Вечір був теплий навіть для Сан-Франціско, і крізь розчинені вікна старовинного клубу "Альта-Ініо" бринів далекий та невиразний гомін вулиць. Говорилося про все: від нових ознак падіння моралі і законів проти хабарництва до всіляких виявів потворної людської жорстокості й ницості, — аж доки, нарешті, згадали ім’я О’Браєна — здібного молодого боксера, забитого вчора на ринзі. І одразу настрій змінився, наче подихнув чистий вітерець, бо то був чоловік добрий, порядний, сповнений мрій та ідеалів, і мав бездоганне тіло юного бога. Він не лаявся, не пив, не палив і навіть на ринг брав молитовника, який знайшли в роздягальні в кишені його пальта, коли вже було по всьому.
І враз ніби з’явилася сама чиста, незаймана, благодатна юність — та чарівна й казкова пора, перед якою побожно схиляються люди, що втратили її назавжди. І так ревно ми згадували, гак закликали її, що прийшло Небуденне і повело нас у світ, далекий від велелюддя й залізного гуркоту цього міста. Розпочав усе Бардвел, зацитувавши кілька рядків із Торо[16], та не він, а літній лисий черевань Тріфзен майже годину тримав нас під владою Небуденного.
Спершу нам здалося, що він просто перебрав шотландського віскі після обіду, але згодом ми відкинули таку гадку.
— Сталося це у тисяча вісімсот дев’яносто восьмому році, коли було мені тридцять п’ять, — розповідав Тріф-— Що, підраховуєте подумки? Ну, так воно і є: мені зараз сорок сім, а виглядаю на десять років старшим, і лікарі кажуть... та до біса усіх лікарів!
І, аби заспокоїтись, він повільними ковтками спорожнив довгу чарку.
— Був і я молодий... колись. Років дванадцять тому мав гарну чуприну, м’язи міцні, як у бігуна, і найдовший день не здавався мені довгим. Здоровий я був, молодик у ту пору. Ти пам’ятаєш, Мілнере? Ти ж мене тоді вже знав. Такий був парубок, що аж ну, хіба ні?
Мілнер ствердно закивав головою. Він теж був гірським інженером і, як і Тріфзен, добре набив собі кишені клондайкським золотом.
— Ще б пак, — одказав він, — ніколи не забуду, як ти нагрів чуба лісорубам у той вечір, коли недомірок-газетяр зняв бучу. Слевіна тоді якраз не було, — пояснив він нам, — і управитель нацькував хлопців на Тріфзена...
— Ну, а подивіться на мене тепер! — нервово скрикнув Тріфзен. — Ось що накоїла та золота гарячка. Мільйонів до дідька, а в душі порожнеча, в жилах ані краплини живої, гарячої крові. Я став наче медуза, наче гидкий, драглистий кавалок протоплазми, наче...
Голос йому урвався, і він знову потягнувся до чарки.
— Жінки на мене тоді задивлялися, проходили, та ще й обертались. Дивно, що я так і не одружився. Але та дівчина... Отже, про неї і хочу розповісти. Спіткав я її за тисячу миль від людської оселі, а то й ще далі, і вона промовила мені саме ті слова Торо, які оце згадав Бардвел: про богів, народжених удень, і богів, народжених серед ночі.
- Джек Лондон — Білошкіра Лі Ван
- Джек Лондон — Коли боги сміються
- Джек Лондон — Сила дужого
- Ще 124 твори →
Це сталося потому, як знайшов я своє місце на Голдстеді, але ще й гадки не мав, що за золоте денце криється у тому ручаї. Я подався через Скелясті гори до Великого Невільничого озера. На півночі Скелясті — це вам не просто гірське пасемко, це кордон, перейти який майже неможливо — непідступна стіна, що навічно роз’єднала два світи. У давні часи відважні мандрівні мисливці долали гори, хоча більше їх полягло кістками на тих стежках. Власне, тим-то я й розохотився на ту подорож. Такий перехід кожному додав би честі, і я пишаюсь ним чи не найбільше.
