Юнич

Антон Чехов

І

Коли в губернському місті С. приїжджі жалілися на нудьгу та одноманітність життя, то місцеві жителі, ніби виправдуючись, говорили, що, навпаки, в С. дуже добре, що в С. є бібліотека, театр, клуб, бувають бали, що, нарешті, є розумні, інтересні, приємні родини, з якими можна завести знайомство. І вказували на родину Туркіних, як на найбільш освічену й талановиту.

Ця родина мешкала на головній вулиці, близько від губернатора, у власному будинку. Сам Туркін, Іван Петрович, опасистий, красивий брюнет з бакенами, влаштовував аматорські вистави з благодійною метою, сам грав старих генералів і при цьому кашляв дуже смішно. Він знав багато анекдотів, шарад, приказок, любив жартувати й говорити дотепи, і завжди у нього був такий вираз, що не можна було зрозуміти, чи жартує він, чи розмовляє серйозно. Жінка його. Віра Иосифівна, худорлява, миловидна дама в pince-nez, писала повісті й романи, і охоче читала їх вголос своїм гостям. Дочка, Катерина Іванівна, молода дівчина, грала на роялі. Одне слово, у кожного члена родини був який-небудь свій талант. Туркіни приймали гостей привітно і показували їм свої таланти весело, з щирою простотою. В їх великому кам´яному будинку було просторо і влітку не жарко, половина

вікон виходила в старий тінистий сад, де навесні співали солов´ї; коли в домі сиділи гості, то в кухні стукотіли ножами, у подвір´ї пахло смаженою цибулею — і це щоразу передвіщало багату й смачну вечерю.

І докторові, Старцеву Дмитру Іоничу, коли він був тільки-но призначений земським лікарем і оселився в Дяліжі, у дев´яти верстах від С., теж казали, що йому, як інтелігентній людині, треба познайомитися з Туркіними. Якось узимку на вулиці його представили Івану Петровичу; поговорили про погоду, про театр, про холеру, і він був запрошений. Навесні, у свято— це було вшестя,— після прийому хворих, Старцев вирушив у місто розважитися трошки і до речі купити собі дещо. Він ішов пішки, не поспішаючи (власних коней у нього ще не було), і весь час наспівував:

Коли іще не пив я сліз із келиха буття...

У місті він пообідав, погуляв у саду, потім якось само собою спало йому на думку запрошення Івана Петровича, і він вирішив піти до Туркіних, подивитися, що вони за люди.

— Здрастуйте, будь ласка,— сказав Іван Петрович, зустрічаючи його на ґанку.— Дуже, дуже радий бачити такого приємного гостя. Ходімо, я представлю вас своїй благовірній. Я кажу йому, Вірочко,— продовжував він, представляючи лікаря жінці,— я йому кажу, що він не має аніякого римського права сидіти в себе в лікарні, він повинен віддавати своє дозвілля товариству. Чи не так, серденько?

— Сідайте тут,— говорила Віра Иосифівна, садовлячи гостя поруч себе.— Ви можете залицятися до мене. Мій чоловік ревнивий, це Отелло, але ж ми постараємось поводитися так, що він нічого не помітить.

— Ах, ти, ціпочка, пустуха...— ніжно пробурмотів Іван Петрович і поцілував її в лоб.— Ви дуже до речі завітали,— звернувся він знову до гостя,— моя благовірна написала величенський роман і сьогодні читатиме його вголос.

— Жанчику, — сказала Віра Иосифівна чоловікові,— Скажи, щоб дали нам чаю. ´

Старцеву представили Катерину Іванівну, вісімнадцятирічну дівчину, дуже схожу на матір, таку ж худорляву й миловидну. Вираз у неї був ще дитячий і талія тонка, ніжна; і дівочі, вже розвинуті перса, красиві, здорові, промовляли про весну, справжню весну. Потім пили чай з варенням, з медом, з цукерками і з дуже смачним печивом, що розтавало в роті. Коли настав вечір, помалу зійшлися гості, і до кожного з них Іван Петрович звертав свої сміхотливі очі й говорив:

— Здрастуйте, будь ласка.

