Це, здається, єдина людина в місті, який радий, що йдуть військові.
Ірина. Це зрозуміло.
Пауза.
Наше місто спорожніє тепер.
Тузенбах (подивившись на годинник). Мила, я зараз прийду.
Ірина. Куди ти?
Тузенбах. Мені потрібно в місто, потім ... проводити товаришів.
Ірина. Неправда ... Микола, чому ти такий неуважний сьогодні?
Пауза.
Що вчора відбулося біля театру?
Тузенбах (нетерпляче рух). Через годину я повернуся і знову буду з тобою. (Цілує їй руки.) Ненаглядна моя ... (Вдивляється їй в обличчя.) Вже п'ять років минуло, як я люблю тебе, і все не можу звикнути, і ти здаєшся мені все прекрасніше. Які чарівні, чудові волосся! Які очі! Я заберу тебе завтра, ми будемо працювати, будемо багаті, мрії мої оживуть. Ти будеш щаслива. Тільки ось одне, тільки одне: ти мене не любиш!
Ірина. Це не в моїй владі. Я буду твоєю дружиною, і вірною і слухняною, але любові немає, що ж робити! (Плаче.) Я не любила ні разу в житті. О, я так мріяла про кохання, мрію вже давно, дні і ночі, але душа моя як дорогий рояль, який замкнений і ключ втрачено.
Пауза.
У тебе неспокійний погляд.
Тузенбах. Я не спав всю ніч. У моєму житті немає нічого такого страшного, що могло б налякати мене, і тільки цей втрачений ключ терзає мою душу, не дає мені спати ... Скажи мені що-небудь.
Пауза.
Скажи мені що небудь…
Ірина. Що? Що сказати? Що?
Тузенбах. Що-небудь.
Ірина. Годі! Годі!
Пауза.
Тузенбах. Які дурниці, які дурні дрібниці іноді набувають в житті значення раптом, ні з того ні з сього. Як і раніше смієшся над ними, вважаєш дрібницями, і все ж йдеш і відчуваєш, що в тебе немає сил зупинитися. О, не будемо говорити про це! Мені весело. Я точно перший раз в житті бачу ці їли, клени, берези, і все дивиться на мене з цікавістю і чекає. Які гарні дерева і, по суті, яка повинна бути біля них красиве життя!
Крик: "Ау! Гоп-гоп! "
Треба йти, вже пора ... Ось дерево засохло, але все ж воно разом з іншими гойдається від вітру. Так, мені здається, якщо я і помру, то все ж буду брати участь в житті так чи інакше. Прощай, моя мила ... (Цілує руки.) Твої папери, що ти мені дала, лежать у мене на столі, під календарем.
Ірина. І я з тобою піду.
Тузенбах (тривожно). Ні ні! (Швидко йде, на алеї зупиняється.) Ірина!
Ірина. Що?
Тузенбах (не знаючи, що сказати). Я не пив сьогодні кави. Скажеш, щоб мені зварили ... (Швидко йде.)
Ірина варто, задумавшись, потім йде в глибину сцени і сідає на гойдалки. Входить Андрій з коляскою; показується Ферапонт.
Ферапонт. Андрій Сергійович, паперу-то ж не мої, а казенні. Не я їх вигадав.
Андрій. О, де воно, куди пішло моє минуле, коли я був молодий, веселий, розумний, коли я мріяв і мислив витончено, коли сьогодення і майбутнє моє світили надією? Чому ми, ледь почавши жити, стаємо нудні, сірки, нецікаві, ледачі, байдужі, марні, нещасні ... Місто наш існує вже двісті років, в ньому сто тисяч жителів, і жодного, який не був би схожий на інших, жодного подвижника ні в минулому, ні в сьогоденні, ні одного вченого, жодного художника, ні мало-мальськи помітного людини, який порушував би заздрість або пристрасне бажання наслідувати його ... Тільки їдять, п'ють, сплять, потім вмирають ... народяться інші і теж їдять, п'ють , сплять і, щоб не отупеть від нудьги, урізноманітнюють життя свою бридкою пліткою, горілкою, картами, сутяжництво, і дружини обманюють чоловіків, а чоловіки брешуть, роблять вигляд, що нічого не бачать, нічого не чують, і чарівно вульгарне вплив гнітить дітей, і іскра Божа гасне в них, і вони стають такими ж жалюгідними, схожими один на одного мерцями, як їхні батьки і матері ... (Ферапонта, сердито.) Що тобі?
