Вишневий сад

Антон Чехов

ВИШНЕВИЙ САД

Комедія на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Раневська Любов Андріївна, поміщиця.

Аня, її дочка, 17 років.

В а р я, її приймачка, 24 років.

Гаєв Леонід Андрійович, брат Раневської.

Лопахін Єрмолай Олексійович, купець.

Трофимов Петро Сергійович, студент.

Симеонов-Пищик Борис Борисович, поміщик.

Шарлотта Іванівна, гувернантка.

Єпіходов Семен Пантелеймонович, конторник.

Дуняша, покоївка.

Фірс, лакей, старик 87 років.

Я ш а, молодий лакей.

Перехожий.

Начальник станції.

Поштовий чиновник.

Гості, слуги.

Дія відбувається в маєтку Л. А. Раневської. ДІЯ ПЕРША.

Кімната, яка й досі називається дитячою. Одні з дверей ведуть до Аниної кімнати. Світанок, незабаром зійде сонце. Вже травень, цвітуть вишні, але в саду холодно, приморозок. Вікна в кімнаті зачинені.

Входять Дуняша з свічкою і Лопахін з книжкою в руці.

Лопахін. Прийшов поїзд, слава богу. Котра година?

Дуняша. Скоро друга. (Гасить свічку). Видно вже.

Лопахін. На скільки ж це спізнився поїзд? Години на дві принаймні (Позіхає і потягується). А я, бач який, таку дурницю утнув! Навмисне приїхав сюди, щоб на станції зустріти, і на тобі — проспав... Сидячи заспув. Досада... Хоч би ти мене розбудила.

Дуняша. Я думала, що ви поїхалп. (Прислухається). Ось, здається, вже їдуть.

Лопахін (прислухається). Ні... Багаж одержати, те, се..,

Пауза.

Любов Андріївна прожила за кордоном п'ять років, не знаю, яка вона тепер стала... Хороша вона людина. Легка, проста людина. Пам'ятаю, коли я був хлопчиком років п'ятнадцяти, мій батько покійний — він тоді тут в-а селі в крамниці торгував — ударив мене в лице кулаком, кров пішла з носа... Ми тоді разом прийшли чогось у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам'ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до умивальника, ось у цій самій кімнаті, в дитячій. "Не плач, каже, мужичок, до весілля загоїться..."

Пауза.

Мужичок... Батько мій, правду кажучи, мужик був, а на мені ось біла жилетка, жовті черевики. Із свинячим писком та в калачний ряд... Тільки і того, що багатий, грошей до біса, а коли подумати й розібратися, то мужик мужиком... (Гортає книжку). Читав ось книжку і нічогісінько не зрозумів. Читав і заснув.

Пауза.

Д у н я ш а. А собаки всю ніч не спали, чують, що хазяї їдуть.

Л о п а х і н. Чого ти, Дуняшо, така...

Д у н я ш а. Руки трусяться. Я зомлію.

Л о п ах і н. Надто вже ти тендітна, Дуняшо. І одягаєшся, як панночка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам'ятати.

Входить Єпіходов з букетом; він у піджаку і в блискучих чоботях, які дуже риплять; увійшовши, він упускає букет.

Єпіходов (піднімав букет). Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає Дуняші букет). Л о п а х і н. І квасу мені принесеш. Ду н я ш а. Слухаю. (Виходить).

Єпіходов. Зараз приморозок, три градуси морозу, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає). Не можу. Наш клімат не може сприяти як слід. От, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам присовокупити, купив я собі позавчора чоботи, а вони, насмілюсь вас запевнити, риплять так, що нема ніякої можливості. Чим би їх змазати?

Л о п а х і н. Відчепися. Набрид.

Єпіходов. Кожного дня зі мною трапляється якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюсь.

Д у н я ш а входить, подає Лопахіну квас.

Єпіходов. Я піду. (Натикається на стілець, який падає). От... (Ціби торжествуючи). От бачите, вибачте на слові, яка обставина, між Іншим. Це просто навіть дивно! (Виходить).