Потім всі сиділи у вітальні з дуже серйозними обличчями, і Віра Иосифівна читала свій роман. Вона почала так: "Мороз міцнішав..." Вікна були розчинені навстіж, чути було стукіт ножів на кухні і запах смаженої цибулі... У м´яких, глибоких кріслах було спокійно, вогні миготіли так лагідно в присмерку вітальні; і тепер, літнього вечора, коли з вулиці долітали голоси, сміх і пахло знадвору бузком, важко було зрозуміти, як міцнішав мороз і як призахідне сонце освітлювало своїм холодним промінням снігову рівнину й подорожнього, що самітно йшов шляхом; Віра Иосифівна читала про те, як молода, вродлива графиня влаштовувала У себе на селі школи, лікарні, бібліотеки, і як вона покохала мандрівного художника,— читала про те, чого ніколи не буває в житті, а все-таки слухати було приємно, зручно, і на думку спадало все таке гарне, спокійне,— не хотілося вставати.

Непоганецьки...— тихо промовив Іван Петрович. А хтось із гостей

слухаючи і відлітаючи думками кудись дуже, дуже далеко, сказав ледь чутно:

— Так... дійсно...

Минула година, друга. У міському саду поблизу грав оркестр і співав хор. Коли Віра Йосифівна згорнула свій зошит, то хвилин з п´ять мовчали й слухали "Лучинушку", яку хор співав, і ця пісня відбивала те, чого не було в романі і що буває в житті.

— Ви друкуєте свої твори по журналах? — спитав у Віри Иосифівни Старцев.

— Ні,— відповіла вона,— я ніде не друкую. Напишу і сховаю у себе в шафі. Навіщо друкувати? — пояснила вона.— Адже гроші у нас є.

І всі чомусь зітхнули.

— А тепер ти, Котику, заграй чого-небудь,— сказав Іван Петрович дочці.

Підняли в рояля кришку, розгорнули ноти, що лежали вже напоготові. Катерина Іванівна сіла і обома руками вдарила по клавішах; і потім зараз же знову вдарила з усієї сили, і знов, і знов; плечі й груди в неї здригались, вона вперто била все по одному місці, і здавалось, що вона не перестане, аж поки не вжене клавішів усередину рояля. Вітальня сповнилася громом; гриміло все: і підлога, і стеля, і меблі... Катерина Іванівна грала важкий пасаж, цікавий саме своєю важкістю, довгий і одноманітний, і Старцев, слухаючи, уявляв собі, як з високої гори сиплеться каміння, сиплеться і все сиплеться, і йому хотілось, щоб воно швидше перестало сипатися, і в той же час Катерина Іванівна, рожева від напруги, сильна, енергійна, з локоном на лобі, дуже подобалась йому. Після зими, прожитої в Дяліжі, серед хворих та мужиків, сидіти у вітальні, дивитися на цю молоду, витончену і, мабуть, невинну істоту і слухати ці шумливі, набридливі, але все ж культурні звуки,— було так приємно, так ново...

загрузка...

— Ну, Котику, сьогодні ти грала, як ніколи, — сказав Іван Петрович із слізьми на очах, коли його дочка скінчила і підвелася.— Помри, Денисе, краще не напишеш.

Всі оточили її, вітали, дивувались, переконували, що давно вже не чули такої музики, а вона слухала, мовчки, ледве посміхаючись, і на всій її постаті було написано торжество.

— Прекрасно! чудово!

— Прекрасно! — сказав також і Старцев, піддаючись загальному захопленню.— Ви де вчилися музики? — спитав він у Катерини Іванівни.— В консерваторії?

— Ні, в консерваторію я ще тільки збираюсь, а поки що вчилася тут, у мадам Завловської.