Ферапонт. Чого? Папери підписати.
Андрій. Набрид ти мені.
Ферапонт (подаючи паперу). Зараз швейцар з казенної палати казав ... Ніби, каже, взимку в Петербурзі мороз був в двісті градусів.
Андрій. Справжнє огидно, але зате коли я думаю про майбутнє, то як добре! Стає так легко, так просторо; і далеко з'явилося світло, я бачу свободу, я бачу, як я і діти мої стаємо вільні від неробства, від квасу, від гусака з капустою, від сну після обіду, від підлого дармоїдства ...
Ферапонт. Дві тисячі людей померзло ніби. Народ, каже, жахався. Не те в Петербурзі, не те в Москві — не згадаєш.
Андрій (охоплений ніжним почуттям). Любі мої сестри, чудові мої сестри! (Крізь сльози.) Маша, сестра моя ...
Наташа (у вікні). Хто тут розмовляє так голосно? Це ти, Андрюша? Софочки разбудишь. Il ne faut pas faire du bruit, la Sophie est dormеe dеjа. Vous êtes un ours. [12] (Розсердившись.) Якщо хочеш розмовляти, то віддай колясочку з дитиною кому-небудь іншому. Ферапонт, візьми у пана колясочку!
Ферапонт. Слухаю. (Бере колясочку.)
Андрій (зніяковіло). Я говорю тихо.
Наташа (за вікном, пестячи свого хлопчика). Бобик! Пустун Бобик! Поганий Бобик!
Андрій (оглядаючи папери). Гаразд, перегляну і, що потрібно, підпишу, а ти снесешь знову в управу ... (Відходить у будинок, читаючи папери; Ферапонт везе коляску в глибину саду.)
Наташа (за вікном). Бобик, як звуть твою маму? Милий, милий! А це хто? Це тітка Оля, скажи тітці: здрастуй, Оля!
Бродячі музиканти, чоловік і дівчина, грають на скрипці і арфі; з дому виходять Вершинін, Ольга і Анфіса і з хвилину слухають мовчки; підходить Ірина.
Ольга. Наш сад як прохідний двір, через нього і ходять і їздять. Няня, дай цим музикантам що-небудь! ..
Анфіса (подає музикантам). Ідіть з богом, серцеві.
Музиканти кланяються і йдуть.
Горький народ. Від ситості не заграв. (Ірині.) Здрастуй, Аріша! (Цілує її.) І-й, дитинко, ось живу! Ось живу! У гімназії на казенній квартирі, золота, разом з Олюшка — визначив господь на старості років. Зроду я, грішниця, так не жила ... Квартира велика, казенна, і мені цільна кімнатка і ліжечко. Все казенне. Прокинуся вночі і — о господи, мати божа, щасливіше мене людини немає!
Вершинін (глянувши на годинник). Зараз йдемо, Ольга Сергіївна. Мені пора.
Пауза.
Я бажаю вам всього, всього ... Де Марія Сергіївна?
Ірина. Вона десь в саду ... Я піду пошукаю її.
Вершинін. Будьте ласкаві. Я поспішаю.
Анфіса. Піду і я пошукаю. (Кричить.) Машенька, ау! (Виходить разом з Іриною в глибину саду.) А-у, а-у!
Вершинін. Все має свій кінець. Ось і ми розлучаємося. (Дивиться на годинник.) Місто давав нам щось на зразок сніданку, пили шампанське, міський голова говорив мова; я їв і слухав, а душею був тут, у вас ... (Оглядає сад.) Звик я до вас.
Ольга. Побачимося ми ще коли-небудь?
Вершинін. Повинно бути, немає.
Пауза.
Дружина моя і обидві дівчинки проживуть тут ще місяці два; будь ласка, якщо щось трапиться або що знадобиться ...
Ольга. Так Так звичайно. Будьте спокійні.
Пауза.
У місті завтра не буде вже жодного військового, все стане спогадом, і, звичайно, для нас почнеться нове життя ...
Пауза.
Все робиться не по-нашому. Я не хотіла бути начальницею, і все-таки стала нею. У Москві, значить, не бути ...
