Вже бозна-куди ви його з рук збули. То послухайте ж мене, купіть, будь ласка. Для мене це зробіть; коли мене любите, то купіть.
Ви мені прислали білизну в подарунок; але слухайте, Макаре Олексійовичу, ви ж розоряєтесь. Жарт хіба, скільки ви на мене витратили,— жах скільки грошей! Ой як же ви любите марнотратити! Мені не треба; все це було зовсім зайве. Я знаю, я певна, що ви мене любите; далебі, зайве нагадувати мені це подарунками; а мені важко їх приймати від вас; я знаю, чого вони вам коштують. Раз назавжди — облиште; чуєте? Прошу вас, благаю вас. Просите ви мене, Макаре Олексійовичу, прислати продовження записок моїх; бажаєте, щоб я їх докінчила. Я не знаю, як написалося в мене й те, що в мене написано! Але мені сили не вистачить говорити 'те:/ пер про моє минуле; я й думати про нього не хочу; мені страшно стає від цих спогадів. Говорити ж про бідну мою матінку, що лишила свою бідну дитину на поталу цим страховищам, мені важче за все. Мені серце кров'ю обкипає при самому спогаді. Все це таке ще свіже; я не встигла одуматися, не те щр заспокоїтися, хоч усьому цьому вже понад рік. Та ви зн,аєте все.
Я вам казала про теперішні думки Ганни Федорівни; вона мені ж закидає невдячність і відкидає всяке вину-вачення в спільності її з паном Виковим. Вона кличе мене до себе; каже, що я христарадничаю, що я поганою дорогою пішла. Каже, що коли я вернуся до неї, то вона береться уладнати все діло-з паном Виковим і змусить його загладити всю провину його передо мною. Вона каже, що пан Биков хоче дати мені посаг. Бог з ними! Мені гарно й тут з вами, в доброї моєї Федори, яка своєю прив'язаністю до мене нагадує мені мою покійницю няню. Ви хоч далекий родич мій, а захищаєте мене своїм ім'ям. А їх я не знаю; я забуду їх, якщо зможу. Чого ще вони хочуть від мене? Федора каже, що це все плітки, що вони, врешті, облишать мене. Дав би бог!
В. Д.
Червня 21-го
Голубонько моя, маточко!
Хочу писати, а не знаю, з чого почати. Адже як дивно оце, маточко, що ми тепер так з вами живемо. Я до того кажу, що я ніколи моїх днів не проводив у такій радості. Ну, наче домком і сімейством благословив мене господь! Дитинятко ви моє гарнесеньке! Та що це ви там кажете про чотири сорочечки, які я вам послав. Адже потрібні вони були вам,— я від Федори довідався. Та мені це, маточко, за особливе щастя вас удовольнити; це ж моя утіха, ви вже мене облиште, маточко; не займайте мене й не перечте мені. Ніколи зо мною не бувало такого, маточко. Я ось у світ пустився тепер. По-перше, живу подвійно, бо й ви також живете дуже близько від мене і на втіху мені; а по-друге, запросив мене сьогодні на чай один пожилець, сусіда мій, Ратазяєв, той самий чиновник, у котрого письменницькі вечори бувають. Сьогодні зібрання; будемо літературу читати. От ми тепер як, маточко,— от! Ну, прощайте. Я ж це все так написав, без ніякої видимої мети і єдино для того, щоб повідомити вас, що в мене все гаразд. Звеліли ви, душенько, через Терезу сказати, що вам шовчику кольорового для вишивання треба; куплю, маточко, куплю, і шовчику куплю. Завтра ж матиму втіху цілком вас вдовольнити. Я й купити де знаю. А сам тепер перебуваю
другом вашим щирим
Макаром Дєвушкіним.
Червня 22-го
Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!