— Ви скінчили курс у тутешній гімназії?

— О, ні! — відповіла за неї Віра Йосифівна.— Ми запрошували вчителів до себе, в гімназії ж або в інституті, погодьтеся, могли бути погані впливи; поки дівчина росте, вона повинна бути під впливом самої тільки матері.

— А все-таки в консерваторію я поїду,— сказала Катерина Іванівна.

— Ні, Котик любить свою маму. Котик не стане завдавати папі й мамі прикростей.

— Ні, поїду! Поїду! —сказала Катерина Іванівна, жартуючи й капризне, і тупнула ніжкою.

А під час вечері вже Іван Петрович показував свої таланти Він, сміючись самими тільки очима, розповідав анекдоти, сипав дотепи, пропонував смішні задачі і сам же розв´язував їх, і весь час говорив своєю незвичайною мовою, виробленою довгими вправами у дотепності і, мабуть, давно вже звичною для нього: величенський, непоганецьки, по колінах вам дякую...

Але це було не все. Коли гості, ситі й вдоволені, юрмились у передпокої, розбираючи свої пальта й палиці, навколо них метушився лакей Павлуша, або, як його звали тут, Пава, хлопець років чотирнадцяти, стрижений, з товстими щоками.

— Ану, Паво, зобрази! — сказав йому Іван Петрович. Пава став у позу, підняв вгору руку і промовив трагічним тоном:

— Помри, нещасна!

І всі зареготали.

"Цікаво",— подумав Старцев, виходячи на вулицю. Він зайшов ще в ресторан і випив пива, потім вирушив пішки до себе в Дяліж. Ішов він і всю дорогу наспівував;

Для мене голос твій, ласкавий і томливий...

Пройшовши дев´ять верст і потім лягаючи спати, він не почував ані найменшої втоми, а, навпаки, йому здавалось, що він охоче пройшов би ще верст із двадцять.

"Непоганецьки..." — згадав він, засинаючи, і засміявся.

II

Старцев усе збирався до Туркіних, але в лікарні було дуже багато роботи, і він ніяк не міг вибрати вільної години. Понад рік минуло отак у праці й самотності; та ось із міста принесли листа в блакитному конвррті...

Віра Йосифівна давно вже хворіла на мігрень, але останнім часом, коли Котик кожен день лякала, що поїде в консерваторію, припадки стали повторюватися дедалі частіше. У Туркіних побували всі міські лікарі; дійшла, нарешті, черга і до земського. Віра Йосифівна написала йому зворушливого листа, в якому просила його приїхати і полегшити її страждання. Старцев приїхав, і після цього став відвідувати Туркіних часто, дуже часто... Він, справді, трішечки допоміг Вірі Йосифівні, і вона всім гостям вже говорила, що це надзвичайний, чудовий лікар. Але їздив він до Туркіних вже не заради її мігрені...

Святковий день. Катерина Іванівна скінчила свої довгі, нудні екзерсиси на роялі. Потім довго сиділи в їдальні і пили чай, і Іван Петрович розповідав щось смішне. Та ось дзвінок; треба було йти в передпокій зустрічати якогось-то гостя; Старцев скористався з хвилини замішання і сказав Катерині Іванівні пошепки, дуже хвилюючись:

— Ради бога, благаю вас, не мучайте мене, ходімо в сад!

Вона знизала плечима, ніби дивуючись і не розуміючи, що йому потрібно від неї, але підвелась і пішла.

— Ви по три, по чотири години граєте на роялі,— говорив він, ідучи за нею,— потім сидите з мамою, і немає аніякої можливості поговорити з вами. Дайте мені хоча б чверть години, благаю вас.

Надходила осінь, і в старому саду було тихо, сумно і на алеях лежало темне листя. Уже рано сутеніло.

— Я не бачив вас цілий тиждень,— продовжував Старцев,— а коли б ви знали, яка це мука! Сядьмо.

1 2 3 4
загрузка...