Вершинін. Ну ... Спасибі вам за все ... Вибачте мені, якщо щось не так ... Багато, дуже вже багато я говорив — і за це вибачте, не згадуйте лихом.
Ольга (втирає очі). Що ж це Маша не йде ...
Вершинін. Що ж ще вам сказати на прощання? Про що пофілософствувати? .. (Сміється.) Життя важке. Вона видається багатьом з нас глухий і безнадійною, але все ж, треба зізнатися, вона стає все ясніше і легше, і, мабуть, недалеко той час, коли вона стане зовсім світлою. (Дивиться на годинник.) Пора мені, пора! Перш людство було зайнято війнами, заповнюючи все своє існування походами, набігами, перемогами, тепер же все це віджило, залишивши після себе величезну пусте місце, яке поки нічим заповнити; людство пристрасно шукає і, звичайно, знайде. Ах, тільки б скоріше!
Пауза.
Якби, знаєте, до працьовитості додати освіту, а до утворення працьовитість. (Дивиться на годинник.) Мені, однак, пора ...
Ольга. Ось вона йде.
Маша входить.
Вершинін. Я прийшов попрощатися ...
Ольга відходить трохи в сторону, щоб не перешкодити прощання.
Маша (дивлячись йому в обличчя). Прощай ...
Тривалий поцілунок.
Ольга. Буде, буде ...
Маша сильно плаче.
Вершинін. Пиши мені ... Не забувай! пусти мене ... пора ... Ольга Сергіївна, візьміть її, мені вже ... пора ... запізнився ... (Розчулений, цілує руки Ользі, потім ще раз обіймає Машу і швидко йде.)
Ольга. Буде, Маша! Перестань, мила.
Входить Кулигін.
Кулигін (ось сумні). Нічого, нехай поплаче, нехай ... Хороша моя Маша, добра моя Маша ... Ти моя дружина, і я щасливий, що б там не було ... Я не скаржуся, не роблю тобі жодного докору ... Ось і Оля свідок ... Почнемо жити знову по— старому, і я тобі жодного слова, ні натяку ...
Маша (стримуючи ридання). У лукомор'я дуб зелений, золота ланцюг па дубі тому ... золота ланцюг на дубі тому ... Я божеволію ... У лукомор'я ... дуб зелений ...
Ольга. Заспокойся, Маша ... Заспокойся ... Дай їй води.
Маша. Я більше не плачу ...
Кулигін. Вона вже не плаче ... вона добра ...
Чути глухий, далекий постріл.
Маша. У лукомор'я дуб зелений, золота ланцюг на дубі тому ... Кот зелений ... дуб зелений ... Я плутаю ... (П'є воду.) Невдала життя ... нічого мені тепер не потрібно ... Я зараз буду спокійний ... Все одно ... Що значить у лукомор'я? Чому це слово у мене в голові? Плутаються думки.
Ірина входить.
Ольга. Заспокойся, Маша. Ну, ось розумник ... Підемо в кімнату.
Маша (сердито). Не піду я туди. (Плаче, але одразу ж зупиняється.) Я в будинок вже не ходжу, і не піду ...
Ірина. Давайте посидимо разом, хоч помовчимо. Адже завтра я їду ...
Пауза.
Кулигін. Вчора в третьому класі у одного хлопчика я відняв ось вуса і бороду ... (Одягає вуса і бороду.) Схожий па вчителя німецької мови ... (Сміється.) Чи не так? Смішні ці хлопчаки.
Маша. Справді схожий на вашого німця.
Ольга (сміється). Так.
Маша плаче.
Ірина. Буде, Маша!
Кулигін. Дуже схожий…
Входить Наташа.
Наташа (покоївки). Що? З Софочки посидить Протопопов, Михайло Іванович, а Бобика нехай покатає Андрій Сергійович. Стільки клопоту з дітьми ... (Ірині.) Ірина, ти завтра їдеш — така жалість. Залишся ще хоча б тиждень. (Побачивши Кулигіна, скрикує; той сміється і знімає вуса і бороду.) Ну вас зовсім, злякали! (Ірині.) Я до тебе звикла, і розлучитися з тобою, ти думаєш, мені буде легко? В твою кімнату я велю переселити Андрія з його скрипкою, — нехай там пиляє! — а в його кімнату ми помістимо Софочки.