Повідомляю вас, рідна моя, що в нас у квартирі сталася прежалісна подія, істинно-істинно жалості гідна! Сьогодні, о п'ятій годині ранку, помер у Горшкова маленький. Я не знаю тільки з чого, скарлатина, чи що, була якась, господь його знає! Навідав я цих Горшкових. Ну, маточко, от бідно в них! І який безлад! Та й не диво: вся сім'я живе в одній кімнаті, тільки що ширмочками для благопристойності розгородженій. У них уже й трунка стоїть — простенька, але досить гарненька трунка; хлопчик був років дев'яти; надії, кажуть, подавав. А жаль дивитися на них, Варенько! Мати не плаче, але така смутна, бідна. їм, може, й легше, що ось уже один спав з плечей; а в них іще двоє лишилося, немовля та дівчинка маленька, так років шість буде з чимось. Яка ж бо приємність, справді, бачити, що ось мучиться дитина, та ще дитиночка рідна, а їй і пособити навіть нічим! Батько сидить у старому заяложеному фраку, на поламаному стільці. Сльози течуть у нього, та, може, й не з горя, а так, за звичкою, очі гнояться. Такий він чудний! Усе червоніє, коли до нього заговориш, зніяковіє й не знає, що відповідати. Маленька дівчинка, дочка, стоїть, притулившись до труни, та така, бідолашка, скучна, задумана! А не люблю я, маточко Варенько, коли дитина задумується; дивитися неприємно! Лялька якась із шматин долі біля неї лежить,— не грається; на губах пальчик держить; стоїть собі — не рухнеться. їй хазяйка цукерок дала: взяла, а не їла. Сумно, Варенько — га?
Макар Дєвушкін. Червня 25-го
Вельмиласкавий Макаре Олексійовичу! Посилаю вам вашу книжку назад. Це препогана книжчина! — І в-рук." брати не можна. Де одкопали ви таку цяцю? Крім жартів, невже вам подобаються такі книжки, Макаре Олексійовичу? Ось мені так обіцяли добути цими днями щось почитати. Я й з вами поділюсь, коли хочете. А тепер до побачення. Далебі, нема коли; писати більше.
Червня 26-го
Люба Варенько! Річ у тім, що я справді не читав цієї книжчини, маточко. Правда, прочитав трохи, бачу, що дурість, так задля сміховинності самої написано, щоб людей смішити; ну, думаю, воно, мабуть, і справді веселе; може, й Вареньці сподобається; узяв та й послав її вам.
А от обіцяв мені Ратазяєв дати почитати чогось справжнього літературного, ну, от ви й будете з книжками, маточко. А Ратазяєв кмітить,— дока; сам пише, ух, як пише! Перо таке загонисте і стилю силеча; тобто так у кожному слові,— та чого,— в найпустішому, от-от у найзвичайні-шому, підлому слові, що хоч би й я часом Фальдоні або Терезі сказав, ось і тут у нього стиль є. Я й на вечорах у нього буваю. Ми тютюн куримо, а він нам читає, годин до п'яти читає, а ми всі слухаємо. Насолода, а не література! Краса така, квіти, просто квіти; з кожної сторінки букет в'яжи! Він увічливий такий, добрий, ласкавий. Ну що я перед ним, ну що? Нічого. Він людина з репутацією, а я що? Просто — не існую; а й до мене прихильний. Я йому дещо переписую. Ви тільки не думайте, Варенько, що тут штука якась, що він от саме того й прихильний до мене, що я переписую. Ви пліткам не вірте, маточко, ви пліткам підлим не вірте! Ні, це я сам від себе, своєю волею, для його втіхи роблю, а що він до мене прихильний, то це вже він для моєї втіхи робить. Я делікатність поводження розумію, маточко. Він добра, дуже добра людина і незрівнянний письменник.
А гарна річ література, дуже гарна; це я від них позавчора дізнався. Глибока річ! Серце людей кріпить, повчає, і — різне там ще про все про це в книжці в них написано. Дуже гарно написано! Література — це картина, тобто певною мірою картина і дзеркало; пристрасті вираз, критика така тонка, повчання на науку і документ. Це я все в них наламався. Одверто скажу вам, маточко, що сидиш ото поміж них, слухаєш (теж, як і вони, люльку, либонь, куриш),— а як почнуть вони змагатися та сперечатися про різні матерії, то тут уже я просто пасую, тут, маточко, нам з вами чисто пасувати доведеться. Тут я просто йолоп йолопом буваю, самого себе сором, так що цілий вечір підшукуєш, як би у загальну матерію хоч півслівця вкинути, та ось цього півслівця як на те й нема! І пожалієш, Варенько, за себе, що сам ти не теє та не так; що—за прислів'ям — виріс, а розуму не виніс. Адже що я тепер вільної години роблю? Сплю, дурень дурнем. А то б замість спання непотрібного можна було б і приємним занятися; отак сісти б та й пописати. І собі корисно, й іншим добре. Та що, маточко, ви погляньте-но тільки, скільки беруть вони, прости їм господи! От хоч би й Ра-тазяєв,— як бере! Що йому аркуш написати? Та він як якого дня й по п'ять писав, а по триста карбованців, каже, за аркуш бере. Там анекдотик якийсь чи з цікавого щось — п'ятсот, дай не дай, хоч трісни, та дай! А ні — то ми й по тисячі іншим разом у кишеню кладемо! Яково, Варваро Олексіївно? Та що! Там у нього віршиків зшиточок є, і віршик усе такий невеличкий,— сім тисяч, маточко, сім тисяч просить, подумайте. Та це ж маєтність нерухома, будинок капітальний! Каже, що п'ять тисяч дають йому, та він не бере. Я його урезонюю, кажу — візьміть, мовляв, батечку, п'ять тисяч від них та й плюньте їм,— адже п'ять тисяч гроші! "Ні,— каже,— сім дадуть, шахраї". Викрутливий, далебі, такий!
А що, маточко, коли вже на те пішло, то я вам, нехай уже так, випишу з "Італійських пристрастей" містечко. Це в нього твір так називається. Ось прочитайте-но, Варенько, та поміркуйте самі.
"...Володимир здригнувся, і пристрасті шалено заклекотали в ньому, і кров скипіла...
— Графине,— скрикнув він,— графине! Чи знаєте ви, яка жахлива ця пристрасть, яке безмежне це безумство! Ні, мої мрії мене не дурили! Я кохаю, кохаю палко, шалено, божевільно! Вся кров твого чоловіка не заллє шаленого, клекотливого захвату душі моєї! Мізерні перепони не зупинять всеруйнівного пекельного вогню, що карбує мої стомлені груди. О Зінаїдо, Зінаїдо!..
— Володимире!..— прошепотіла графиня в нестямі, схиляючись до нього на плече...
— Зінаїдо! — закричав у захваті Смєльський.
З грудей його випарувало зітхання. Пожежа спалахнула яскравим пломенем на вівтарі кохання й покарбувала груди нещасних страдників.
— Володимире!..— шепотіла в захопленні графиня. Груди її здималися, щоки її багріли, очі горіли...
Новий, жахливий шлюб здійснився!.......
За півгодини старий граф 'увійшов до будуару дружини своєї. і
— А що, душечко, чи не звеліти для дорогого гостя самоварчика настановити? — сказав він, поплескавши дружину по щоці".
Ну от, я вас спитаю, маточко, після цього — ну, як ви вважаєте? Щоправда, трошки вільно, про це не можна сперечатися, але зате гарно. Вже що гарно, то гарно! А ось, дозвольте, я вам ще уривочок випишу з повісті "Єрмак і Зюлейка".
Уявіть собі, маточко, що козак Єрмак, дикий і грізний завойовник Сибіру, закоханий у Зюлейку, дочку сибірського царя Кучума, яку він узяв у полон. Подія просто з часів Івана Грозного, як ви бачите. Ось розмова Єрмака і Зюлейки:
"— Ти кохаєш мене, Зюлейко! О, скажи ще раз, ще раз!..
— Я кохаю тебе, Єрмак,— прошепотіла Зюлейка.
— Небо й земле, дякую вам! Я щасливий!..