Я приїхав до Девоншира з переконанням, що справжній злочинець — Фіцрой Сімпсон, хоч і розумів, звичайно, що докази проти нього не такі вже й незаперечні. Тільки коли ми під’їхали до будинку тренера, я усвідомив справжню вагу тієї обставини, що на вечерю тоді була баранина з часниковою підливою. Ви, напевно, пам’ятаєте, що я тоді нічого довкола себе не помічав і зостався сидіти в колясці, коли всі вже висіли з неї. Мене вразило те, що я ледь не проминув такого очевидного доказу.
— Правду кажучи, — мовив полковник, — я й досі не можу зрозуміти, яким чином цей доказ допоміг вам.
— Це була перша ланка в ланцюжку моїх міркувань. Порошок опію ніяк не можна вважати позбавленим смаку. Пахощі його не такі вже й неприємні, але досить стійкі. Коли його підсипати до звичайного харчу, людина, безперечно, це відчує й не їстиме тієї страви. Але часникова підлива — це саме те, що може приглушити ті пахощі. Будь-який зв’язок між появою тієї ночі Фіцроя Сімпсона та часниковою підливою на вечерю в родині тренера неможливо віднайти, хіба припустити, що той випадково захопив із собою порошок опію, але такий збіг видається надто вже дивовижним. Тож цю версію відкидаємо. Тоді Сімпсон опиняється поза підозрою, але в центр нашої уваги потрапляють Стрекер та його дружина — єдині, хто міг вибрати тоді на вечерю баранину з часниковою підливою. Опій підсипали конюхові просто в тарілку, бо всі інші їли ту саму страву й нічого з ними не сталося. Хто ж підсипав опій у тарілку, коли служниця того не бачила?
Перш ніж шукати відповідь на це запитання, я пригадав, що собака тієї ночі мовчав; звичайно ж, ці обставини були якнайтісніше пов’язані між собою. З пригоди з Сімпсоном я дізнався, що в стайні був собака; але коли туди хтось зайшов і забрав коня, він чомусь мовчав і не розбудив конюхів, що спали на сіннику. Звичайно ж, собака добре знав нічного гостя.
Я був уже впевнений або майже впевнений, що до стайні вночі увійшов і забрав Звіздочолого Джон Стрекер. З якою метою він це вчинив? Звичайно, з недоброю, бо навіщо тоді йому було присипляти свого власного помічника? Але що він замислив, мені й досі було незрозуміло. Траплялися випадки, коли тренери ставили великі суми грошей проти власних коней через підставних осіб і шахрайським чином не давали їм виграти. Іноді підкуплюють жокея, іноді застосовують підступніші й певніші засоби. Що ж відбулося тоді? Я сподівався, що в цьому мені допоможуть розібратися речі з кишені тренера.
Так воно й сталося. Ви, звичайно, не можете не пам’ятати про той дивний ніж, який знайшли в небіжчиковій руці, ніж, який людина при здоровому глузді ніколи не використала б як зброю. Це був, як повідомив нас доктор Ватсон, хірургічний ніж, призначений для найтонших операцій. Тієї ночі ним і мали зробити одну з таких тонких операцій. Ви, полковнику Россе, з вашим конярським досвідом повинні знати, що можна так підрізати жили на нозі коня, що на шкірі не зостанеться жодних слідів. Кінь після того трішки кульгатиме, але вважатимуть, що причиною всьому надмірні тренування чи ревматизм, тільки не чиясь нечиста гра.
— Негідник! Мерзотник! — скрикнув полковник.
— Тепер — про те, навіщо Джон Стрекер повів коня на болото. Такий кінь, як Звіздочолий, відчувши біль від порізу ножем, побудив би своїм іржанням усіх довкола. Це треба було зробити якомога далі від людей.
— Я був сліпий! — вигукнув полковник. — Ну, звичайно ж, на те йому й знадобилися свічка та запалений сірник!
— Безперечно. А огляд його речей допоміг мені встановити не лише спосіб злочину, а й чому його вчинено. Як людина світська, ви, полковнику, знаєте, що чужих рахунків ніхто в своїй кишені не носить, — кожному вистачає і власних турбот. Тоді я зрозумів, що Стрекер жив подвійним життям. З того рахунка я побачив, що тут ідеться про жінку з вишуканими смаками. Хоч який ви добродійник для своїх слуг, усе ж таки одному з них нелегко було б купувати своїй коханці сукні за двадцять ґіней. Я непомітно розпитав місіс Стрекер про цю сукню й, переконавшися, що вона ніколи й не бачила її, записав адресу кравчині, бо був упевнений, що тільки-но покажу їй Стрекерову фотографію, як від вигаданого Дербішира нічого не залишиться.
Тепер усе стало на свої місця. Стрекер повів коня до улоговини, щоб ніхто не помітив вогника запаленої свічки. Сімпсон, тікаючи, загубив краватку, і Стрекер підібрав її, — можливо, щоб перев’язати коневі ногу. Спустившись до улоговини, він став позаду коня й тернув сірником, але тварина, злякавшись спалаху світла й відчувши своїм природним чуттям якусь небезпеку, кинулася геть і випадково вдарила Стрекера копитом у чоло. Той, незважаючи на дощ, уже встиг скинути свій плащ, — адже операція мала бути тонка, — і, падаючи, поранив собі стегно. Чи все ви зрозуміли з моєї розповіді?
— Чудово! — вигукнув полковник. — Просто чудово! Ви неначе були увесь час поряд із ним!
— І наостанок ще одне. Мені спало на думку, що така обережна людина, як Стрекер, не взялася б до такої тонкої операції, не маючи практики. На чому він міг би попрактикуватися? Я помітив у загоні овець і запитав про них конюха; його відповідь, на мій подив, підтвердила моє припущення. Коли я повернувся до Лондона, то передусім відвідав кравчиню, яка впізнала у Стрекері свого постійного замовника на ім’я Дербішир. Дружина його — велика модниця й обожнює вишукані сукні. Я не маю жодного сумніву, що саме через цю жінку він поринув у борги і це підштовхнуло його до такого жалюгідного вчинку.
— Ви не пояснили мені лише одного! — вигукнув полковник. — Де був кінь?
— О, він утік, і його спіймав один з ваших сусідів. Я гадаю, нам треба бути милостивим до нього… Ось уже й Клепхемський роз’їзд, коли не помиляюсь, і менш ніж за десять хвилин ми будемо на вокзалі Вікторія. Якщо ви зайдете до нас викурити сигару, полковнику, я радий буду розповісти вам про всі інші подробиці, що можуть вас зацікавити.