Від злості йому хотілося сміятися з себе. Тупа, звіряча лють закипіла в ньому.
Він спинився в роздумі біля воріт. Іти на вулицю так, про людське око, гуляти, йому було огидно, повертатися додому — ще огидніше. "І таку нагоду назавжди втратив!" — пробурмотів він, безцільно стоячи біля воріт, просто проти темної комірки двірника, теж відчиненої. Раптом він здригнувся. З двірникової комірчини, яка була від нього за два кроки, з-під лави праворуч щось блиснуло йому в очі... Він озирнувся навкруги — нікого. Навшпиньки підійшов він до двірницької, спустився вниз двома сходинками і стиха покликав двірника. "Так і є, немає дома! Але ж десь близько, у дворі, бо двері розчинені навстіж". Він миттю кинувся до сокири (це була сокира) і витяг її з-під лави, де вона лежала між двома полінами; тут же, не виходячи, прикріпив її до петлі, обидві руки засунув у кишені і вийшов із двірницької; ніхто не помітив! "Не розум, то біс", — подумав він, дивно осміхаючись. Цей випадок дуже підбадьорив його.
Він ішов вулицею тихо й повагом, не поспішаючи, щоб не викликати ніяких підозрінь. Мало дивився на зустрічних, навіть старався зовсім не дивитись на них і бути щонайменше примітним. Тут згадав він про свій капелюх. "Боже мій! І гроші були позавчора, і не міг перемінити на картуза! " Прокльон вихопився з душі його.
Зазирнувши випадково, одним оком, у крамничку, він побачив, що там, на стінному годиннику, вже десять хвилин на восьму. Треба було і поспішати, і водночас зробити гак: підійти до будинку в обхід, з іншого боку...
Раніше, коли доводилося йому уявляти собі все це, він іноді думав, що буде страшенно боятись. Але тепер він не дуже боявся, навіть не боявся зовсім. Увагу його займали в цю мить навіть якісь сторонні думки, та й то ненадовго. Проходячи повз Юсупов сад, він навіть дуже захопився був думкою про будівництво високих фонтанів[1-73] і про те, як би вони добре освіжали повітря на всіх площах. Поволі він перейшов до думки, що коли б поширити Літній сад на все Марсове поле і навіть з'єднати з палацовим Михайлівським садом,[1-74] то це була б прекрасна й найкорисніша для міста річ. Тут зацікавило його зненацька: чому це в усіх великих містах людина навіть тоді, коли вона не змушена до того необхідністю, якось особливо схильна жити й оселятися в таких місцях, де немає ні садів, ні фонтанів, де бруд і сморід і різна погань. Тут йому пригадалися його власні прогулянки Сінною, і він на мить опам'ятався. "Які дурниці, — подумав він. — Ні, краще зовсім ні про що не думати! "
"Так, мабуть, ті, кого ведуть на страту, горнуться думками до всіх предметів, які їм трапляються по дорозі", — майнуло у нього в голові, але тільки майнуло, мов блискавка, він сам хутчій погасив цю думку... Та от уже й близько, ось І будинок, ось і ворота. Десь раптом годинник вибив один раз. "Що це, невже пів на восьму? Бути цього не може, мабуть, поспішають! "
На щастя його, на воротях знову все обійшлося благополучно. Мало того, навіть, мов навмисно, в ту саму мить тільки що поперед нього в'їхав у ворота величезний віз сіна, який зовсім закривав його весь час, поки він проходив підворіття, і тільки віз виїхав із воріт у двір, він миттю прослизнув праворуч. Чути було, там, по той бік воза, як кричало й сперечалося кілька голосів, але його ніхто не помітив і назустріч ніхто не трапився. Багато вікон, які виходили на цей величезний квадратний двір, було тоді відчинено, але він не підвів голови — не мав сили. Сходи до старої були близько, зразу з воріт праворуч. Він уже був на сходах...
Перевівши подих і притиснувши рукою серце, що мало не вискакувало з грудей, тут-таки намацавши і поправивши ще раз сокиру, він почав обережно і тихо сходити вгору, раз у раз прислухаючись. Але й на сходах у ту пору було зовсім безлюдно; усі двері були зачинені, і ніхто йому не зустрівся. На другому поверсі двері в одну порожню квартиру були, правда, розчинені навстіж, і там працювали малярі, але й ті не глянули в його бік. Він постояв, подумав і рушив далі. "Звичайно, було б краще, коли б їх тут зовсім не було, але... над ними ще два поверхи".