Д у н я ш а. А мене, Єрмолаю Олексійовичу, признатися, сватає Єпіходов. Л о п а х і н, А!

Д у н я ш а. Не знаю вже й як... Людина він смирна, а тільки іноді як зачне говорити, нічого не зрозумієш. І хороше, і жалісно, тільки незрозуміло. Мені він так ніби й подобається. Він кохає мене шалено. Людина він нещаслива, кожного дня що-небудь. Його так і дражпять у нас: двадцять два нещастя...

Лопахін (прислухається). От, здається, їдуть...

Д у н я ш а. їдуть! Що ж це зі мною... похолола вся.

Лопахін. їдуть, справді. Ходімо зустрічати. Чи пізнає вона мене? П'ять років не бачились.

Дуняша (хвилюється). Я зараз упаду... Ой, упаду!

Чути, як до будинку під'їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуняша хутко виходять. Сцена порожня. В сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, спираючись на наличку, поквапливо проходить Ф і р с, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї і. у високому капелюху; щось до себе говорить, але не можна розібрати жодного слова. Шум за сценою все збільшується. Голос: "Ось пройдемо тут..." Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна в собачкою на ланцюжку, зодягнуті по-дорож-" ньому. Варя в пальті і хустці, Гаев, Симеонов-Пищи к, Лопахін, Дуняша з клунком і парасолькою, служниця з речами — всі йдуть через кімнату.

Аня. Пройдімо тут. Ти, мамо, пам'ятаєш, яка це кімната?

Любов Андріївна (радісно, крізь сльози). Дитяча!

Варя. Як холодно, у мене руки заклякли. (До Любові Андріївни). Ваші кімнати, мамонько, біла й фіолетова, такими ж і залишились.

Любов Андріївна. Дитяча, мила моя, прекрасна кімната... Я тут спала, коли була маленькою... (Плаче). І зараз я мов маленька... (Цілує брата. Варю, потім знову брата). А Варя, як і раніше, все така ж, на черницю схожа. І Дуняшу я впізнала... (Цілує Дуняшу).

Г а е в. Поїзд спізнився на дві години. Га? Які порядки?

Шарлотта (Пищикові). Моя собака і горіхи їсть. Пищик (здивовано). Ви ж подумайте!

Виходять усі, крім Ані й Дуняші.

Дуняша. Ми вже ждали, ждали... (Знімав з Апі пальто, капелюх).

Аня. Я не спала в дорозі потири ночі... тепер змерзла дуже.

Дуняша. Ви поїхали у великий піст, тоді сніг був, мороз був, а зараз? Люба моя! (Сміється, цілує її). Ждала; ждала вас, радість моя, зіронько... Я скажу вам зараз, жодної хвилинки не можу стерпіти...

А н я (мляво). Знову що-небудь...

Дуняша. Конторник Єиіходов святої сватав мене.

А ня. Ти все своєї... (Поправляє волосся). Я розгубила всі шпильки... (Вона дуже стомлена, навіть хитається).

Дуняша. Я вже не знаю, що й думати. Він мене кохає, так кохає!

загрузка...

Аня (дивиться в свої двері, ніжно). Моя кімната, мої вікна, ніби я й не виїздила. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад... О, якби я змогла заснути! Я не спала всю дорогу, мучив мене неспокій.

Дуняша. Позавчора Петро Сергійович приїхали.

Аня (радісно). Петя!

Дуняша. В лазні сплять, там і живуть. Боюсь, кажуть, завдати клопоту. (Глянувши на свій кишеньковий годинник). Треба б їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.

Входить Варя, на поясі у неї в'язка ключів.

Варя. Дуняшо, каву мерщій... Мамонька просить кави. Дуняша. Зараз. (Виходить).

Варя. Ну, хвалити бога, приїхали. Знову ти вдома. (Лащачись). Серденько моє приїхало! Красуня приїхала! Аня. Натерпілась я. Варя. Уявляю!

