра, що скуштував людського м'яса, ніж оцього дивовижного вихованця коледжу з модною зачіскою на проділ.
Хоч він, як уже згадано, не мав спогадів з життя свого давнішого "я", та був і один виняток—мова. Якоюсь примхою атавістичної спадковості уривки мови того давнішого "я" дійшли до нього у вигляді спадкової згадки. У хвилини великої радості чи в захваті бою його поривало горлати якихось дикунських пісень. Саме завдяки цьому він зумів визначити, з яких країв і часів приблудилась та друга його половина, що мала б, зотлівши, вже тисячі років лежати в землі. Якось він зумисне проспівав декілька тих прадавніх пісень у присутності професора Верца, відомого мовознавця й ентузіаста своєї науки, що читав їм курс давньосаксонської мови. Зачувши першу пісню, професор зразу нашорошив вуха й спитав, що це за жаргон чи калічена німецька говірка. Вислухавши другу, він украй схвилювався. Тоді Ворд на закінчення своєї програми виконав ту пісно, що завжди невтримно рвалась йому на уста в запалі боротьби чи бою. І професор Верц оголосив, що це справді німецька мова, тільки не калічена, а дуже стародавня, краще сказати давньотевтонська, і то, напевне, багато давніша за будь-які пам’ятки, відкриті й опубліковані вченими досі. Така стародавня, що й він її не розуміє, та все ж у ній раз у раз вчувається щось знайоме, що невиразно нагадує відомі йому мовні утвори, і натренована інтуїція мовознавця підказує йому, що воно справжнє. Професор почав допитуватись у Ворда, звідки той вичитав ці пісні, й попросив позичити йому ту дорогоцінну книжку. Іще він спитав, чому це молодий Ворд увесь час прикидався таким невігласом у німецькій мові. Але Ворд не зміг ні пояснити цього, ні позичити книжку. Кілька тижнів по тому професор Верц умовляв його й канючив книжку, а тоді не злюбив цього студента як, мовляв, брехуна й жахливого егоїста, що не дав йому навіть глянути на дивовижну мовну пам’ятку, стародавнішу за все, що будь-коли траплялося чи навіть снилося філологам.
Невелика то була втіха цьому двоєдиному молодикові — здати, що однією половиною він сучасний американець, а другою — стародавній тевтон. Проте й сучасний американець у ньому був аж ніяк не слабодух, і Ворд (коли припустити, що був ще якийсь осібний Ворд, хоч на часинку незалежний від тих двох) спромагався врівноважувати одне своє "я" — дикуна, нічного хижака, що змушував друге "я" спати до полудня, — з тим другим, цивілізованим, культурним, що хотіло жити нормальним життям, кохати, працювати, як усі люди. Пообідній час і вечори він віддавав одному, а ночі другому. А в досвітні й ранкові години висиплявся за них обох. Тільки що ранками він спав у ліжку, як цивілізована людина, а вдосвіта — наче дика тварина, як тоді, коли Дейв Слотер наступив на нього в гаю.
Переконавши батька виділити йому капітал, він знайшов компаньйона й відкрив свою фірму, що нею кермував вельми успішно, цілою душею віддаючись справам по обіді, а зранку його заступав компаньйон. Вечорами він бував у; товаристві, та щойно наближалася дев’ята-десята година, його опановував якийсь невтримний неспокій, і він щезав з-поміж людей до наступного полудня.