То був невідомий край, незаймані, широчезні простори. У величні долини ще ніколи не ступала нога білої людини, а індіянські племена жили так само, як і десять тисяч років тому. Щоправда, сякі-такі торговельні зв’язки з білими вони вже мали: інколи невеличкі групи задля цього переходили гори, але ото й усе. Навіть загребущі руки Компанії Гудзонової затоки ще не досягли їх.
А тепер про дівчину. Я піднявся безіменним ручаєм, не нанесеним на жодну карту, — у вас у Каліфорнії його давно б уже охрестили річкою, — і потрапив до розкішної долини, то замкнутої крутими схилами, то розлогої аж до крайобрію. Пасовища поросли буйними високими травами, луки були рясно вкриті квітами, і де-не-де височіли купи величних королівських ялин. Вкрай зморені собаки ледве тягли розбиті до крові ноги, і я вже поглядав, де б знайти хоч яке індіянське селище, аби дістати санки і найняти погоничів — з першим снігом я думав рушити далі. Стояла пізня осінь, і мене вразило, як уперто трималися квіти. Я гадав, що перебуваю десь у субарктичній Америці, а ось тут, високо в горах, досі буяло квітіння! А якогось дня прийдуть сюди білі й засіють усю долину пшеницею...
Опісля я побачив дим, почув гавкіт собак — індіянських собак — і опинився в таборі індіян. їх було там сотень з п’ять, цих справжніх дітей природи, і з кількості жердин, щоб в’ялити м’ясо, неважко було здогадатися, що осіннє полювання пройшло вдало. Ось там я і зустрів Люсі. Так її звали. Я спробував порозумітися з індіянами на мигах, інакше ж не було як, поки вони не повели мене до великого вігваму, не вігваму, а так наче півнамету, від критого з того боку, де горить вогнище. Стіни було покрито лосячими шкурами, дбайливо обробленими, темно-золотавими на колір, а що вже чисто там було й гарно — то вже як не побачиш у жодній Індіянській оселі. На свіжому ялиновому вітті лежали розкішні хутра, а поверх усього — біла ковдра з лебединого пуху. Ніколи в житті я не бачив нічого подібного! На тій ковдрі, схрестивши ноги, сиділа Люсі, смаглява, наче горіх. Я ось назвав її дівчиною. Але вона була не дівчина, а жінка, справжня жінка, амазонка, з п’янким тілом і з гарячою кров’ю, у самій пишноті жіночого розквіту. А очі в неї були голубі. Вони вразили мене в самісіньке серце, ті голубі очі, та не просто там голубі, як китайська порцеляна, а темно-голубі, наче море і небо, поєднані разом, і безмежно мудрі. Ще й більше — в них крився сміх, теплий сміх, ласкаво-сонячний, людяний, дуже людяний і... я сказав би, надзвичайно жіночний. Такі були вони, очі справжньої жінки. Ви ж знаєте, що це таке. Як би його ще сказати?.. В тих голубих очах була й гостра бентежність, і замріяний смуток, і спокій, мудрий філософський спокій.
Раптом Тріфзен урвав свою розповідь.
— Може, товариство думав, що я оце з п’яного розуму розпатякався? Ні, я ще не п’яний, ця чарочка лиш п’ята від обіду, і я цілком тверезий, я сповнений поважності. Адже зі мною моя світла молодість, чуєте, це вона каже: то були найчарівніші очі, що ти будь-коли бачив, страх які спокійні, мудрі й допитливі, старі і юні, такі вдоволені і такі жадливі. Ні, я не можу описати їх, хлопці, та зараз ви самі зрозумієте.
Вона не підвелася, а тільки простягла мені руку.
"Незнайомцю, — промовила вона, — я рада бачити вас".
О ця жахлива говірка, що її можна почути на нашому піонерському Заході! Уявляєте собі? Жінка, чарівна біла жінка — і з такою говіркою! То було диво: спіткати тут, край світу, білу жінку, але її вимова просто краяла серце. Повірте, вона різала вуха, як фальшива нота. Та треба сказати вам, ця жінка мала поетичну душу. Ви самі переконаєтесь.
Вона наказала індіянам вийти, і ті, їй-бо, вийшли без ніякого перекору, бо ця жінка була Хію-Скукум — їхнім вождем. Потім вона звеліла змайструвати для мене житло й подбати про собак. Індіяни і це виконали. І таку силу мали її слова, що вони нічого не наважувались поцупити, навіть шнурків од моїх мокасинів. Вона ж бо була справжня Жінка, Якій Належиться Владувати, і, знаєте, мене аж дрож пройняв, коли я подумав, що ця біла жінка заправляє дикунським плем’ям у глибинах Нічийної землі.
"Незнайомцю, — сказала вона, — гадаю, ви перший білий, що ступив ногою в цю долину. Сідайте, поговорім трохи, а тоді й попоїмо, як годиться. Куди шлях вам стелеться, незнайомцю? "
Господи, ну й вимова! Та ви про це не думайте, забудьте, як і я забув, коли сидів на краєчку тієї лебединої ковдри, слухав і не зводив очей з чарівної жінки, що наче зійшла зі сторінок Торо чи якогось іншого поета.
Пробув я там цілий тиждень. Вона сама гостила мене, пообіцяла дати собак, санки та індіян, які проведуть мене до найкращого перевалу через Скелясті гори за п’ятсот миль звідти. На високому березі річки, осторонь інших, стояв її вігвам, і кілька індіянських дівчат прислуговували їй та варили їсти. А ми все розмовляли й розмовляли, поки не впав на землю перший сніг, стелячи дорогу для моїх санок. Отож так я і дізнався історію її життя.
Народилася Люсі в родині вбогих переселенців, а ви ж самі знаєте, що то за життя: праця й праця, тяжка виснажлива праця і нема їй краю.
"Я не помічала краси світу, — розповідала вона, — ніколи було. Проте відчувала: вона ж тут — біля хатини, довкола й скрізь, а весь час мусила працювати, пекти, прибирати, прати — і так без кінця. Інколи я просто дуріла, прагнучи вирватись на волю, особливо навесні, коли пташині співи доводили мене до нестями. Я мріяла полинути буйними луговими травами, збиваючи роси, перебратися через огорожу, піти далеко-далеко в ліс, у гори, щоб побачити весь білий світ! Мені хотілося блукати річковими долинами, брести від озерця до озерця, приятелювати з видрами та іскристими потругами або нишком підглядати за білками, кролями і всілякими пухнастими створіннями, придивлятись, як вони живуть, розкривати їхні таємниці...
А то — якби мені час! — забралася б у квіти, стала б добра й лагідна і розгадала б їхні шепоти, їхню мудрість, що про неї лиш люди нічогісінько не знають".
Тріфзен замовк, поки наливали йому чарку.
— Іншого разу вона сказала: "Я б хотіла бігати цілі ночі, мов дика звірина, гасати у місячному сяйві під самими зорями, світити білим тілом у темряві, а нічна прохолода, наче оксамит, пеститиме мою голизну, і так бігати й бігати до знемоги.
Одного дня я страх як зморилася, ще й спека така стояла — і тісто не зійшло, і масло не сколотилося, мене все дратувало і доводило до сліз. Ось того вечора я й розказала батькові, що мені хочеться бігати. Він глянув на мене так зачудовано і ніби злякано та й дав якихось таблеток. Каже: "Лягай проспися добре — і все як рукою зніме". Відтоді я вже нікому не розказувала про свої мріяння".
А потім вони й зовсім зубожіли, мало не голодували, і родина перебралася до Сіетла.