Аня. Виїхала я на страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу торохтить, показує фокуси. І навіщо ти мені Шарлотту накинула...

Варя. Негоже ж тобі одній, серденько, їхати. В сімнадцять років!

Аня. Приїздимо до Парижа, там холодно, сніг. По-французькому я розмовляю жахливо. Мама живе на п'ятому поверсі, приходжу до неї, а в неї якісь французи, дами, старий патер з книжкою і повно диму, так незатишно. Мені враз стало так шкода мами, так шкода, я охопила її голову, стисла руками й не можу випустити. Мама потім все ластилась, плакала...

Варя (крізь сльози). Не кажи, не кажи...

А н я. Дачу свою біля Ментони вона вже продала, у неї нічого не залишилось, нічого* У мене теж не залишилось жодної копійки, ледь доїхали. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона замовляє найдорожче і на чай дає лакеям по карбованцю. Шарлотта теж. Яша так само замовляє собі порцію, просто жахливо. У мами ж лакей Яша, ми його привезли сюди...

Варя. Бачила негідника.

А н я. Ну що, як? Проценти сплатили?

Варя. Де там!

А н я. Боже мій, боже мій...

Варя. В серпні будуть продавати маєток...

А н я. Боже мій...

Лопахін (зазирає у двері і мекає). Ме-е-е... (Відхо* дить).

Варя (крізь сльози). От так би й вдарила його. (По-* грожу є кулаком).

Аня (обіймає Варю, тихо). Варю, він посватався? (Варя заперечливо хитає головою). Він же тебе кохає... Чому ви не освідчитесь, чого ви чекаєте?

Варя. Я так гадаю, нічого у нас не вийде. У нього справ багато, йому не до мене... і уваги не звертає. Бог з ним, тяжко мені його бачити... Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого нема, все немов сон... (Іншим тоном). У тебе брошка, ніби як бджілка.

Аня (сумовито). Це мама купила. (Іде до своєї кімнати, каже весело, по-дитячому). А я в Парижі на аеростаті літалаї

Варя. Серденько моє приїхало! Красуня приїхала! Дуняша вже повернулась з кофейником і варить каву.

Варя (стоїть біля дверей). Ходжу я, серденько, цілий день по господарству і все мрію. Віддати б тебе за багатого чоловіка, і я б тоді була спокійніша, пішла б собі в пустинь, потім у Київ... у Москву, і так би все ходила по святих місцях... Ходила б і ходила. Ліпота!

Аня. Пташки співають у садку. Котра зараз година?

Варя. Певно, третя! Час тобі спати, серденько. (Входячи у кімнату до Ані). Ліпота!

Входить Я ш а з пледом, з дорожньою сумкою.

Яша (йде через сцену, делікатно). Тут можна про-* ити-сь?

Д у н я ш а. Вас і не впізнати, Яшо. Який ви стали за кордоном.

Я ш а. Гм... А ви хто?

Д у н я ш а. Коли ви звідси виїздили, я була отакою... (Показує од підлоги), Дуняша, Федора Козоїдова донька. Ви не пам'ятаєте!

Я ш а. Гм... Огірочок! (Озирається і обійма її).

Вона скрикує і випускає блюдечко. Яша хутко виходить.

Варя (на дверях, невдоволеним голосом). Що тут таке?

Дуняша (крізь сльози). Блюдечко розбила... Варя. Це на добре.

Лня (вийшовши із своєї кімнати). Треба б маму попередити: Петя тут...

Варя. Я наказала його не будити.

Аня (замислено). Шість років тому помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семилітній хлопчик. Мама не перенесла, пішла, пішла не озираючись... (Здригається). Як я її розумію, коли б тільки вона знала!

Пауза.

А Петя Трофимов був Гришиним учителем, він може нагадати...

Входить Ф і р с, він у піджаку й білому жилеті.

Фірс (іде до кофейника, заклопотано). Пані тут будуть каву пити... (Надіває білі рукавички). Готова кава? (Суворо до Дуняші). Ти! А вершки?

Дуняша.

1 2 3 4 5 6 7