Але ось і четвертий поверх, ось і двері, ось і квартира навпроти; та, порожня. На третьому поверсі квартира, що під лихварчиною, за всіма ознаками теж порожня: візитну картку, яка була прибита до дверей цвяшками, знято,— виїхали!.. Він задихався. На якусь мить зринула в нього думка: "Чи не повернутись?" Але він нічого не відповів собі на це і почав прислухатись, що робиться в квартирі старої: мертва тиша. Потім ще раз прислухався, що там, внизу, на сходах, слухав довго і пильно... Далі оглядівся востаннє, увесь підібрався, оправився і ще раз поторкав у петлі сокиру. "Чи не блідий я... занадто? — думалося йому, — чи не помітно, що хвилююсь? Вона недовірлива... Чи не зачекати ще... поки серце вгамується?.."
Але серце не вгамовувалось. Навпаки, наче навмисно, колотилося дужче, дужче, дужче... Він не витримав, повільно простягнув руку до дзвоника і смикнув. За півхвилини подзвонив ще раз, уже дужче.
Тиша. Дзвонити даремно було нічого, та йому й не годилося. Стара, звичайно, була дома, але вона обережна і до того ж сама. Він почасти знав її звички... і ще раз припав вухом до дверей. І чи то чуття його були такі загострені (що взагалі важко припустити), чи справді було виразно чути, але раптом він розрізнив наче обережне шарудіння рукою біля замкової ручки і наче шелест плаття об самі двері. Хтось тихо стояв біля самого замка і, як і він зовні, прислухався, причаївшись по той бік і, здається, теж припавши вухом до дверей...
Він навмисно поворушився і щось вголос пробурмотів, щоб і взнаки не дати, що ховається; потім подзвонив утретє, але тихо, солідно і без будь-якого нетерпіння. Згадуючи про це потім, яскраво, виразно — ця хвилина відкарбувалася в пам'яті навіки,— він збагнути не міг, звідки взяв стільки хитрості, тим більше що розум його часом начебто зовсім затьмарювався, а тіла свого він майже і не відчував... Ще за мить він почув, що засув знімають.
VII
Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви. Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.
Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом із дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть у дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.
— Здрастуйте, Альоно Іванівно, — почав він скільки міг невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався, — я вам... річ приніс... та ось краще ходімо сюди... до світла...— І, залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв'язався.
— Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?
— Та що це ви, Альоно Іванівно... знайомий ваш... Раскольников... ось заставу приніс, що обіцяв недавно...— І він простягнув їй заставу.
Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минула, мабуть, хвилина: йому приверзлося навіть у її очах щось подібне до насмішки, немовби вона вже про все догадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.
— Та чого ви так дивитесь, наче не пізнали? — промовив він раптом теж із злістю. — Хочете — беріть, а ні — я до інших піду, мені ніколи.
Він і не думав це сказати, а так, само зненацька вихопилося.
Стара схаменулась, і рішучий тон гостя її, видно, заспокоїв.
— Та чого ж ти, голубе, так раптом... що це? — спитала вона, дивлячись на заставу.
— Срібна цигарниця: адже я говорив минулого разу.
Вона простягнула руку.
— Та що це ви такий блідий? Он і руки трусяться. Викупався, чи що, голубе?
— Пропасниця,— відповів він уривчасто. — І не схочеш, та будеш блідий... коли їсти нема чого, — додав він, ледве вимовляючи слова. Сили знову зраджували його. Але відповідь здалася правдоподібною, стара взяла заставу.
— Що це? — спитала вона, ще раз пильно оглянувши Раскольникова і зважуючи заставу на руці.
— Річ... цигарниця... срібна... подивіться.
— Та щось наче й не срібна... Ач накрутив як.
Силкуючись розв'язати шнурок і обернувшись до вікна, до світла (всі вікна в неї були зачинені, незважаючи на задуху), вона на кілька секунд зовсім його залишила і стала до нього спиною. Він розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони з кожною миттю щодалі більше терпли і дерев'яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.
— Та що він тут накрутив! — з досадою вигукнула стара і зробила рух у його бік.
І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім, замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голову обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й взялася в ньому сила.
Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною ріденьке волосся її, як звичайно густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім'я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала "заставу". Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім'ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя; вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судорогою.
Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй у кишеню, стараючись не забруднитися кров'ю,— в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі.